[21]
РОЗДІЛ ІІ
«ЗАСУДЖЕННЯ ВАВИЛОНУ» – «ХРИСТИЯНСТВА».
«МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ УПАРСІН»
Вавилон – Християнство – Місто – Імперія – Мати – Дочки – Засудження Вавилону – Жахливе значення цього.

«Пророцтво про Вавилон, що бачив Ісая... Підійміте прапора на лисую гору, кличте їх голосніш, помахайте рукою, щоб йшли у ворота!»
«Я звелів був Своїм посвяченим, теж покликав лицарство Своє на мій гнів, що зухвало радіють».
«Приходять з далекого краю, із кінців небес, Господь і знаряддя гніву Його, щоб усю землю понищити!»
«Чути гамір у горах, як народу численного, чути гомін згромаджених тут царств народів: це переглядає Господь Саваот бойове Своє військо!»
«Голосіть, бо близький день Господній [Єгови], – він від Всемогутнього прийде, немов зруйнування... Тому то ослабнуть всі руки, і кожне серце людини зневіриться. І вони налякаються, болі та муки їх схоплять, немов породілля та, будуть тремтіти... Остовпіють один перед одним, полум’яні обличчя – то їхні обличчя...»
«Оце день Господній [Єгови] приходить, суворий, і лютість, і полум’я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її повигублювати з неї!»
«Бо зорі небесні та їхні сузір’я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм...»
«І Я покараю всесвіт за зло, а безбожних за їхню провину, бундючність злочинця спиню, а гордість насильників знижу! [22] Я зроблю людину дорожчою від щирого золота, і смертну людину – від офірського золота. Тому небеса захитаю, і рухнеться земля з свого місця від лютості Господа Саваота, у День, як палатиме гнів Його». (Іс. 13: 1-13. Порівняй Об. 16: 14; Євр. 12: 26-29).
«І право за мірило Я покладу, а справедливість – вагою; і притулок брехні град понищить, а сховище води заллють!» (Іс. 28: 17).
Різні пророцтва Ісаї, Єремії, Даниїла та Апокаліпсиса про Вавилон перебувають в повній згоді і однозначно стосуються того самого великого міста. Оскільки в випадку древнього буквального міста ці пророцтва мали надто обмежене виконання, а пророцтва Апокаліпсиса були написані багато століть згодом – після того як буквальний Вавилон ліг у руїнах, – то стає очевидним, що всі ці пророцтва мали особливе відношення до чогось, чого древній буквальний Вавилон був тільки ілюстрацією. Зрозуміло також, що оскільки пророцтва Ісаї та Єремії про повалення Вавилону виконалися на буквальному місті, то в своєму поваленні і в характері цієї події воно стало ілюстрацією великого міста, до якого Об’явитель звертається символічною мовою Апокаліпсиса (розділи 17 та 18), і на яке переважно посилаються інші пророки.
Як вже вказувалося, сьогоднішнє так зване християнство є позаобразом древнього Вавилону; тому повні поваги застереження та провіщення пророків проти Вавилону – християнства – є справою найглибшого зацікавлення нинішнього покоління. Коли б то люди мали достатньо розуму це збагнути! Хоч в Святому Письмі в стосунку до християнства є вжиті різні інші символічні назви, такі як Едом, Єфрем, Аріїл і т.д., проте цей вираз «Вавилон» є одним з найчастіше вживаних, і його значення – «замішання» – є винятково відповідним. Апостол Павло згадує номінальний духовний Ізраїль, порівнюючи його з номінальним тілесним Ізраїлем [23] (Див. 1 Кор. 10: 18; Гал. 6: 16; Рим. 9: 8), і номінальний духовний Сіон та номінальний тілесний Сіон (Див. Іс. 33: 14; Ам. 6: 1). Спробуймо простежити деякі дивовижні відповідності між християнством і його образом – Вавилоном, – включаючи сюди безпосереднє свідоцтво Божого Слова. Далі ми звернемо увагу на теперішній стан християнства і на існуючі вказівки його провіщеного осуду.
Об’явитель дає зрозуміти, що не становитиме труднощів виявити це велике містичне місто, бо його назва знаходиться на його чолі, тобто воно є особливим чином позначене, і це не можна не помітити, хіба що ми замкнемо очі і не бажатимемо дивитись: «А на чолі її було написане ім’я, таємниця: «Вавилон Великий – мати блудниць і мерзот землі» (Об. 17: 5). Та перш ніж пошукати цей містичний Вавилон, приглянемось до образного Вавилону, а тоді, пам’ятаючи найбільш визначні риси, звернемось до позаобразу.
Назву Вавилон застосовували не лише до столичного міста Вавилонської імперії, але й до імперії взагалі. Вавилон, столиця, був найвеличнішим і, правдоподібно, найбільшим містом древнього світу. Місто збудовано у формі квадрату по обидва боки ріки Євфрат. Для захисту від загарбників його оточено глибоким ровом, повним води, і обгороджено всередині розбудованою системою подвійних мурів товщиною від тридцяти двох до вісімдесяти п’яти футів і висотою від сімдесяти п’яти футів до трьохсот футів. Поверх них знаходились приземкуваті вежі, котрих, кажуть, нараховувалось дві сотні й п’ятдесят. Їх розташовано вздовж зовнішнього та внутрішнього країв муру – вежа навпроти вежі, – і в цих мурах було сто брам з бронзи – по двадцять п’ять з кожного боку, – що відповідало числу вулиць, які перетинали одна одну під прямим кутом. Місто оздоблювали розкішні палаци та святині, а також награбоване під час завойовницьких походів.
[24] Навуходоносор був великим монархом Вавилонської імперії, тривале володарювання котрого охоплює майже половину її існування, і, йому в першу чергу вона завдячує свою велич та військову могутність. Місто було знане зі свого багатства і пишноти, що привели до відповідної моральної деградації – найпевнішого провісника його занепаду та кінця. Воно було цілком віддане ідолопоклонству та повне зла. Мешканці міста поклонялися Ваалу і приносили йому в жертву людей. Глибоку деградацію внаслідок ідолопоклонства можна збагнути з Божих докорів ізраїльтянам, коли вони занечистилися через спілкування з ними (Див. Єр. 7: 9; 19: 5).
Назву започатковано після невдалого наміру збудувати велику вежу, названу Вавел (замішання), коли Бог сплутав людську мову; проте, місцеві етимологи подають її назву як Вавіл, яка, замість бути докором та згадкою про Господню немилість, означала для них «браму до Бога».
Місто Вавилон досягло свого неабиякого впливового становища саме як столиця великої Вавилонської імперії і отримало назву «золоте місто», «краса царств, пишнота халдейської гордості» (Іс. 13: 19; 14: 4).
Наступником панування Навуходоносора став його внук Валтасар, за царювання котрого наступив крах, який завжди запевняють і пришвидшують гордість, надмір хліба і загальне ледарство. В той час, як всі люди, несвідомі навислої небезпеки, пішли за прикладом свого царя і віддалися деморалізуючим крайностям, ведена Кіром перська армія крадькома проникла руслом Євфрату (від котрого попередньо відведено воду), вчинила різанину бенкетників і полонила місто. Ось так виконалося пророцтво, дивним чином написане рукою на стіні – «Мене, Мене, Текел, Упарсін», – яке Даниїл пояснив лише кілька годин перед тим, і яке означало: «Порахував Бог царство твоє, і покінчив його. Ти [25] зважений на вазі і знайдений легеньким. Поділене царство твоє, і віддане мідянам та персам». Знищення цього великого міста було таким цілковитим, що навіть забуто його місцезнаходження, і воно довгий час вважалося непевним.
Таким було образне місто; і, мов вкинутий в море великий жорновий камінь, воно потонуло в глибині століть, щоб вже не піднятися знову; навіть згадка про нього стала докором і приказкою. А тепер пошукаймо його позаобраз, звертаючи насамперед увагу на те, якими є видимі вказівки Святого Письма, і стежачи, далі, за доречністю такого символізму. 
В пророчій символіці «місто» означає релігійне правління, підтримуване владою та впливом. Так, наприклад, «святе місто, Новий Єрусалим» є символом, вжитим, щоб представити утверджене Боже Царство, переможців Євангельської Церкви, вивищених і царюючих в славі. Також Церква в тому ж значенні є представлена як жінка, «невіста, дружина Агнця» – в силі та славі, – зміцнена владою та авторитетом Христа – її чоловіка. «І прийшов до мене один із семи ангелів... говорячи: «Ходи, покажу я тобі невісту, жону Агнця. І... місто велике мені показав, – святий Єрусалим» (Об. 21: 9, 10).
Цей самий спосіб інтерпретації стосується містичного Вавилону, великого церковного царства, «великого міста»  (Об. 17: 1-6), змальованого в описі як блудниця, розпусна жінка (зрадлива церква – оскільки правдива Церква є названа дівою), піднята до влади та панування, так чи інакше підтримувана земними царями, цивільними владами, які в більшій чи меншій мірі є напоєні її духом і вченням. Відступна церква втратила свою дівочу чистоту. Замість чекати, як заручена невинна діва, на вивищення зі своїм небесним Женихом, вона зв’язала себе з царями землі і збезчестила свою дівочу непорочність – щодо вчень та власного характеру, – віддаючись земним [26] ідеалам; у відповідь вона одержала, і сьогодні в деякій мірі здійснює нинішнє панування – переважно з їхньою прямою і посередньою підтримкою. Така невірність Господу, ім’ям Котрого вона себе називає, і своєму найвищому привілею бути «чистою дівою», зарученою Христу, є нагодою вжити до неї символічну назву «блудниця», натомість її вплив, як священицької імперії, повної суперечностей та безладу, є символічно представлений під назвою «Вавилон», який в найширшому значенні, показаному в самій Вавилонській імперії, ми властиво вважаємо християнством. Також на нашу думку древнє місто Вавилон символізувало в більш вузькому значенні номінальну християнську церкву.
Факт, що християнство не вважає біблійного виразу «Вавилон» і його суті – замішання, – мов би це безпосередньо стосується його, не є жодним доказом, що це не так. Древній Вавилон також не застосовував до себе біблійного визначення – «замішання». Він вважав себе «брамою до Бога», однак Бог дав йому назву «замішання» (1 М. 11: 9), і так є з його позаобразом сьогодні. Він називає себе християнством, брамою до Бога і до вічного життя, натомість Бог називає його Вавилоном – замішанням.
Протестанти дуже широко і цілком властиво твердили, що назва «Вавилон» і його пророчий опис стосуються папства, хоча останнім часом, зайнявши більш компромісне становище, вони вже менш схильні до цього. Навпаки, з боку сект протестантизму чиняться всілякі зусилля викликати довіру церкви Риму і навіть копіювати її, а також встановити з нею зв’язки і співпрацю. Роблячи це, вони стають її невід’ємною частиною, виправдовуючи її вчинки і доповнюючи міру її беззаконня – так само, як чинили книжники і фарисеї, доповнюючи міру своїх батьків, котрі вбивали пророків (Мт. 23: 31, 32). Звичайно, ані протестанти, ані папісти не є готові признати цього, бо чинячи так, вони засуджували б [27] самих себе. Цей факт підкреслює Об’явитель, показуючи, що всі, котрі хочуть мати властивий погляд на Вавилон, повинні зайняти, в дусі, становище істинного Божого народу, що є «на пустині» – в стані відокремлення від світу, світських ідей і самої лише форми побожності, а також в стані повного посвячення, вірності і покладання на одного лише Бога. «І в дусі повів він мене на пустиню. І побачив я жінку... Вавилон...» (Об. 17: 1-5).
Оскільки царства цивілізованого світу скорили себе, щоб у значній мірі бути опанованими впливом великих церковних систем і особливо папства, приймаючи від них назву «християнські народи» та «християнство», а також приймаючи на віру вчення про божественне право царів і т.д., вони, тим самим, зв’язали себе з великим Вавилоном, стали його частиною; і, як в образі назва «Вавилон» стосувалася не тільки міста, але й усієї імперії, так і в цьому випадку символічний вираз «Вавилон» стосується не лише великих релігійних організацій – папської та протестантської, – але й, в найбільш широкому значенні, стосується всього християнства.
Отже, цей день суду містичного Вавилону є днем суду всіх народів християнства; його клопоти охоплять всю будівлю – громадську, суспільну і релігійну, – натомість окремі особи матимуть в цьому частку залежно від того, наскільки вони проявляють зацікавлення в його різних організаціях та заходах і наскільки покладаються на них.
Народи осторонь християнства також відчують тягар важкої руки відплати, бо вони в тій чи іншій мірі зв’язалися з народами християнства всілякими інтересами – торговельними та ін., і справді не зуміли оцінити світла, яке вони бачили, полюбивши темряву більше від світла, бо їхні вчинки були злими. Тому пророк [28] говорить: «...огнем Моїх (Божих) заздрощів буде поглинута ціла земля [суспільство]!» (Соф. 3: 8), натомість проти Вавилону, християнства – задля його більшої відповідальності і зловживання отриманими милостями – запалає лють Господнього гніву та обурення (Єр. 51: 49). «Від розголосу про взяття Вавилону земля задрижить і почується крик між народами!» (Єр. 50: 46).

ВАВИЛОН – МАТИ І ДОЧКИ

Можливо деякі щирі християни, які ще не збагнули занепаду протестантизму і не розуміють істинного стосунку різних сект до папства, але вже усвідомили неспокій та доктринальні хитання в середовищі усіх релігійних систем, стурбовано запитають: «Якщо все християнство має підлягати засудженню Вавилону, то що станеться з протестантизмом, який виник внаслідок Великої Реформації?» Це – важливе питання; однак, нехай читач врахує, що протестантизм, який існує сьогодні, не є результатом Великої Реформації, а швидше результатом її занепаду. Сьогодні він у великій мірі запозичив вдачу і характер Римської церкви, від якої походять різні його відгалуження. Різні протестантські секти (а ми кажемо це, роблячи належну різницю між відносно небагатьма побожними душами посеред них, котрих Господь признає «пшеницею», на противагу переважаючому числу «куколю») справді є дочками цієї виродженої системи номінального християнства, папства, до якої Об’явитель звертається, застосовуючи назву «мати блудниць» (Об. 17: 5, Хом.). Нехай не пройде повз нашу увагу те, що сьогодні католики і протестанти однаково охоче признаються до спорідненості матері та дочок – перша постійно величає себе Святою Матір’ю Церквою, а останні самозадоволено підтакують такій ідеї, як це помітно з багатьох публічних заяв провідних протестантських проповідників та простих мирян. Отже, вони [29] мають свою «славу – в їхньому соромі», і, правдоподібно, зовсім несвідомі того клейма, яке приймають на себе на основі Божого Слова, котре називає папство «матір’ю блудниць» (Хом.). Також папство, претендуючи на становище материнства, мабуть, ніколи не питалося про право на такий титул і не думало про несумісність власних зазіхань далі бути єдиною справжньою церквою, яку Святе Письмо називає «дівою», зарученою Христу. Її вимогливі претензії на роль материнства є вічним соромом для неї самої і для її нащадків. Справжня Церква, яку визнає Бог, але якої не знає світ, далі є дівою, і з її чистого та святого стану ніколи не взяла початку жодна дочірня система. Вона далі є чистою дівою, відданою Христу і дорогою для Нього, як зіниця Його ока (Зах. 2: 12; Пс. 16: 6, 8). Ніде не можна вказати на справжню Церкву, як на громаду, від якої відділено весь кукіль, але сама вона складається тільки з правдивої «пшениці» і такою є відома Богу – не дивлячись на те, чи світ її визнає чи ні.
Однак, погляньмо, як протестантські системи підтримують цю дочірню спорідненість з папством. Оскільки папство, мати, не є окремою особою, а великою релігійною системою, отож, тримаючись символу, ми повинні сподіватися побачити також інші релігійні системи, котрі відповідають ілюстрації дочок – не обов’язково таких підстаркуватих і таких деградованих, як папство, – котрі мають схожий характер і в схожому значенні є «блудницями», тобто релігійними системами, котрі також претендують бути зарученою дівою, нареченою Христа, при цьому домагаючись прихильності світу і одержуючи її за рахунок невірності Христу.
Отже бачимо, що різні протестантські організації цілком відповідають даному опису. Вони є великими дочірніми системами.
Як вже було показано*, народження цих різних дочірніх [30] систем пов’язано з реформами зіпсутої матері-церкви. Дочірні системи відокремилися від матері під час її пологових мук і народились дівами. Однак, вони містили не тільки справжніх реформаторів; серед них було багато таких, котрі все ще мали духа матері і успадкували її численні фальшиві вчення та теорії. Минуло не так багато часу, як вони опустилися до багатьох її розпусних звичаїв, підтвердивши своїм характером правдивість ганебного пророчого клейма – «блудниці».
-----------------
*Том ІІІ, стор. 98.
-----------------
Проте, не забуваймо, що хоч різні реформаторські рухи зробили цінну працю «очищення святині», однак лише клас храму, клас святині вважався, з Божого погляду, справжньою Церквою. Великі людські системи, названі церквами, ніколи не були чимось більшим, ніж просто номінальною церквою. Всі вони належать до фальшивої системи, яка удає, представляє в неправдивому світлі і приховує від світу справжню Церкву, яка складається лише з повністю посвячених і вірних віруючих, котрі покладаються на заслугу однієї великої жертви за гріхи. Їх можна знайти тут і там, розкиданих посеред і осторонь цих людських систем, однак завжди відокремлених від їхнього світського духа. Вони є класом «пшениці», згаданим нашим Господом в притчі і виразно відокремленим Ним від «куколю». Не усвідомлюючи істинного характеру цих систем, вони, кожен зосібна, покірно ходили з Богом, беручи Його Слово за свого порадника, а Його духа – за свого провідника. Вони ніколи не почували себе вільно в номінальному Сіоні, де часто з болем спостерігали, що дух цього світу, який діє через нерозпізнаний «кукіль», загрожує духовному благополуччю. Вони є блаженними сіонськими жалобниками, для котрих Бог призначив «замість попелу дати оздобу, і оливу радості замість жалоби» (Мт. 5: 4; Іс. 61: 3). Отже, тільки ці «жнива» є властивим часом відокремлення згаданого нами класу від «куколю», бо Господнім наміром було дозволити «хай разом ростуть [31] аж до жнив [до часу, в якому ми тепер живемо]» (Мт. 13: 30).
Сьогодні цей клас пробуджується до усвідомлення справжнього характеру засуджених систем. Як вже було показано*, різні реформаторські рухи були, як це провістив пророк (Дан. 11: 32-35), переможені «лестощами»: кожен з них, здійснивши певну міру очищення, зупинився на половині шляху; зауваживши практичні користі, вони почали наслідувати приклад церкви Риму в домаганні для себе і здобутті прихильності світу коштом власної доброчинності – своєї відданості Христу, правдивому Голові Церкви. Церква і держава знову обрали спільний  шлях, в значній мірі об’єднавши свої світські інтереси коштом дійсних, духовних інтересів Церкви, натомість рух вперед і реформи в Церкві завмерли на місці. Більше того, позначився рух назад, і сьогодні багато з них є значно далі від справжнього мірила – в вірі та практичній діяльності – ніж за днів їхніх засновників.
------------------
*Том ІІІ, розд. 4.
-----------------
Про деякі з реформованих церков можна навіть сказати, що вони поділили авторитет та владу з земними правителями, як, наприклад, англіканська церква або лютеранська церква Німеччини. Ті, котрі не досягли аж такого великого успіху (як, скажемо, в цій країні), зробили світу численні компромісні пропозиції дещо менших послуг. Правдою є також те, що хоч світські влади потурали світським прагненням невірної церкви, одначе, сама церква також охоче погоджувалась мати спілкування та товариство зі світом – настільки охоче, що охрищені особи світського розуму складають сьогодні переважну більшість її членів, заповнюючи майже всі важливі становища і маючи в ній домінуючий вплив.
Таким був стан, який на початку віку привів до деградації церкви, приніс велике [32] відступлення (2 Сол. 2: 3, 7-10), і крок за кроком, проте досить швидко, розвинув папську систему.
Цей безпринципний характер поглядів, який від початку охоче прийняли різні реформаторські рухи і який поступово привів до розвитку сектантських організацій, триває до сьогоднішнього дня; і чим більше ці організації зростають кількістю, маєтком і впливом, тим далі вони відходять від християнських чеснот і розвивають в собі зарозумілість своєї матері. Деякі щирі християни різних сект до певної міри спостерігають цю річ, з соромом та смутком признають її і горюють над нею. Вони бачать, що різні сектантські організації чинять всілякі можливі зусилля, щоб сподобатися світу, здобути його прихильність і заступництво. Розкішні дорогі церковні будівлі, величні шпилі, лункі дзвони, чудові органи, вишукано умебльовані приміщення, артистично бездоганні хори, елегантні промовці, фестивалі, концерти, вистави, лотереї, сумнівні розваги та ігри – все влаштовується з однією думкою: здобути похвалу та підтримку світу. Величні, цілісні вчення Христа витісняються на другий план, натомість їхнє місце за кафедрами займають фальшиві вчення та емоційні теми; правду зігноровано та забуто, а її духа втрачено. Погляньте, як в цих подробицях дочки разюче схожі до організації-матері!
Як один з численних доказів такої вільності і навіть пихи, що свідчить про згадані взаємостосунки протестантських сект та папства, пропонуємо відверті визнання одного пресвітеріанського священика, які цитуємо з його проповіді, опублікованої щоденною пресою. Цей джентльмен каже:
«Здригніться, якщо вам цього хочеться, але ви мусите погодитись, що вона (католицька церква) є Церквою-Матір’ю. Вона володіє безперервною історією, що сягає назад до часів апостолів. [Справді, саме там почалося відступництво, 2 Сол. 2: 7, 8]. Кожний фрагмент релігійної правди, яку ми так високо цінимо, ми одержали від неї в борг, мов завдаток. Якщо ж в неї немає переконливих доказів того, що вона є правдивою Церквою, тоді ми позашлюбні діти, а не сини».
[33] «Кажете послати місіонерів аби працювати між католиками! Я охоче вважав би за потрібне послати місіонерів до методистів, до членів єпископальної церкви, до об’єднаних пресвітеріан і лютеран, щоб навернути їх загально до пресвітеріан».
Справді, майже всі доктринальні хиби, яких так уперто тримаються протестанти, принесені ними з Риму, хоча осторонь таких великих огріхів папства, як жертва літургії, звеличування святих, діви Марії та образів, таїнства сповіді, відпущення гріхів і т.д. кожен реформаторський рух зробив помітний поступ. На превеликий жаль, сьогоднішні протестанти не лише охочі, але й сповнені палкого бажання йти буквально на кожний компроміс, щоб тільки здобути прихильність та підтримку старої «матері», від тиранії та лиходійства якої утікали три століття тому їхні батьки. Навіть ті принципи правди, які на початку творили основу для протесту, поступово відходять в забуття або відверто нехтуються. Навіть саме фундаментальне вчення «виправдання через віру» в «постійну жертву» швидко поступається місцем старій папській догмі виправдання вчинками і блюзнірській жертві літургії.* Сьогодні багато відверто визнають з кафедр та лав, що вони вже не вірять в дієвість дорогоцінної крові Христа як викупної ціни за грішників.
----------------
*Про цю останню річ, літургію, йде мова серед визнавців єпископальної, тобто «Панівної Церкви» в Великобританії та в Сполучених Штатах.
----------------
Претендування на апостольське престолонасліддя і авторитет, як церковнослужителів, звучать майже однаково зухвало від деяких протестантських духовних і від папських священнослужителів. Право особисто розсуджувати – основний принцип протесту проти папства, який привів до Великої Реформації, – протестанти заперечують майже так само енергійно, як прихильники папства. Однак протестанти мають повну свідомість, що Реформацію було започатковано і певний короткий час [34] вона просувалася вперед власне завдяки використанню цього права особисто розсуджувати, хоча згодом зухвале панування впливових керівників загальмувало колесо прогресу і відтоді суворо утримувало їх в традиційних рамках, накладаючи заборони на всіх, хто безстрашно їх переступав.
Якщо так дивитись, протестантизм вже не є таким протестом проти матері-церкви, як на початку. Як недавно зауважив в газеті один автор: «Изм» ми маємо далі, а от що сталося з протестом?» Здається, протестанти зовсім забули – а насправді ігнорують – саму підставу початкового протесту і, як системи, швидко пливуть назад за течією в розпростерті обійми «Святої(?) Матері-Церкви», куди їх щедро запрошують і де запевнюють сердечний прийом».
«Ми любляче подаємо вам свою руку – сказав папа Леон до протестантів у своїй відомій* Енцикліці, зверненій «До князів та народів землі» – і запрошуємо до єдності, якої ніколи не бракувало католицькій церкві і якої не може забракнути. Вже довгий час наша спільна мати кличе вас у свої обійми; впродовж усіх часів усі католики Вселенної чекають на вас в своїй палкій братерській любові... Наше серце, більше ніж наш голос, кличе вас, дорогі брати, котрі на протязі останніх трьох століть були з нами в чварах щодо християнської віри».
---------------
*1894р.
--------------
Далі, в своїй Енцикліці до римської церкви в Америці** папа Леон говорить: «Сьогодні наші думки звертаються до тих, котрі різняться від нас поглядами в справах християнської віри... Як справді ми дбаємо про їхнє спасіння, з яким запалом в душі прагнемо, щоб вони врешті повернулися в обійми церкви, спільної матері усіх!.. Ми в жодному випадку не повинні залишити їх їхнім вигадкам, але з лагідністю та милосердям повинні притягнути їх до себе, вживаючи кожну переконливу річ, аби спонукати їх до ретельного перегляду кожної частини католицького вчення і до того, щоб позбутися упереджених думок».
--------------
**1895р.
--------------
[35] В своєму «Апостольському посланні до народу Англії» (1895 р.) папа звертається промовистими словами молитви: «О, блаженна Діво Маріє, Мати Божа і наша найласкавіша Царице і Мати, поглянь в своєму милосерді на Англію... О, скорботна Мати, заступися за наших відлучених братів, щоб в одному правдивому стаді вони могли разом з нами приєднатися до Верховного Пастиря – Намісника Твого Сина», – тобто до нього самого, до папи.
Для підтримки цього задуму започатковано «Місії для протестантів» під доглядом відомих нам «Отців Паулінів». Ці заходи відбувалися і далі відбуваються у великих містах. Вони проводяться з метою примирення і пояснення: протестантів просять задавати питання в письмовій формі, на які тут же даються відповіді, а також безкоштовно роздаються брошури. Протестанти практично погоджуються з папістською позицією і реально не готові дати ту чи іншу відповідь; а кожен, хто може відповісти і відповідає, посилаючись на факти, є звинувачений протестантами і католиками у заколоті.
Кожна інтелігентна людина може зауважити, як легко протестантизм потрапляє в хитросплетіння обману, і як відчутно загальнолюдський хід подій повертає в бік церкви Риму, яка, хоч насправді змінила свій голос і силу, однак не змінилася серцем, далі виправдовуючи інквізицію та інші методи середньовіччя, кажучи, що їй належить право, як правительці землі, карати єретиків так, як це їй до вподоби.
Отже, стає очевидним, що хоч багато вірних душ, несвідомих істинного стану справ, з пошаною та побожністю прославляло Бога посеред цих вавилонських систем, проте, це зовсім не суперечить факту, що вони, кожна зокрема і всі разом, є «блудними» системами. В них усіх панує замішання, і назва Вавилон дуже влучно годиться для усієї сім’ї – матері, дочок і їхніх спільників, – народів, які звуть себе християнством (Об. 18: 7; 17: 2-6, 18).
[36] Тому пам’ятаймо, що в великих політично-церковних системах, які люди звуть християнством, а Бог – Вавилоном, – ми знаходимо не лише фундамент нинішнього суспільного ладу, але й надбудову і короновану верхівку. Про це свідчить загальноприйнята назва «християнство», яку віднедавна застосовують не тільки до народів, які підтримують християнські секти законодавчим шляхом і сплатою податків, але й до всіх народів, які виявляють терпимість до християнства поза його межами, конкретним чином виявляючи йому прихильність та підтримку – як, наприклад, Сполучені Штати.
Вчення про «божественне право царів», якого навчає і якому сприяє майже кожна секта, є основою давньої цивільної системи і довгий час надавало царствам Європи авторитету, поваги і сталості; водночас вчення про божественне призначення і повноваження духовенства перешкодило Божим дітям вчинити поступ в божественних речах і зв’язало їх путами забобонів та неуцтва, щоб виявляти благоговіння та поклонятися здатним до помилок ближнім, а також їхнім вченням, традиціям та тлумаченням Божого Слова. Весь цей порядок речей, який повинен впасти і зникнути в битві великого дня, на протязі століть тримав людей слухняними правлячій владі – цивільній, громадській та релігійній. Все це сталося з Божого дозволу (а не, як вони твердять, з Його призначення або схвалення). Як зло в собі, цей порядок знадобився для доброго, тимчасового задуму запобігти анархії, яка є незрівнянно гіршою, бо люди в той час ще не були приготовані на краще і ще не прийшла пора на Тисячолітнє Христове Царство. Отже Бог дозволив повірити в ці різні омани з наміром стримати людей аж до «Часу Кінця» – до кінця «Часів поган».
[37]

ЗАСУДЖЕННЯ ВАВИЛОНУ

На сторінках пророцтв можна виразно прочитати про засудження Вавилону, християнства; не менш виразно свідчать про це знаки часу. Про його раптове, насильницьке і остаточне знищення переконливо сказано словами: «І один сильний Ангел узяв великого каменя, як жорно, і кинув до моря, говорячи: «З таким розгоном буде кинутий Вавилон, місто велике, – і вже він не знайдеться!» (Об. 18: 8, 21; Єр. 51: 63, 64, 42, 24-26). Однак нищівний процес, якого він повинен був зазнати, мав бути поступовим, як показано Даниїлом (7: 26): «Та засяде суд, і скинуть його панування, щоб його знищити та вигубити аж до кінця». Папське панування (а також більшість принизливого благоговіння людей перед церковництвом взагалі) було зламано, як вже згадувалося*, на початку «Часу Кінця» – в 1799 році; і хоча подальший процес нищення був повільним, і навіть були окремі ознаки видимого відродження, які, правдоподібно, ніколи не були більш звабливими, ніж сьогодні, певність остаточного знищення папства є безсумнівною, а його передсмертна боротьба буде відчайдушною. Проте, спочатку він повинен здобути більшу частину свого бувалого престижу, який потім поділить з своїми дочками, спільно зібраними в союз. Вони разом будуть підняті, щоб разом могли бути насильно скинутими вниз.
------------------
*Том ІІІ, стор. 33.
-----------------
В тому, що покарання Вавилону буде великим, ми маємо цілковиту певність. Пророчо написано, що «Великий Вавилон був згаданий перед Богом, щоб дати йому чашу вина Його лютого гніву...» І Він «помстив за кров Своїх рабів з її рук!» «Гріхи бо його досягли аж до неба, і Бог згадав про його [38] неправди. Відплатіть ви йому, як і він вам платив, і вдвоє подвойте йому за вчинки його! Удвоє налийте до чаші, що нею він вам наливав! Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йому! Бо в серці своєму говорить: «Сиджу як цариця, і я не вдова, і бачити смутку не буду!» (Об. 16: 19;19: 2;18: 5-7). Хоч в найширшому застосуванні ця мова, звичайно, відноситься до папства, однак вона охоплює також всіх, котрі в тій чи іншій мірі є з ним в союзі або є йому прихильні. Всі вони матимуть участь в його караннях (Об. 18: 4). Хоча царі землі зненавиділи цю блудницю і покинули її (Об. 17: 16), вона далі твердить: «Сиджу як цариця, і я не вдова», голосно вихваляючись своїм правом керувати народами і твердячи, що незабаром її попередня влада буде їй повернута.
Простим прикладом її хвастощів та погроз є уривок з одного католицького видання, яке недавно вийшло у світ:
«Папство знову поверне свою світську верховну владу, бо це приносить користь і зручність церкві. Це дає адміністративним органам церкви більшу свободу і більший вплив. Папа вже не може далі бути підлеглим королів. Це не личить його божественному становищу. Така річ зв’язує і обмежує його вплив чинити добро. Європа вже визнала цей вплив, а коли прийдуть часи ще більшої потреби, ніж сьогодні, вона буде змушена підкоритись. Суспільні потрясіння та червона рука анархії ще вкоронує Леона або його наступника реальною владою, яку символізує третій ярус корони і яку свого часу визнавав весь світ».
Так разом з наближенням дня утиску церковництво все більше і більше намагатиметься вжити свою владу та вплив, щоб гарантувати власне політичне благополуччя шляхом утримання під контролем вируючих елементів суспільства; однак в кризовій ситуації близького майбутнього беззаконні елементи зі зневагою відкинуть всілякий консервативний вплив і поламають всілякі обмеження; червона рука Анархії вчинить свою жахливу працю, а Вавилон – суспільний, політичний та церковний, – тобто християнство, упаде цілком.
[39] Натхнений автор говорить: «Тоді – тобто коли Вавилон насильницьким шляхом боротиметься за життя та владу, – одного дня [несподівано] прийдуть кари його, смерть, і плач, і голод, і спалений буде огнем [символічним огнем – нищівними лихами], бо міцний Господь Бог, що судить його!» (Об. 18: 8).
«Так говорить Господь: «Ось Я здійму проти Вавилону і проти мешканців Халдеї [всіх, хто симпатизує Вавилону] вітер-руїнник. І пошлю на Вавилон віяльників, і вони його розвіють, і спустошать його землю, вони бо нападуть з усіх боків на нього у час нещастя... вигубіте все його військо» (Єр. 51: 1-3, Хом.).
«І Я відплачу Вавилонові [особливо папству] і всім мешканцям Халдеї [Вавилонії, християнству, всім народам так званого християнського світу] усе їхнє зло, що зробили на Сіоні на ваших очах, промовляє Господь!» (Єр. 51: 24). Якщо пригадуємо собі довгий ланцюг злих вчинків, якими Вавилон гнобив і знесилював святих Найвищого (справжній Сіон), якщо пригадуємо написане, що Бог мститиме, до того ж незабаром, за Своїх вибраних, що Він відплатить Своїм ворогам за їхніми вчинками, що Він відплатить Вавилону (Лк. 18: 7, 8; Іс. 59: 18; Єр. 51: 6), тоді починаємо усвідомлювати, що його чекає якесь страшне лихо. Жахливі декрети папства – за які протестантизм також стягує на себе докір та відплату задля своєї компрометуючої пов’язаності з ним, – щоб палити, убивати, посилати на вигнання, кидати у в’язниці і катувати святих усіма немислимими способами, чинячи це за днів свого володарювання з диявольською жорстокістю руками держави, чиєї влади воно домагалося і здобуло, чекають повної міри справедливої відплати, бо папство має отримати «подвійно» за всі свої гріхи. А народи (християнства), які були [40] спільниками його злочинів і провин, повинні випити з ним цю чашу гіркоти до самого дна.
«І Я навіщу Бела в Вавилоні [бога Вавилону – папу], і витягну з уст його те, що він був ковтнув [в своїй найбільшій скруті він відмовиться від «чванливих слів» та блюзнірських титулів, які так довго собі присвоював – що він є непомильним намісником, «заступником Христа», «ще одним Богом на землі» і т.д.], і вже народи до нього не будуть плисти, немов ріки, і мур вавилонський [цивільна влада, яка свого часу його захищала і до певної міри чинить це далі] впаде!... Так говорить Господь Саваот: товстий мур вавилонський аж до основ буде знищений, і брами високі його огнем будуть спалені [будуть знищені], – і мучились дармо народи, і для огню мордувались племена [щоб підперти і уберегти стіни Вавилону]!» (Єр. 51: 44, 58). Це свідчить про засліплення людей і про владу, яку Вавилон має над ними; вони важко трудитимуться, аби підтримати його всупереч його найкращим інтересам; однак, попри відчайдушну боротьбу за життя та збереження власного престижу та впливовості, Вавилон зійде додолу, буде вкинутий в море, мов великий жорновий камінь, щоб вже ніколи знову не підвестись, бо «міцний Господь, Бог, що судить його!» Лише тоді люди збагнуть своє дивне визволення і те, що повалення сталося рукою Бога (Об. 19: 1, 2).
Ось таким є засудження Вавилону, християнства, яке передбачили та провістили Ісая та інші пророки. Тому, з огляду на факт присутності в його межах багатьох з числа дорогого для Себе народу, Господь через пророка наказує Своїм освяченим (Іс. 13: 1, 2), кажучи: «Підійміте прапора [прапора блаженної євангельської правди, позбавленої традиційних помилок, що довгий час її затьмарювали] на лисую гору [посеред тих, котрі становлять справжній зародок Царства Божого], кличте їх голосніш [41] [з запалом проголошуйте повсюди цю правду спантеличеним овечкам Господнього стада, котрі все ще перебувають в Вавилоні], помахайте рукою [щоб вони спостерегли міць поставленої за взірець правди і почули її послання], щоб йшли [охочі та послушні – справжні вівці] у ворота [щоб могли оцінити благословення, які є наділом справді посвячених, спадкоємців небесного Царства]!»
Отже застережливий голос є звернений до «тих, хто має вухо слухати». Ми знаходимось в часі останнього, Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви, складеної з пшениці та куколю (Об. 3: 14-22). Їй дано докір за її літність, пиху, духовну вбогість, засліплення та нагість, і дано пораду мерщій залишити свої злі дороги, поки ще не є надто пізно. Та Господь знав, що тільки деякі слухатимуться застереження та заклику; отже обітниця нагороди є не для всіх, до кого її адресовано, а лише для деяких, котрі ще мають вуха до правди і котрі побороли пануючі нахили і духа Вавилону: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зі Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо [схильність слухати і зважати на слово Господа], хай чує, що Дух промовляє Церквам!» Але на тих, котрі не мають вух, тобто вдачі слухати, Господь виллє Своє обурення.
Більшість сторонніх спостерігачів бачить, що стан усього християнства – за винятком небагатьох осіб – є сповнений гордості, самовдоволення і фарисейства. Воно далі каже в своєму серці: «Сиджу, як цариця, і я не вдова, і бачити смутку не буду!» Воно надалі вихваляє себе і живе для власного задоволення, кажучи: «Я багатий і збагатів, і не потребую нічого» і не усвідомлює того, що він є «...нужденним, і мізерним, і вбогим, і сліпим, і голим!» Воно також не зважає на раду Господа купити [42] від Нього (коштом самопожертвування) золота, випробуваного в вогні (справжнє багатство, небесне багатство, «божественну природу»), і білу одежу (шати приписаної Христової праведності – котрими сьогодні так багато нехтує, з’являючись перед Богом у власній несправедливості), і намастити очі мастю (повним посвяченням і підкоренням Божественній волі, вираженій в Святому Письмі), щоб бачити і стати здоровим (Об. 3: 18).
Дух світу настільки повно заволодів церковними владами християнства, що реформування цих систем є неможливим, і уникнути їхньої долі можна лише шляхом швидкого та своєчасного відходу від них. Прийшла година суду, і вже сьогодні застережлива рука божественного провидіння виводить на стінах Вавилону таємничі слова: «Мене, Мене, Текел, Упарсін» – ПОРАХУВАВ БОГ ЦАРСТВО ТВОЄ, І ПОКІНЧИВ ЙОГО. ТИ ЗВАЖЕНИЙ НА ВАЗІ І ЗНАЙДЕНИЙ ЛЕГЕНЬКИМ! Водночас пророк (Іс. 47) говорить:
«Зійди й сядь у порох, о діво, дочко Вавилону [сказано на посміх її претензіям чистоти]! Сядь на землю, без трону, о дочко халдеїв! Бо кликати більше не будуть на тебе: тендітна та випещена!... Буде твій сором відкритий, і стид твій покажеться! Я помсту вчиню і не буду щадити (тебе як) людину!... Сиди мовчки й ввійди до темноти, о дочко халдеїв, бо кликати більше не будуть тебе: Пані царств,... і сказала (ти): «Навіки я панею буду!» І до серця собі не взяла тих речей, не подумала про свій кінець...»
«А тепер це послухай, розпещена, що безпечно сидиш, що говориш у серці своїм: «Я, – і більше ніхто! Не буду сидіти вдовою, [43] і не знатиму страти дітей!» Та прийде на тебе несподівано те й те в один день, страта дітей та вдівство [порівняй Об. 18: 8], вони в повній мірі на тебе спадуть при усій многоті твоїх чарів, при силі великій твоїх заклинань! Ти ж бо надію складала на злобу свою, говорила: «Ніхто не побачить мене!» Звела тебе [світська] мудрість твоя та знання твоє, і сказала ти в серці своїм: «Я, – і більше ніхто!» І прийде на тебе лихе, що відворожити його ти не зможеш, і на тебе нещастя впаде, що не зможеш його окупити, і прийде на тебе раптово спустошення, про яке ти [попередньо] не знаєш». (Порівняй вірш 9 і Об. 18: 7).
Якщо таким є офіційний позов проти Вавилону, то нехай він буде знаний усім, які зважають на попереджальний голос і настанову Господа Своєму народові, який все ще перебуває в його межах; бо «Так говорить Господь: ...Утікайте з-посеред Вавилону, і кожен урятовуйте душу свою! За провину його не погиньте, бо це Господеві час помсти, – Він дасть відповідну заплату йому!... Несподівано впав Вавилон і зруйнований він!... Вавилон лікували, та він не був вилікуваний, – покиньте його,... бо присуд його досягнув до небес, і дійшов аж до хмар!... Мій народе, виходьте із нього і рятуйте від лютості гніву Господнього душу свою!» (Єр. 51: 1, 6, 8, 9, 45. Порівняй Об. 17: 3-6; 18: 1-5).
Для тих, котрі слухатимуться цього наказу вийти з Вавилону, є лише одне місце для сховища – не нова секта і нова залежність, але «покров Всевишнього», місце, тобто стан повного посвячення, зображеного в Святая Святих Намету та Святині (Пс. 91). «Хто живе під покровом Всевишнього, [44] хто в тіні Всемогутнього мешкає», той справді може сказати посеред усіх лих цього злого дня: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій», – я надіюсь на Нього!»
Вихід з Вавилону зовсім не означає фізичне переселення з-посеред народів християнства, бо не тільки християнство, але й уся земля має бути поглинутою вогнем [огненним лихом] Господнього пересердя, хоча найлютіший вогонь Його гніву буде саме проти освічених народів християнства, котрі знали, або, принаймні, мали достатньо можливості знати Господню волю. Суттю наказу є відокремлення від усякого зобов’язуючого ярма християнства – щоб не мати жодної частки ані участі в його громадських, суспільних чи релігійних організаціях, – і все це задля принципу і виходячи з розумних, божественно керованих міркувань.
Коли йдеться про принцип, ми повинні – як тільки сяюче світло правди жнив освітить наш розум і виявить потворність обману – бути лояльними до першого і відкидати друге, позбавляючи його нашого впливу та підтримки. Це означає відхід від всіляких релігійних організацій, вчення яких фальшиво представляють Боже Слово і позбавляють його вартості. Це визначає наше становище, як чужоземців, в стосунку до всіх існуючих цивільних властей – не таких чужинців, які б чинили опір, але миролюбних і законослухняних, які віддають кесареві кесареве, а Богу – те, що є Боже; чужинців, громадянство котрих є небесним, а не земним, і вплив котрих завжди нахиляє до чинення праведності, справедливості, милосердя та миру.
Принцип в одних випадках, і властиві міркування – в інших, напевно відділять нас від усіляких громадських починань людей. Щодо принципу, то це напевно звільнить кожного, хто зв’язав себе присягами та зобов’язаннями різних таємних товариств, бо ви, котрі були в темряві, тепер є в Господньому світлі і [45] повинні поводитися як діти світла, не беручи жодної участі в неплідних ділах темряви, а швидше докоряючи їм (Еф. 5: 6-17).
Однак, чим ближче ми приходитимемо до великої кризи цього «злого дня», тим більш відверто очевидним ставатиме для всіх, котрі бачать ситуацію з точки погляду «певнішого слова пророчого», що навіть там, де згаданий принцип не береться до уваги, було б достатньо розумним утриматися від тої чи іншої суспільної та фінансової залежності, яка неминуче повинна штовхнути нас в спустошливий вир всесвітньої революції та анархії. В той час (прийміть до уваги, що це, правдоподібно, станеться в кількох наступних роках) фінансові інституції, включаючи страхові компанії та благодійні товариства, терпітимуть крах, а наявні в них «скарби» стануть цілком безвартісними. Того часу гірські печери та скелі не дадуть бажаного захисту від гніву цього «злого дня», коли велетенські хвилі людського невдоволення кидатимуться з піною проти гір (царств – Об. 6: 15-17; Пс. 46: 3). Прийде час, коли люди «повикидають на вулицю срібло своє, і за ніщо їхнє золото стане, – їхнє срібло та золото їхнє не буде могти врятувати їх у день гніву Господнього, не наситять (своїм багатством) своєї душі, й свого нутра вони не наповнять, бо їхня провина була перешкодою!» (Єз. 7: 19; Порівняй також вірші 12-18, 21, 25-27). Ось так Господь зробить людське життя дорожчим від щирого золота, від золота з Офір (Іс. 13: 12).
Однак ті, котрі вчинили Найвищого своїм сховищем, не потребують боятися приходу таких часів. Він вкриє їх Своїм пером, і під крилами Його вони заховаються, і Він покаже їм Своє спасіння. Разом з тим, як надходить найбільш бурхливе безладдя, вони можуть втішати свої серця [46] блаженним запевненням, що «Бог для нас – охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються», кажучи: «...тому не лякаємось ми, як трясеться земля [теперішній суспільний лад буде зовсім повалений], і коли гори [царства] зсуваються в серце морів [є поглинуті анархією]! Шумлять і киплять Його води, через велич Його – тремтять гори». Бог буде посеред Своїх вірних святих, котрі чинять Його своїм сховищем, і вони не захитаються. Бог допоможе Сіону рано-вранці Тисячоліття, і він «буде порахований вартим уникнути всього того, що прийде на світ» (Пс. 46; Лк. 21: 36).

*     *     *
Християнине, ранок сходить,
Зникають тіні вже нічні,
І барви слави видно в небі,
І світло шле маяк тобі.
Вставай! Вставай! Бо світло сяє
Із дому вічного з небес;
Твоя мета вже дуже близько:
Із Спасом місце осягнеш.

Здіймись, день сходить над Тобою,
Ясним обіцяний є шлях!
Для тебе світло ллється з неба,
Зоріння це нового дня.
Радій! Радій в надії слави,
Та уникай лиш марноти,
Шукай, держи ту цінну Правду,
І нею всім кругом світи.