[563]
РОЗДІЛ ХІІ
ВЕЛИКЕ ПРОРОЦТВО НАШОГО ГОСПОДА
Мт. 24; Мр. 13; Лк. 21: 5-36; 17: 20-37
Важливість цього пророцтва – Обставини та три запитання, що привели до його появи – Стережіться фальшивих Христів – Короткий історичний нарис вісімнадцяти століть – Горе при закінченні Юдейського віку і таке ж горе при закінченні Віку Євангелії, переплутані в мові всіх євангельських віровизнань – Гидота спустошення – Втеча в гори – Вагітні і т.д. – Перед зимою та суботою – Ось тут! Ось там! Не вірте їм – Горе тих днів – Затемнення сонця та місяця як знаки – Спадання зір – Символічне виконання – Знак Сина Людського – Що побачать покоління землі? – Фігове дерево – «Цей рід» – Пильнуйте! – «Як за днів Ноєвих «не знали» – Пам’ятайте дружину Лота – Один взятий, другий полишений – Вибрані, зібрані разом до правди – Підкопування дому сатани – Як буде дано харч для дому віри?
В одному зі Своїх найбільш промовистих пророцтв, поміщених в Святому Письмі, наш Господь звернувся до «Часів Кінця» – завершальної епохи Євангельського віку. Воно було сказане при завершенні Його земної місії, коли Господь крок за кроком прагнув приготувати Своїх учнів до нової епохи, яка мала бути повністю запроваджена після трагедії на Голгофі. Він прагнув, щоб вони зрозуміли, що не належить сподіватися негайних почестей і слави Царства, які, як Ним обіцяно, мали розділити Його вірні. Перед цією славою та благословеннями мали прийти випробування та терпіння. Згідно з пророчими словами, Ізраїль мав відкинути свого Господа та Царя і розп’ясти Його; [564] далі Ізраїль мав бути відданий своїм ворогам, а святе місто та пишний храм мали бути цілком зруйновані. Та Його учні не мали сподіватися бути понад свого Господа, позбавлені докорів та страждань, які впали на Нього; вірність Господу та Його вченню мала стати причиною ненависті до них з боку всіх людей ради Нього; однак остаточно, після багатьох лих, всі, котрі залишилися вірними до смерті, мали бути нагороджені – коли Він мав прийти знову і взяти їх до Себе, щоб вони розділили Його славу.
Цей урок наш Господь зберіг до часу, коли наблизилося завершення Його служіння. Спершу учні намагалися заперечити, наполягаючи (як дехто сьогодні), що Господня справа, як результат їхнього проголошення, повинна завоювати світ; а Петро пішов ще далі, виразивши незгоду з нашим Господом, кажучи: «Змилуйся, Господи, – такого (смерті, розсіяння Твого народу і загального тріумфу зла) Тобі хай не буде» (Мт. 16: 22; Мр. 8: 31, 32). Проте наш Господь суворо докорив Петру, і всі учні, здається, почали поступово розуміти, що до слави Царства ще далеко, що Вчитель має піти, залишити їх, а потім має послати Утішителя, Святого Духа, щоб їх спрямовувати та підтримувати – доки Він знову не прийде у славі Царства Отця.
Роздумуючи таким чином і пригадуючи останні слова нашого Господа про храм, які ще відлунювали в їхніх вухах, учні почали допитуватись Вчителя про виразний зміст того, що було незрозуміле для їхнього розуму.
ТРИ ЗАПИТАННЯ
«Коли ж Він сидів на Оливній горі, підійшли Його учні до Нього самотньо й спитали: «Скажи нам, – (1) коли станеться це [знищення храму і т.д.]? (2) [565] Яка буде ознака Твоєї присутності* і (3) кінця світу [віку]? (Мт. 24: 3).
-----------------
*Вжите тут грецьке слово «parousia» неодмінно означає присутність, а не прихід. Див. Revised Version – примітки, а також «Emphatic Diaglott».
---------------
Немає сумніву, що обставини і запитання були наслідком божественного провидіння, бо пророцтво більше стосувалося настанов для Божого народу, який живе в цьому часі «жнив», ніж тих з його числа, які ставили питання. Вивчаючи пророцтво, дуже важливо пам’ятати питання, на які дано натхнену відповідь. Троє євангелістів – Матвій, Марко та Лука – передають пророцтво з великою схожістю, та оскільки запис Матвія є найбільш повний та послідовний, ми загально простежимо його розповідь, враховуючи кожну відмінність, записану в інших переказах.
СТЕРЕЖІТЬСЯ ФАЛЬШИВИХ ХРИСТІВ
«Стережіться, щоб вас хто не звів! Бо багато хто прийде в Ім’я Моє, кажучи: «Я Христос», і зведуть багатьох» (Мт. 24: 4, 5).
У своїй мові, що записана в Діях 5: 36, 37, Гамаліїл говорить про двох таких фальшивих Христів, а історія згадує ще кількох інших, які звели чимало юдеїв. Найбільш відомим серед них був Шаббатаі Леві зі Смирни, котрий заявив про себе в 1648 р. н.е. Шаббатаі Леві назвав себе «Первородним Сином Бога, Месією, Спасителем Ізраїлю» і пообіцяв повернути царство та добробут. Шаббатаі, пише історик, «домінував тут [у Смирні] до такої міри, що деякі його послідовники пророкували і потрапляли у несамовите захоплення: чотири сотні чоловіків та жінок пророкували про його міцніюче царство. Деяких, здавалося, опанували духи; деякі потрапляли в транс і з піною на устах докладно переказували про свій майбутній достаток, [566] про свої видива Лева з покоління Юди та тріумф Шаббатаі». Безперечно це було імітоване сатаною виконання пророцтва Йоіла (3: 1) – було імітацією Святого Духа, яку можна засвідчити у релігійному пробудженні нашого часу. Загалом було п’ятдесят або й більше фальшивих Христів – чоловіків та жінок, – і багато з них напевно були у нестямі, опановані злими духами. Та скажемо, що жоден з них, ані всі гуртом вони не «звели багатьох». В цьому місці і далі в пророцтві наш Господь застеріг саме від тих, які «зводять багатьох», і ми згадаємо перше тих антихристів, які справді звели багатьох.
ІСТОРІЯ ВІСІМНАДЦЯТИ СТОЛІТЬ, ПРОВІЩЕНА В КІЛЬКОХ СЛОВАХ
Мт. 24: 6-13; Мр. 13: 7-13; Лк. 21: 9-19
«Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки [погрози, інтриги], – глядіть, не лякайтесь, бо «статись належить тому». Але це не кінець ще. Бо «повстане народ на народ, і царство на царство», і голод, мор та землетруси настануть місцями. А все це – початок терпінь породільних» (Мт. 24: 6-8).
Ось так коротко наш Господь зробив підсумок історії світу і навчив учнів не сподіватися Його надто швидкого другого приходу та повного слави Царства. І цілком доречно: історія світу є саме такою і не інакшою – звістки про війни, інтриги, голод та епідемії. Водночас наш Господь відокремив історію справжньої Церкви, надавши їй схожої стислості, а саме:
«На муки тоді [протягом того ж періоду часу, євангельського віку] видаватимуть вас, і вбиватимуть вас, і вас будуть ненавидіти всі народи [люди] за Ймення Моє. І багато-хто в той час [на протязі того ж періоду] спокусяться, і видавати один одного будуть, і один одного будуть ненавидіти. Повстане багато фальшивих пророків [вчителів], – і [567] зведуть багатьох. І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне» (Мт. 24: 9-13).
Чи можливо в світлі історії зобразити шлях справжньої Божої Церкви більш стисло? Напевно ні. Схожість бездоганна. «Та й усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, – будуть переслідувані», – пише апостол; і хто не мав в цьому участі, має усілякі підстави сумніватися у своєму становищі сина перед Богом (Євр.12: 8). Схоже є з Церквою, як одним цілим, – коли клас Ізмаїла та Езава не переслідував її, це свідчило, що в ній було стільки духа світу, стільки «холодної любові» до Господа та Його правди, що вона не була вартою переслідувань. Однак якщо брати за основу той самий принцип і Господнє пророцтво, то на всьому шляху, протягом всього Євангельського віку було деяке число вірних до смерті – «мала черідка».
ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ СВІДЧЕННЯ ПО ВСЬОМУ СВІТУ
Мт. 24: 14; Мр. 13: 10
«І проповідувана буде ця Євангелія Царства по цілому світу, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець!»
Тут Господь ще раз зрозуміло показав учням, що кінець віку є набагато далі, ніж вони думали, і що послання Його Царства мало бути радісною вісткою не лише для Ізраїлю, але й для всіх народів. Проте це зовсім не означало, що інші народи приймуть Євангелію, яку відкинув Ізраїль. Ми швидше повинні сподіватися того, що вже попередньо збагнули, – що коли бог цього світу засліпив Ізраїль, він також засліпить переважну більшість інших народів і стане їм на заваді, щоб побачити в Христі Божу силу і Божу мудрість – що, зрештою, він і вчинив (1 Кор. 1: 24). Якщо тільки залишок Ізраїлю (особливим чином навчений під Законом на протязі століть) знайдено вартим статися «царським священством», тоді чого можна сподіватися від язичницьких народів, які довго «не мали надії і (були) без Бога на світі»?
[568] Було б добре звернути старанну увагу на слова нашого Господа – що Євангелія не мала бути проповідувана народам, щоб їх навернути, але для свідоцтва народам, а також щоб покликати, вдосконалити і зібрати з усіх народів «вибраних». Згодом «вибрані», як Царство, благословитимуть народи, відчиняючи зачинений слух для Євангелії, а засліплені очі – для Істинного Світла.
Це свідоцтво вже було дане: Слово Господа, Євангелія Царства вже була опублікована для кожного народу на землі. Не кожна особа її чула, але не таким є зміст пророцтва. Проголошення мало бути і відбулося в межах народів. І прийшов кінець! Як пояснив наш Господь, «жнива – кінець віку» (Мт. 13: 39). Дехто намагався піддати сумніву, чи це передбачення справді виконалося, бо місіонери, які відбули до язичницьких земель, в загальному дуже мало знали, а то й не знали нічого про радісну вістку, на якій особливим чином наголошував наш Господь, – про «радісну вістку Царства». І все ж відповідаємо, що друковані Євангелії від Матвія, Марка, Луки та Івана вирушили до них, звершуючи повноту новини Царства, – таку, як ми її маємо.
Стисло підсумувавши вісімнадцять століть випробувань та переслідувань Своєї Церкви, а також плід її праці успішного свідкування всім народам, наш Господь не гаючись дав відповідь на важливе питання про те, як живущі знатимуть про час і факт Його другої присутності. Він обминув питання про руйнування каміння святині, щоб учні не пов’язували цієї події з Його другим приходом, маючи намір лише порівняти горе тілесного Ізраїлю під час повалення його державності з горем духовного Ізраїлю з імені при закінченні цього віку – образ і позаобраз.
Очевидним наміром з боку Бога, хоч невідомим для євангелістів, було записати пророцтва нашого Господа [569] частинами: трохи тут і трохи там – згадати про образне горе образного Ізраїлю при закінченні образного жнива – тут, а послатися на схоже, хоч більш загальне і значніше горе позаобразного Ізраїлю, християнства, при кінці цього віку – в іншому місці. Справді, пророки висловлювалися про нашого Господа, що Він відкривав Свої уста у притчах і таємницях і «без притчі нічого Він їм не казав». Однак, згідно з Божим наміром таємнича мова і притчі стають сьогодні зрозумілі для всіх, очі котрих є помазані справжньою маззю.
ГОРЕ ПРИ ЗАКІНЧЕННІ ЮДЕЙСЬКОГО ВІКУ
Запис Луки про горе Ізраїлю по тілу, яке сягнуло кульмінації в 70 році н.е., є найдокладнішим, тому пропонуємо саме його:
«А коли ви побачите Єрусалим, військом оточений, тоді знайте, що до нього наблизилося спустошення. Тоді ті, хто в Юдеї, нехай у гори втікають; хто ж у середині міста, нехай вийдуть; хто ж в околицях – хай не вертаються в нього! Бо то будуть дні помсти, щоб виконалося все написане. Горе ж вагітним та тим, хто годує грудьми, у ті дні, бо буде велика нужда на землі та гнів над цим людом! І поляжуть під гострим мечем, і заберуть до неволі поміж усі народи, і погани топтатимуть Єрусалим, аж поки не скінчиться час тих поган» (Лк. 21: 20-24).
Очевидно згадана частина пророцтва нашого Господа стосувалася подій в Ізраїлі по тілу; і, як нам розповідає історія, це докладно виконалося в усіх подробицях в жахливих сценах, якими Юдейський вік та державний лад прийшли до свого кінця. «Це будуть дні помсти на цей народ, щоб все написане в Законі і пророках про них, могло виконатися».
[570] Однак слова нашого Господа, згадані Матвієм та Марком, дещо відрізняються від попередніх і напевно мають відношення до горя духовного Ізраїлю в кінці Євангельського віку. Немає сумніву, що одні та другі слова належать нашому Господу, однак євангелісти, не знаючи про два жнива і про два часи горя, а вважаючи їх простим повторенням, не записали обох висловлювань, бо Господь так покерував, щоб закрити, заховати факти щодо цього жнива, аж прийде властивий час для їхнього об’явлення.
ГОРЕ ПРИ ЗАКІНЧЕННІ ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО ВІКУ
Записане Матвієм та Марком в даному випадку майже збігається. Матвій пише:
«Тож, коли ви побачите ту «гидоту спустошення», що про неї звіщав був пророк Даниїл, на місці святому, – хто читає, нехай розуміє, – тоді ті, хто в Юдеї, нехай в гори втікають. Хто на покрівлі, нехай той не сходить узяти речі з дому свого. І хто на полі, – хай назад не вертається взяти одежу свою. Горе ж вагітним і тим, хто годує грудьми, за днів тих! Моліться ж, щоб ваша втеча не сталась зимою, ані в суботу. Бо скорбота велика настане тоді, «якої не було з первопочину світу аж досі» й не буде. І коли б не вкоротились ті дні, не спаслася б ніяка людина; але через вибраних дні ті вкоротяться» (Мт. 24: 15-22; Мр. 13: 14-20).
В цьому описі є чотири речі, які вказують, що хоча він міг мати образне застосування до горя при закінченні Юдейського віку, проте його справжнє, найважливіше застосування належить до горя, яким закінчується вік Євангелії. (1) Посилання на «гидоту спустошення», згадану в Даниїловому пророцтві. (2) Твердження, що горе буде найбільш суворе, яке світ коли-небудь знав чи коли-небудь знатиме. (3) Коли б цей кривавий безлад не вкорочено, [571] не врятувалося б жодне тіло. (4) Наступні слова контексту незаперечно змальовують події при закінченні Євангельського віку – події, які неможливо застосувати до кінця Юдейського віку і які на той час не виконалися. Два пункти заслуговують особливого розгляду.
Пророк Даниїл (9: 27) справді написав, що після того, як Месія буде «погублений» посеред сімдесятого тижня милості, пов’язаної з угодою, Він, встановлюючи позаобразні жертви поєднання, закінчить жертви та хлібні жертви Закону; і, оскільки тоді гидота матиме перевагу, Він виллє знищення на спустошителя (відкинутий народ), як Бог попередньо постановив.
Все це мало своє виконання в знищенні державного ладу Ізраїлю по тілу. Відколи наш Господь сказав, що «ваш дім залишається порожній для вас», і «відтепер ви Мене не побачите, аж поки не скажете; «Благословенний, Хто йде у Господнє Ім’я!», їхня релігія стала огидою, пустою формою, знаком заперечення ними єдиної передбаченої Богом жертви за гріхи. Перебуваючи під прокляттям, вони напровадили на себе засліплення (Мт. 27: 25), а сам шлях до їхнього зруйнування став таким швидким, як це Бог постановив і провістив.
Однак Даниїлове пророцтво в великій мірі стосується також гидоти, що чинить спустошення в духовному номінальному Ізраїлі; прийшовши до влади, яку представляло папство, вона мала величезний та згубний вплив духовного спустошення в духовному домі, тобто в храмі Бога, в Церкві Христа. Ця огидна система гріху мала тривати до часу очищення класу святині; крім цього вона мала сягнути великого розквіту і сприяти тому, що багато в номінальному духовному Ізраїлі відкинуло викупну жертву, дану раз за всіх. Наслідком її всюдисущого впливу мало статися спустошення відкинутого християнства (Див. Дан. 11: 31; 12: 11; та «ВИКЛАДИ СВЯТОГО ПИСЬМА», том ІІІ, розд. 4).
[572] Велика гидота спустошення, в основі якої лежить доктрина літургії (яка в справі очищення гріху замінила велику жертву Голгофи на людські зусилля), сьогодні доповнюється теоріями самоспокутування, і ці всюдисущі гидоти підтримуються таким впливом та софістикою, що вони зведуть багатьох – «якщо можна і вибраних», – і будуть провісниками знищення християнства.
Споглядаючи назад, бачимо ще іншу паралель між закінченням Юдейських та Євангельських жнив. Відкинення тілесним Ізраїлем справжньої жертви за гріхи і збереження ним образних жертв, які вже не приймалися Богом і були гидотою, виявилося суттєвим чинником, пов’язаним з його національним та церковним занепадом. Так і сьогодні, відкинення доктрини викупу і прийняття численних літургій, добрих діл, а то й самобичування, є в Божих очах гидотою і суттєвим чинником, пов’язаним з занепадом цивільного та церковного християнства.
Як вже підкреслювалося, гидотою спустошення, що осквернила святе місце Бога, тобто справжній храм, Церкву, було папство, наріжним каменем якого сталася блюзнірська доктрина літургії. Гидота, опоганення та спустошення існують віддавна, проте темрява неправди була на протязі минулих віків настільки густою, що лише деякі могли це зрозуміти (а, бувало, що й взагалі ніхто не міг зрозуміти). Навіть реформатори не вважали літургію огидою, і це очевидний факт, бо хоч англіканська церква в своїх догмах заперечувала владу священиків створювати Христа з хліба та вина і жертвувати Його знову, однак ми не бачимо жодного натяку, щоб жахливість такого гріховного чину сталася зрозумілою. Навіть Лютер, який оприлюднив численні гріхи та віроломства папства, не побачив у літургії великої гидоти спустошення. Навпаки, повернувшись [573] до своєї церкви після перебування в замку Вартбурґ, і знайшовши, що усунено літургію, ікони та свічки, для яких відсутнє авторитетне підтвердження Святого Письма, Лютер відновив літургію.
Якщо так, тоді великої ваги набувають слова нашого Господа: «Тож, коли ви побачите ту «гидоту спустошення», що про неї звіщав був пророк Даниїл, на місці святому, – хто читає, нехай розуміє, – тоді ті, хто в Юдеї, нехай в гори втікають». Тут ми повинні пам’ятати про паралелі між обома жнивами, двома часами горя і двома втечами, і повинні взяти до уваги, що Юдея символізує сьогоднішнє християнство.
Грецьке слово, перекладене виразом «гори», можна з такою ж, або й ще більшою ймовірністю, перекласти виразом «гора» (в однині); і таким, переважно, є переклад Common Version. Справді, втеча з (буквальної) Юдеї чи то на гору, чи на численні гори здається дивною, оскільки Юдея насправді є «гірською місцевістю», і про Єрусалим сказано, що він поставлений на вершині гір. Однак, виявляється, дуже просто застосувати слова нашого Господа до теперішнього часу і до Господнього народу в християнстві, котрий сьогодні, в світлі теперішньої Правди, бачить гидоту, що знаходиться там, де вона не повинна бути, – на святому місці, замість справжньої жертви. Вони повинні одразу втікати від впливу гидоти і від системи, яка фальшиво титулує себе Христовим царством (горою), на справжню гору або Царство, яке Христос тепер повернувся закласти в славі та силі.
Однак залишити християнство, зректись його святинь, його форми побожності, його світських успіхів, його догідливості та почестей і безстрашно стати проти його прилюдних звинувачень та анафем, проти різних шляхів бойкоту і утікати до Господа та справжнього Царства – відкинутого, зігнорованого і забутого [574] мудрими та багатими цього світу, – означає справжню втечу, справжню подорож, і лише нечисленні, «святі», подумують вирушити в дорогу. Небезпеки на шляху наш Господь змалював таким чином, що вони здаються надто виснажливими і навіть всупереч Його звичній мові – коли їх застосувати лише до фізичних тягарів віруючих, котрі утікали з Юдеї при закінченні Юдейських жнив. Однак Його слова, очевидно, більш відповідають духовній втечі та випробуванням цього часу жнив. Одним словом, цей наказ втікати і опис труднощів втечі можна правильно зрозуміти лише тоді, якщо пов’язуючи його з вказівкою Об’явлення (18: 4): «Вийдіть із нього, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його.»
«ВИЙДІТЬ ІЗ НЬОГО, ЛЮДИ МОЇ!»
«Хто на покрівлі, нехай той не сходить узяти речі з дому свого. І хто на полі, – хай назад не вертається взяти одежу свою» (Мт. 24: 17, 18).
Ці нагадування вказують на властивість поспішної втечі з «Вавилону» – так швидко, як кожен побачить гидоту спустошення. Всяке зволікання, дебатування або людські міркування будуть, за словами Господа, небезпечними: як тільки Господь дав нам побачити гидоту Вавилону і стосунок цієї гидоти до всіх, котрі назвалися Його ім’ям, не можна втрачати жодного часу в непослуху. Проте багато, втративши пильність до слів Учителя, дозволили зв’язати собі руки й ноги, і їхня втеча тепер є майже неможливою. Вчитель каже: «Мого голосу слухають вівці Мої... і за Мною слідком вони йдуть.»
В цих віршах є ще інша лекція: вони показують, що деякі з Господнього народу перебувають в одному стані або місці, а інші – в другому. Одні перебувають на «полі», тобто в світі, осторонь всіх людських організацій: вони не повинні думати, що необхідно перш приєднатися до номінальних церков. Використовуючи [575] свою вільність, вони повинні утікати від свого становища в світі, щоб бути заодно з Господом, як члени Його Царства – гори.
Деякі з Господнього народу знаходяться в будинках, тобто церковних системах Вавилону, проте, як наголошувалося, вони є святими, які, загально, перебувають на покрівлі – ведуть краще життя, мають кращий досвід та кращу віру, ніж ті, котрі просто є членами номінальних церков. Втікаючи, вони не повинні сходити в дім (номінальні церковні системи), щоб відшукати і забрати з собою своє «майно», свої цінні, з людського погляду, речі – титули, звання, повагу, похвали доброї та правильної поведінки і т.п., – а мають покинути все задля Христа і утікати до справжнього Царства.
ТРУДНОЩІ ВТЕЧІ
«Горе ж вагітним і тим, хто годує грудьми, за днів тих!» (Мт. 24: 19).
Є духовні «немовлята» і є буквальні немовлята, є позашлюбні діти і є сини. Ап. Павло описує своє захоплення євангельською працею як пологові муки вагітної. Він каже: «Дітки мої, – я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб’ється в вас!» (Гал. 4: 19). Схожим чином всі вірні слуги Христа, всі ревні працівники, що працюють для душ, є описані в тексті як «вагітні». Духовне дітонародження, згідно з прикладом апостола, є найпочеснішою службою, що захоплює увагу декого з найбільш посвячених Божих дітей. Та який жаль! Як бажання Авраама та Сари допомогти в виконанні Божої обітниці привело до не уповноваженого чину і створило клас Ізмаїла, який, народившись по тілу, переслідував насіння, народжене законним шляхом, так і з багатьма тими, які сьогодні є «вагітні», які допомагають творити незаконно роджених «дітей Бога». Однак всім треба пам’ятати, що при цьому повинні бути використані лише законні засоби: всі [576] Божі діти є зачаті словом і духом правди, а не людськими теоріями та духом світу.
Фальшиві погляди на божественний план (припущення, що всіх, за винятком вибраної Церкви, будуть вічно мучити) так збудили прагнення декого народжувати «дітей», що для їхнього зачаття вони вдалися до різних людських винаходів – не догледівши факту, що всі, не «зачаті від Бога», не зачаті «словом правди» (не лише буквою Слова, але й «духом» правди), є незаконними, не є від Бога, і не вважаються синами (Євр. 12: 8). Як наслідок, номінальна церква сьогодення «бажає хвалитися тілом» – кількістю, прибутками, інтелектуальним рівнем – і в великій мірі має «вигляд побожності», не маючи при цьому справжнього духа і впливу в серці. В ній є багато «немовлят», деякі з них є справді немовлятами в Христі, проте переважна більшість не є синами Бога, а є позашлюбними дітьми – «куколем», – зачатими не Правдою, а помилковими вченнями. Зростає намагання привести на світ ще більше незаконно родженого потомства, – сподіваючись таким чином спасти його від вічних мук та несправедливого вироку з боку, як вважається, немилосердного Бога.
Однак як справді важко цим дорогим дітям Бога, котрі образно, за словами нашого Спасителя, є «вагітними», утікати з номінальної церковної системи з її громіздким механізмом фальшивого та поспішливого зачаття, яким вона звикла пишатися і який є предметом її хвастощів. Безумовно, для таких буде важко полишити все і утікати до Господа на Його гору (Царство). Їм буде важко повірити, що Господь справді добрий, справедливий та милосердний, і що в Нього є ласкавий задум, який дасть все потрібне кожному членові роду Адама – усім викупленим великим «викупом за всіх».
Клас, який цими днями годує «грудьми», також містить багато шанованих, добрих, повних шляхетних намірів Божих дітей. Він [577] охоплює багатьох служителів і вчителів Недільних Шкіл, чия релігійна праця полягає в даванні «молока» – не завжди «щирого духовного молока», а переважно розрідженого, розбавленого традиціями, філософією та опіумом світської мудрості, що дозволяє тримати своїх «немовлят» слухняними, сонними, «добрими» і перешкоджає їхньому зросту в знанні та ласці, вважаючи це небезпечним.
Частина цих вчителів справді намагається дати «щире духовне молоко», щоб їхні «немовлята» могли ним зростати, могли вчитися їсти і засвоювати твердий харч, приходячи до зрілості в Христі; однак після повторних спроб вони стверджують, що навіть «щире духовне молоко» не відповідає більшості їхніх «немовлят», і вважають обов’язком розбавляти це молоко, щоб їхні «немовлята» не знесиліли та не повмирали. Їм не до тями, що більшість «немовлят», не зачатих духом правди, ніколи не зможе засвоїти духовне «молоко», бо «людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа,.. і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1 Кор. 2: 14, 12). Вони також не розуміють, що таке невміння розпізнати виснажує, затримує ріст і розбещує справжніх духовних «немовлят», які перебувають під їхнім наглядом і які «за віком повинні бути вчителями» (Євр. 5 : 12).
Отже багато з-посеред згаданого класу справжніх дітей Бога почує заклик: «Вийдіть із нього, люди Мої!», та навіть тут вони зазнають великих труднощів цього дня. В міру зрозуміння теперішньої правди вони не тільки боятимуться давати її своїм підопічним, але й самі боятимуться поступати згідно з нею, щоб це не відокремило їх від їхніх вихованців. Вони боятимуться утікати цього дня, знаючи, що лише деякі з їхніх «немовлят» зможуть або схочуть приєднатися до втечі; і насправді тільки духовно розвинуті зможуть перенести це важке випробування. Деякі перейдуть скруту безпечно, як «переможці», натомість інші, боязливі, будуть полишені, щоб перейти велике горе.
[578]
УТІКАННЯ ПЕРЕД НАСТАННЯМ ЗИМИ
«Моліться ж, щоб ваша втеча не сталась зимою, ані в суботу. Бо скорбота велика настане тоді, «якої не було з первопочину світу аж досі» й не буде. І коли б не вкоротились ті дні, не спаслася б ніяка людина; але через вибраних дні ті вкоротяться» (Мт. 24: 20-22).
Збирання Церкви відбувається в пору, звану часом «жнив», – при закінченні літньої пори ласки. Наш Господь пояснив (Мт. 13: 30, 37-43), що в цих жнивах Він збере Свою пшеницю в засіки і спалить кукіль в подальшому великому часі горя. В сільській місцевості все ще зберігся звичай залишати палення сміття до зими. Розуміємо, що наш Господь мав на увазі, що ми повинні шукати допомоги та сил для втечі з Вавилону ще перш, ніж на нього прийде зимова пора його горя.
Ми повинні пам’ятати, що в цих жнивах має бути врятовано два класи пшениці – навіть коли це може здаватися протиприродним. (1) «Переможці», вірні, ретельні в послуху, забрані перед «зимою» і пораховані вартими «уникнути всього того, що має відбутись» (Лк. 21: 36). (2) Лояльні, проте повільні в послуху Божі діти, переобтяжені, ревні не від знань і більше чи менше зіпсовані духом цього світу. Вони матимуть допомогу під час втечі з Вавилону, коли він падатиме, коли вони утікатимуть зимою – про що сказано словами пророка: «Минули жнива, покінчилося літо [прийшла зима], а ми не спасенні» (Єр. 8: 20). Господь ласкаво звертає увагу, що всі справді лояльні з-посеред них остаточно «вийдуть з великого горя» і будуть перед престолом (але не на престолі з «малою черідкою», яка успадкує Царство, як співспадкоємці з Христом), обмивши свої шати в крові Агнця [579] (Об. 7: 14, 15). Молімося і будьмо діяльними, щоб наша втеча сталася перш, ніж прийде «зима» утиску.
Ми повинні молитися і докладати зусиль, щоб нам не довелося утікати навіть суботнього дня. Якого суботнього дня? Не сьомого дня тижня і не першого дня, бо «новомісяччя» та «суботи», звичайно, не зможуть перешкодити християнам в їхній буквальній втечі (Кол. 2: 16). Субота тут означає велику позаобразну Суботу – Тисячоліття, суботню сьому тисячу років. Якщо ми почали наше втікання перш ніж вона почалася хронологічно, тим краще для нас: чим далі ми входимо в неї, тим важче буде звільнитися з Вавилону і залишити його – саме в той час, коли він найбільше потребує нашої допомоги і благає про неї для своєї підтримки. Та Бог проголосив, що Вавилон мусить упасти і жодна сила не може його підперти: тому ніхто, розуміючи які неправі вчинки Вавилону і якою вдячною та милостивою буде праця Господа після усунення Вавилону і прославлення істинної Церкви, ані на мить не запрагне перешкодити цій праці.
Велике горе цього часу «зими» не матиме прецедентів, і наш Господь запевнив, що жодна схожа річ не сталася і вже не станеться світу. Це однозначно ототожнює мову Господа з подіями горя при закінченні цього Євангельського віку, про який пророк каже: «І постане [візьме правління] того часу Михаїл [Христос]... і буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12: 1), а також з періодом, згаданим в Об’явленні (11: 17, 18), коли «погани розлютилися, та гнів Твій прийшов, і час настав мертвих судити». Це горе буде таким великим, що без втручання певної сили ззовні, аби його скоротити, людство зникло б остаточно. Та Бог приготував силу для втручання – Своє Царство – Христа і його Церкву, «вибраних». В належному часі вибрані втрутяться і виведуть лад з земного заколоту.
[580]
ФАЛЬШИВІ МЕСІЇ ТА ФАЛЬШИВІ ВЧИТЕЛІ
«Тоді, як хто скаже до вас: «Ото, Христос тут» чи «Отам», – не йміть віри. Бо настануть Христи неправдиві, і неправдиві пророки, і будуть чинити великі ознаки та чуда, що звели б, коли можна, і вибраних. Це Я наперед вам сказав» (Мт. 24: 23-25).
Згадані тут ошуканці напевно не відносяться до фанатиків, що час від часу претендували бути Христом і зводили декого з тих, хто мав хоч малу частку здорового глузду та розважливості. Ми вже вказали на антихриста, великого ошуканця, папство*, що протягом століть сидів в духовному храмі, виставляючи себе єдиним представником Христа – Його заступником, – про якого наш Господь вірно сказав завчасу, що весь світ дивуватиметься з нього – крім тих, чиї імена записані в книзі життя Агнця (Об.13: 8). Схожим чином англіканська церква є не лише церквою, тобто «тілом», але й має земну голову в особі повновладного представника – королеви. Хоч не так докладно, однак схоже діється з грецькою католицькою церквою, головою якої є цар Росії і який має набагато більше влади. Якщо папство є антихристом, псевдохристом, фальшивим Христом, то чи ж інші фальшиві тіла з фальшивими головами не є тими фальшивими Христами, або антихристами – незалежно від того, як багато чи мало справжніх святих Бога перебуватиме в них?
Різні протестантські віровизнання хоча й не визнають жодної іншої голови крім Христа, однак на практиці існують на чолі з власними синодами, конференціями та радами, з яких беруть для себе правила, звичаї та визнання віри, – замість однієї єдиної голови єдиної справжньої Церкви.
----------------------
*Том ІІ, розд. 9.
---------------------
Довгий час в тій чи іншій мірі ці людські системи настільки підміняли справжнього Месію (Голову і тіло), що їм вдалося частково ошукати багатьох. Однак сьогодні, [581] наприкінці століття, ці облуди втрачають свою силу. Сьогодні лише деякі пресвітеріани, якщо такі взагалі є, вірять, що вони становлять справжню Церкву. Також методисти, баптисти, лютерани та інші вже не думають так про свої системи. Навіть визнавці англіканської церкви, грецькі та римські католики поступово звільняються від ілюзій, що їхня церква є єдиною Церквою, осторонь якої немає вибраних. Однак в пророцтві, яке ми беремо до уваги, наш Господь застерігає нас від небезпеки «тодішніх», тобто нинішніх фальшивих Христів. В згоді з цим ми знаходимо в Об’явленні (13: 14-18) пророцтво про особливий поєднаний вплив, яким будуть згуртовані протестантські віровизнання; навіть відокремлені, вони прийдуть до співпраці з папством – шляхом, що додасть обом зростаючого впливу і обмане тих багатьох, які вважатимуть, що нове поєднання стане Божим знаряддям для виконання праці, передбаченої для Месії, тобто стане Його представником.
«ЗІЙДЕ СОНЦЕ ПРАВДИ»
«А коли скажуть вам: «Ось Він у пустині» – не виходьте, «Ось Він у криївках» – не вірте! Бо як блискавка [сонце] вибігає зо сходу, і з’являється аж до заходу, так буде і прихід [гр. parousia – присутність] Сина Людського» (Мт. 24: 26, 27).
Про те, що великі омани, «дія обману» сатани є близько нас, свідчать не тільки згадані слова нашого Господа, але й слова апостола Павла (2 Сол. 2: 10-12). Коли б було докладно відомо наперед, якого вигляду набуватимуть ці облуди, це до деякої міри перешкодило б їхньому обманливому впливу. Бог дозволяє ці омани з єдиною ціллю – відділити «переможців» від усіх інших, даючи нам лише запоруку, що «вибрані» будуть збережені від падіння. Та цілком можливо, що деякі з цих випробувань, пересівань та оман можуть наблизитись до тих, які володіють [582] найбільшою мірою світла теперішньої правди. Як важливо, щоб ми в усіх відношеннях «берегли себе самих в Божій любові», щоб ми не тільки мали знання правди, яке, окремо взяте, може принести зарозумілість, але щоб додатково ми мали Христового духа, що його має створити знання, – любов до Бога, любов один до одного і чуйність до всіх людей, бо «любов будує» характер на подобу нашого Господа.
Слова «ось Він у криївках» вже стверджуються спіритистами: на деяких своїх сеансах вони можуть розмовляти лицем до лиця з Господом, і будь-яка особа, котра симпатизує їхнім поглядам, може мати такий самий привілей і т.д. А що коли застереження про можливість зведення навіть вибраних, означає, що «навіть вибрані» підлягатимуть найсуворішим випробуванням цього злого дня? «І хто встояти може?» (Об. 6: 17). Відповідь через пророка є такою: «У кого чисті руки [моральне життя] та щире серце [сумління не винуватить його перед Богом та людьми]... він зійде на гору Господню [Царство] і... буде стояти на місці святому Його» (Пс. 24: 3, 4).
Але як Божому народу упевнитися, що такі прояви не є справжніми? Господь навчив нас, що Його день прийде, мов злодій вночі, що в Своїй присутності Він буде невидимий для світу, доглядаючи працю жнив – зібрання Його вибраних і т.п. Як знати, що Він не з’явиться Своєму народу, який чекає Його, у «криївках», на сеансах – як каже дехто з так званих християнських спіритистів?
Знаємо, що Він не з’явиться нам таким чином, бо: (1) Він навчав, що ми маємо бути «перемінені», вчинені «як Він», а отже «будемо бачити Його, як Він є»; і (2) Він застеріг нас від зведень, коли нам пропонуватимуть показати ЙогоЮ коли ми ще будемо в нашому незміненому, тілесному стані, і промовив: «Коли вам, отже, скажуть: Ось він у пустині... ось він у [583] криївках, – не вірте» (Хом.), бо жодним таким чином Він не буде об’явлений. Навпаки, «як блискавка [сонце] вибігає зо сходу [не обмежується ні відлюдним місцем, ні самотньою кімнатою], і з’являється [всюди] аж до [найвіддаленішого] заходу, так буде і прихід [гр. parousia – присутність] Сина Людського».
Об’явлення нашого Господа в Його другій присутності не буде ані в кімнаті, ані для певної громади в пустині чи криївці, ані навіть для одного народу – як при першій присутності, – але буде загальним, всесвітнім об’явленням: «Зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його». Цей всепроникаючий промінь істини великого Сонця Правди вже викликає значне замішання серед людей, сяючи в темному місці та виявляючи всяку неправду і зіпсуття. Світло робить всі речі явними. Це велике Світло світу, Христос, (і, остаточно, з’єднана з Ним Церква) благословитиме людство, виводячи на світло всі приховані вчинки темряви, бо немає нічого прихованого, що не виявиться. «Бо виявить день», і немає дня без Сонця, яке сяє від Сходу і до Заходу. «Світлом правдивим був Той, Хто просвічує [у своєму часі] кожну людину, що приходить на світ.»
(В подальшому ми дослідимо Мт. 24: 28 – як підсумок 41 вірша, – щоб побачити відповідність написаного Матвієм з тим, що написано Марком та Лукою).
ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ ТА МІСЯЦЯ ЯК ЗНАКИ
«І зараз, по скорботі тих днів, «сонце затьмиться і місяць не дасть свого світла», і зорі попадають з неба, і сили небесні порушаться» (Мт. 24: 29; Мр. 13: 24, 25).
Слід чітко відрізнити скорботу «тих днів» від скорботи при закінченні тих днів, [584] що ними завершиться теперішній вік та жнива: однак цього не видно так чітко з опису Матвія та Марка, а лише тоді, коли ми беремо для порівняння написане Лукою, слова котрого, очевидно, коротко підсумовують події Євангельського віку і, полишивши «скорботу тих днів», звертаються до іншої скорботи, якою закінчиться цей вік. Лука говорить:
«І поляжуть [юдеї] під гострим мечем, і заберуть до неволі поміж усі народи, і погани топтатимуть Єрусалим, аж поки не скінчиться час тих поган... І будуть ознаки на сонці, і на місяці, і зорях, і тривога людей на землі, і збентеження від шуму моря та хвиль, коли люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ...» (Лк. 21: 24-26).
Справді, весь Євангельський вік був часом скорботи, згаданої в Мт. 24: 9-12, і сьогодні є часом, згаданим в 29 вірші. (1) Перша Церква була переслідувана цивільним Римом, однак, згодом, коли папська влада Риму здобула зверхність, вона переслідувала всіх, хто відмовлявся вихваляти її гидоти, – безпосередньо нею (Єзавелою) або посередньо цивільною владою (Ахавом), з якою вона побралася. Їх було віддано у її владу, і вона знущалася з святих Найвищого час, часи і пів часу – 1260 років – до 1799 р. н.е. Це тривале переслідування, в якому багато-хто був «очищений і вибілений, і... перетоплений», і в якому мати блудниць була «п’яною від крові святих і від крові мучеників Ісусових» (Об. 17: 6), закінчилося, як нами було згадано, практично в 1776 році і остаточно – в 1799 році, коли папа і його авторитет були впокорені перед усім світом*.
--------------------
*Том ІІ, розд. 9 та том ІІІ, розд. 4.
-------------------
Добре розуміючи, що наш Господь мав на увазі саме ті знаки, які мали прийти слідом за скорботою «тих днів», поставимо собі запитання на рахунок цих виразно описаних знаків – затемнення сонця й місяця, і падіння зір: [585] «Чи ці знаки треба вважати буквальними чи символічними, і чи вони вже виконалися?»
Відповідаємо, що вони вже мали своє буквальне виконання і на цей час мають ще більш важливе символічне здійснення.
19 травня 1780 року («тими днями», в межах 1260 років папської влади, коли ця влада вже почала слабнути і найважче горе минуло) трапилося дивовижне затемнення сонця, яке, на думку науковців, відтоді більше не вдалося занотувати. Те, що це була непересічна подія, достатньо упевнитися з подальшого вірогідного джерела.
Говорить відомий астроном Гершель:
«Темна ніч над просторами Північної Америки була одним з тих дивовижних феноменів природи, про які завжди читатимуть з цікавістю і перед поясненням яких безсила філософія».
Словник Вебстера, видання 1869 року, у розділі «Словник знаменних подій» пише:
«Днем мороку, 19 травня 1780 року, названо незвичну темряву того дня, що простягнулася над усією Новою Англією. В деяких місцях на протязі кількох годин люди на вулиці не могли читати навіть звичайний друк. Пташня, відспівавши пісні вечірньої пори, поховалася і змовкла, домашня птиця позабиралася в гнізда, худоба тиснулася до стаєн, в будинках позапалювали свічки. Затемнення почалося близько десятої ранку і продовжувалося до середини наступної ночі – було різної тривалості у різних місцях».
Того дня була розпочата і відкладена сесію законодавчого органу штату Коннектікут. «Journal of the House» так описує цю подію:
«Понура пітьма небаченої темряви сталася перед десятою годиною, а об одинадцятій з півночі та заходу, мов під покровом траурної завіси, поповзли ще темніші хмари, які витісняли всяке світло, так що в залі ніхто не міг ні писати, ні читати – навіть біля обох вікон. Неможливо було навіть розрізнити особи на [586] близькій відстані або впізнати деталі одягу в колі присутніх. Тому об одинадцятій засідання відкладено до другої пополудні» (П’ятниця, 19 травня 1780 року).
Шан. Елам Паттер, пастор і наочний свідок, виголошуючи промову 28 числа того ж місяця, дев’ять днів після події, скористався для розповіді такими словами:
«Особливо хочу згадати ту дивну темряву 19 травня. Тоді, як написано в нашому тексті, затемнилося сонце. Така темрява, мабуть, не була відома від розп’яття нашого Господа. Люди покидали працю в домі та в полі, зупинялися подорожні, школи замкнено об одинадцятій годині, люди запалювали каганці в полудень, і їхнє полум’я сяяло мов уночі. Дехто, як мені говорили, був у переляку, думаючи чи не приходить судний день. Більша частина наступної ночі теж була винятково темною. Місяць, хоч у повні, не давав жодного світла – буквально як у нашому тексті».
Брошура номер 379, опублікована «American Tract Society» – «The Life of Edward Lee», говорить:
«В травні місяці 1780 року трапився навдивовижу темний день, коли здалося, що одночасно почорніли всі обличчя і люди сповнилися страхом. В поселенні, де мешкав Едвард Лі, панувало велике сум’яття: людські серця знесиліли від жаху, що наблизився судний день. Всі, хто мешкав поблизу, зібралися докупи навколо того святого чоловіка, бо його світильник був найохайніший і сяяв, як ніколи, посеред надприродньої темряви. Щасливий і повний радості в Бозі, він говорив їм про ту єдину можливість втечі від близького гніву і провів темні години в ревній молитві за збентежений люд».
Подаємо уривок з мови судді Р.М. Девінса в «Our First Century»:
«Майже, або й зовсім осібно, як найбільш таємничий і свого роду невияснений феномен серед всього різноманіття природних явищ останнього століття, перебуває день 19 травня 1780 року з його найнезбагненнішим померкненням всього видимого неба та атмосфери над Новою [587] Англією, яке принесло сильну тривогу та сум’яття в розуми людей, а також перелякало диких тварин – позліталися до своїх гнізд спантеличені птахи, юрмилася до стійл худоба. Немає сумніву, тисячі порядних людей були того дня цілком переконані, що прийшов кінець всім земним речам. Багато з них полишало на певний час свої світські наміри і віддавалося релігійним почуттям. Це був дивовижний, повний темряви день».
Про цей «темний день» суддя Самуель Тенні, доктор права, писав у 1785 році до Товариства Історії:
«Кілька джентльменів з літературними нахилами намагалися словесно описати цей феномен, та, погодьтеся, жодного задовільного пояснення досі ще не запропоновано».
Відносно цього темного дня Ноах Вебстер, доктор права, написав в 1843 роців в «Herald», Нью-Гавен, так: «Я стояв і позирав на це диво. Ще ніхто цього не пояснив».
Доктор богослов’я, шан. Едвард Бес, перший єпископ Вермонту, писав в своєму щоденнику 19 травня 1780 року: «Цей день є найбільш знаменним для людської пам’яті саме задля його темряви».
Не менш дивовижним від затемнення сонця було наступне затемнення місяця в його повні. Наочний свідок, суддя Тенні з м. Ексетер, Нью-Гемпшер, розповів:
«Пітьма вечора, здавалося, була такою густою, якою її не бачено відтоді, коли Всемогутній вперше дав початок світлу. В той час мене не покидала думка, що коли б усі сяючі небесні тіла Всесвіту оповити непроникною темрявою або припинити їхнє існування, і тоді пітьма не була б густішою. Клаптик білого паперу на відстані кількох дюймів від очей був таким невидимим, як найчорніший оксамит».
Цей незбагненний день, крім того, що він був знаком від Господа, простягався, як вважається, більш ніж на 320000 квадратних миль – на територію в двадцять п’ять разів більшу від Палестини, до якої були обмежені знаки першого приходу. Те, що згадані знаки [588] стосувалися переважно Нової Англії та центральних штатів Америки не повинно нас дивувати, оскільки пам’ятаємо, що початковий рух серед «дівчат»* (Мт. 25: 1-5) був переважно в цих околицях. Немає нічого незвичайного в тому, що Бог мав вжити «землю свободи» для переказу послання цих знаків для світу, бо Йому теж вподобалося розіслати з цього місця велике благословення, винаходи та повчальні уроки сучасності, які розпізнав світ і які були вдало втілені талантом французького митця Бартольді у символіці Нью-Йоркської гавані – статуї «Свободи, яка несе світло для світу».
----------------------
*Том ІІІ, стор. 87-90.
---------------------
ПАДАЮЧІ ЗОРІ
Минуло пів століття, перш ніж з’явився наступний знак – зорі, падаючі з неба, мов нестиглі плоди, що їх скидає фігове дерево від подмуху сильного вітру. Слова нашого Господа знайшли своє виконання (хоч, як згодом побачимо, не повне і не єдине) в дивовижному метеоритному дощі раннім ранком 13 листопада 1833 року. Тим, які звикли ухилятися від прямої відповіді, мотивуючи, що «нерухомі зорі не падають», нагадуємо, що наш Господь нічого не згадував про падіння нерухомих зір і про те, що нерухомі зорі не можуть падати: та, оскільки вони падали, це свідчило, що вони аж ніяк не були нерухомими. Святе Письмо не розрізняє між зорями та метеоритами, як є звичним сьогодні.
Падіння зір та метеоритні дощі трапляються щороку, а в деякі роки навіть частіше, ніж в інші. Підраховано, що протягом року на нашу землю падає 400000 малих метеоритів. Однак, все це ніщо поряд з великим метеоритним дощем 13 листопада 1833 року, коли падали мільйони і мільйони метеоритів.
Професор Керквуд у своїй праці під назвою «Meteorology», пише: «До кінця минулого століття це явище [метеоритні дощі] ніколи не притягало уваги вчених».
[589] Доктор права, професор Д. Ольмстід з Yale College писав:
«Ті, кому поталанило бути свідками видовищного падіння зір ранком 13 листопада 1833 року, бачили, мабуть, найвеличніший небесний феєрверк, відомий від створення світу, або, принаймні, з літописів сторінок історії... Це вже був не земний, а небесний феномен, і на падаючі зорі не можна надалі дивитись, як на випадковий витвір верхніх шарів атмосфери, але як на пришельців з інших світів та міжпланетної пустки» (Нью-Гавен «Press»).
М-р Генрі Дана Ворд, тодішній Нью-Йоркський купець, а згодом письменник і єпископальний священик, писав:
«Жодний філософ чи науковець не розповів і не записав події, схожої до події вчорашнього ранку. Вісімнадцять століть тому пророк чітко передбачив, що ми будемо в заклопотанні, гадаючи чи падаючі зорі справді є падаючими зорями... Справді, зорі падали з небес на землю мов в Апокаліпсисі. Мова пророка завжди сприймалася як метафорична; вчора вона виконалася буквально» («Journal of Commerce», 14 листопада 1833 року).
Наступний відгук цитуємо з видання «The American Cyclopaedia», том. ХІ, стор. 431.
«1833 рік пам’ятний найбільш видовищною подією, яку будь-коли занотовано. Це трапилося вночі 12 листопада і було видно над усіма Сполученими Штатами, частиною Мексики та островами Вест Індії. Поряд з метеоритами менших розмірів, що падали, мов сніжинки, і їхній шлях супроводжувався яскравим фосфоруючим світлом, траплялися великі вогняні кулі, що з певним інтервалом пронизували небо, на кілька секунд малюючи на ньому дуги в 30 чи 40 градусів. За ними тягнулися яскраві світні шлейфи, що залишалися в полі зору не лише кілька хвилин, але й, бувало, півгодини і більше. Одна з них, видима в Північній Кароліні, перевищувала розмірами і сяйвом Місяць у повні. Деякі з цих сяючих тіл мали неправильну форму і певний час перебували нерухомі, випромінюючи струмені світла. В Ніагара все це мало виняткову велич, і цілком можливо, досі людина не бачила жодного такого неймовірно величного і піднесеного видовища, [590] як небозвід, що сходив долі вогненними потоками над темним, розбурханим водоспадом. Можна було спостерегти, що сліди всіх метеоритів, якщо простежити їхній рух, збігалися в одній ділянці неба, якою була Leonis Majoris; цей пункт неба супроводжував зорі в їхньому видимому пересуванні на захід – замість того, щоб рухатися з землею на схід. Бачимо, що джерело, звідки сходили метеорити, було незалежним від землі, знаходячись зовні нашої атмосфери».
Професор Фон Гумбольдт присвятив цьому феномену цілих п’ятнадцять сторінок своєї праці «Personal Narrative», наводячи дані, що його можна було спостерігати на території площею одинадцять мільйонів квадратних миль.
Французький вчений М. Бюплан, який знаходився в товаристві Гумбольдта, пише: «На всьому небосхилі не було місця розміром більше трьох діаметрів Місяця, яке б кожної миті не було повним болідів та падаючих зір».
Цей феномен у якійсь мірі повторився в 1866 році, проте виконанням знаку була, на наш погляд, подія 1833 року, і разом з попереднім знаком вона, очевидно, мала значний вплив на перше пробудження «дівчат», коли вони вийшли зустрічати «Жениха», про що пророчо описано в наступному розділі (Мт. 25: 1-5).
СИМВОЛІЧНЕ ВИКОНАННЯ
Хоча ці буквальні знаки сприяли задуму звернути загальну увагу на Часи Кінця, віримо, що символічне виконання є не менш вражаюче і навіть більш цікаве для тих, чиї розумові та духовні відчуття пробудилися і дозволили зрозуміти ці речі.
Сонце, як символ, зображує Євангельське світло, Правду – а, отже, Ісуса Христа. Місяць, як символ, зображує світло Закону Мойсея. Як місяць відбиває світло сонця, так і Закон заздалегідь був тінню, [591] відбитком Євангелії. Зорі, як символи, зображують натхнених вчителів Церкви – апостолів. Небеса, як вже згадувалося, зображують церковні влади християнства. Поєднання цих символів знаходимо в Об’явленні (12: 1), де «жінка», яка символізує первісну Церкву, зображена зодягненою в сонце, тобто сяючою повним чистим світлом незахмареної Євангелії. Місяць під її ногами вказує на те, що її підтримує Закон, який, однак, не є джерелом її світла. Дванадцять зір над її головою, мов корона, зображують божественно визначених і натхнених вчителів – дванадцятьох апостолів.
Маючи в думці значення цих символів, ще раз дослідимо вже згадану частину великого пророцтва нашого Господа про знаки, які мали вказувати на закінчення цього віку.
Куди б не глянути, ми можемо зауважити факт, що хоч посвячений Божий народ є сьогодні особливим чином кормлений та обдарований світлом, однак в випадку номінальної церкви все є по-іншому. Її сонце затьмарюється, її місяць перетворюється в кров, а зорі падають. Від самого початку осередком світла Євангелії був хрест Христа, викуп; і яким би чином папство, навпаки, не впроваджувало самовпевнено жертву літургії, святі Бога завжди міцно трималися згаданого благословенного осередка всіх обітниць Бога і всіх надій Його народу. Вони дотримувалися цього навіть тоді, коли його філософія була зовсім прихованою від їхніх очей.
Справді, весь час було незначне число тих, які, не розуміючи і не вміючи погодити викуп з іншими правдами і, перш за все, з власними помилковими поглядами, відкидали цей викуп. Вони, однак, були малим винятком з загального правила. Однак, починаючи з 1878 року – вказаної в Святому Письмі відправної точки часу випробування, паралелі часу відкинення Христа під час Його першого приходу, коли хрест Христа став для юдеїв [592] каменем спотикання, – теперішнє спотикання пішло значно далі, і сьогодні лише незначна меншість відвертих служителів хреста усвідомлює і проголошує його вартість. Більшість вчень сьогодення, навпаки, має на меті заперечити і спростувати, що ми були «дорого куплені» дорогоцінною кров’ю Христа, замінивши це теорією еволюції – твердячи, що Христова ціна за грішників полягала тільки в Його словах та особистому прикладі.
Ось так сонячне світло Євангелії з дня на день стає все більш тьмяним. І хоч заперечення вартості дорогоцінної крові, як ціни викупу за нас, переважно ще не дійшло з церковних кафедр до найдальших лавок, однак фальшиві доктрини, які довго вважалися недоторканими – разом з шанобливістю до учителів та до їхнього навчання, – вчинили шлях таким легким, що переважна більшість, яка достатньо збудилась, щоб розсудити справу, стає легкою здобиччю теорії еволюції, яка заперечує Біблійну доктрину про початкове гріхопадіння і наступне відкуплення. Святе Письмо різними шляхами застерігає нас від цього великого відступництва, а також від теперішнього затьмарення віри в Церкві; отже Людський Син, прийшовши, навряд чи знайде віру на землі (Лк. 18: 8). Псалом, змальовуючи цей час, наголошує: «Впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж [до вірних святих, членів тіла Христа, вибрані члени Котрого незабаром будуть скомплектовані] не дійде!» (Пс 91: 7).
В міру того, як сонячне світло викупу стає тьмяним, місячне світло Закону Мойсея, що своїми жертвами наперед вказував на викуп, мало б, як наслідок, також затемнитись. Нічого дивного, що публічні вчителі відносяться до кривавих жертв Ізраїлю, яких вимагав Закон, як до варварських. Свого часу, дивлячись за допомогою справжнього світла Божого Слова, вони оцінювали слова апостола, що жертви Ізраїлю були тінню «кращих жертв» [593] за гріх, та тепер, відкидаючи позаобраз, викуп, і заперечуючи первісний гріх і будь-яку потребу жертви за нього, вони відкидають також образні жертви, вважаючи їх варварськими. Ось так затемнення сонячного світла Євангелії позначилося на затемненні світла місяця. «Переміниться місяць на кров». Йоіл додає (2: 10), що «зорі загублять сяйво своє», тобто коли затемниться світло Євангелії, а Закон вважатиметься беззмістовною, варварською, кривавою церемонією, тоді вчення визначених Богом дванадцяти зір Церкви (апостолів) також щезнуть з поля зору – перестануть вважатися провідниками, світилами.
Як бачимо, Бог визнав, тобто призначив для Церкви дванадцять апостольських зір. Від них, а також від місяця й сонця, мало виходити для Церкви усяке світло. І від них справді світило істинне світло, яке благословило істинну Церкву. Однак папство, беручи на себе церковне володарювання над землею, розмістило, тобто «настановило» на її небосхилі різноманітні зорі, світила, «авторитети», «теологів»; схоже вчинили різні протестантські віровизнання – аж врешті їхнє загальне число сталося незліченним. Та хоча Бог передбачив для Своєї істинної Церкви усяку допомогу, євангелістів та вчителів, однак Він не наділив їх авторитетом світил, або зір. Навпаки, всім Його вірним послідовникам сказано приймати, як світло, тільки ті промені правди, які, як бачимо, йдуть від сонця, місяця і дванадцяти зір, для цього призначених.
Всі інші з числа Божого народу мають бути в цьому віці яскравими, палаючими світильниками і не повинні ставити цих світильників під посудину, але світити, щоб прославляти свого Отця, що на небі. Слово зоря (гр. aster) не вживається тепер в житті до нікого з вірних (окрім апостолів), однак воно стосується тих, котрі відійшли від правди і сталися «нахабними», [594] фальшивими вчителями, «нерозважно надимаючись», домагаючись вважати себе такими ж авторитетами, як апостоли. Їх названо «блукаючими зорями», «фальшивими апостолами» (2 Кор. 11: 13; Об. 2: 2; Юд. 13).
І навпаки, Святе Письмо всюди стверджує обітницю, що вірні, покірні носії світла теперішнього часу незабаром будуть з Христом, як повне слави і честі насіння Авраама – «як зорі небесні». Проте вони сяятимуть не на теперішніх «небесах», які невдовзі проминуть з великим сум’яттям – ні, але на «нових небесах», в новому духовному царстві Тисячолітнього віку. Про цей клас і про цей час воскресіння пророк Даниїл (12: 3) говорить: «А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведності, немов зорі, навіки віків». Апостол Павло також згадує майбутню славу Церкви в її першому воскресінні, кажучи, що їхня слава різнитиметься «як зоря від зорі відрізняється славою».
Отож, коли Бог визначив світилами для Своєї Церкви лише дванадцять зір, що зображено в Об’явленні (12: 1), чи ж не є величезною помилкою для пап та єпископів вважати себе наступниками апостолів – зорями? Чи не є так, що деякі з так званих «вищих критиків» вважають себе і вважаються іншими рівними апостолам і навіть вищими від них – світилами, зорями? Чи ж вони та інші не виявляють цього, проголошуючи власні ідеї та світячи власним світлом на різні справи – не вважаючи за потрібне радитись або наводити, як доказ, слова натхнених апостолів? Коли ж вони цитують або навіть посилаються на світло справжніх зір – вчення дванадцяти апостолів, – то чи ж не для того, щоб шукати підтвердження власних поглядів або власного світла, замість вказати, що справжнім вченням є світло апостольських зір? Справді, світло цих фальшивих зір, «блудних зір» [595] як правило настільки суперечить світлу натхнених апостолів, що їм дуже рідко вдається знайти підхожий текст з їхніх вчень.
В пророцтві нашого Господа ці справжні зорі-світила є пораховані частиною Сонячного світла Євангелії – тепер затемненого, позбавленого можливості світити; натомість призначені людьми фальшиві зорі – повні світської мудрості світила теперішніх небес – є зображені такими, що надто вихваляються своїм пристосуванням до земних умов: вони, полишивши ту чи іншу духовну вищість, опустилися в своїх вченнях до рівня земних моралістів та філософів, до рівня християнського обивательського політиканства.
В цьому відношенні згадане потрясіння символічних церковних небес є, до певної міри, пов’язане з цими світилами християнства, які опустилися до рівня публічних навчань. Таке потрясіння означатиме те саме, що ми бачимо на кожному кроці, – потрясіння віровчень та догм християнства, які, маючи домішки неправди, творять всюди, де тільки вдасться, плутанину, прикладом чого є вчення про вибір та невибір немовлят, вчення про вічні муки для всіх, котрі не є святими, тобто переможцями, і т.д.
Як наслідок, багато по-світськи мудрих людей, котрі перебувають в полі зору громадськості, вже чинять всілякі зусилля відвернути загальну увагу від усіх цих теорій. Та які ще інші вчення можуть вони знайти окрім справжньої і фальшивої доктрини про вибір, справжньої і фальшивої ідеї про Божі задуми для майбутнього життя людства? Що можуть, запитаємо, проповідувати і чим можуть притягти до себе увагу світу ці зорі-проповідники, не знаючи справжнього, божественного плану віків і не бажаючи викликати протистояння в стосунку до вчень про пекло та засудження немовлят?
Вони можуть зовсім полишити духовні теми і [596] зійти до рівня мислення звичайних тілесних людей, до моральних та політичних реформ; вони можуть вирушити в джунглі і проголошувати там анти-дикунську євангелію; вони можуть приєднатися до хрестових походів і навертати до християнства і т.д., і це, будьмо певні, щораз більше захоплюватиме зір-ораторів. Інші розповідатимуть дивовижні історії про те, як вони переконали найбільш закоренілих атеїстів в тих речах, в котрі вони самі насправді не вірять; ще інші дотепно переказуватимуть, як це Біблія пише, що Адам впав у гріх, і говоритимуть про ідею спасіння від чогось, що, згідно з їхньою еволюціоністською теорією, є міфом.
Хто ще не бачить цих знаків, які сьогодні виконуються на кожному кроці!? Однак сонце, місяць і дванадцять зір досі затьмарилися тільки частково, натомість багато фальшивих зір вже покинули будь-які домагання бути світлом Євангелії, зійшовши до рівня свідомості мас, яким тепер присвічують.
Лука (21: 25, 26) за збігом обставин подає інші знаки того часу: «...і тривога людей на землі, і збентеження від шуму моря та хвиль [неспокійних, невгамовних елементів], коли люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ [суспільство], бо сили небесні порушаться».
Бурхливе море та хвилі символізують неспокійні маси людства, приборкані, однак не цілком вгамовані суспільними законами та постановами. Протягом останніх двадцяти років кожний чув цей «гуркіт» зі штормовими навалами – тут і там, – коли хвилі припливу напирали на землю [суспільний лад], намагаючись її поглинути. Стримувані до певного часу, ці хвилі набувають сили та ваги; і, як пророчо показано, буде справою кількох років, коли всі гори [царства] «зсунуться в серце морів» – посеред анархії (Пс. 46: 3, 4). Кожне видання, яке не знаходиться під контролем багатих, є рупором гуркоту класу неспокійного «моря»; та й інші, хоч проти [597] бажання, змушені відлунювати цей гуркіт в світлі щоденних новин. Ось що спричиняє в час відносного миру «тривогу людей на землі».
Так діється тому, що люди починають усвідомлювати, що шум моря і неспокій у значній мірі є пов’язані зі спадком забобонності і церковного впливу. В міру того, як вони щораз більше бачать потрясіння небесних сил (сектантських віровчень та систем), їхні серця никнуть від страху – від усвідомлення речей, які приходять на землю (суспільство). Однак енергійні зусилля, які тепер впроваджуються для відновлення та з’єднання сектантської влади та впливу, матимуть значний успіх лише короткий час і потім обов’язково повністю розпадуться.
«І того часу на небі з’явиться знак [вияв, доказ] Сина Людського», вияв або доказ другого приходу Сина Людського.
Ми не повинні губити з-перед очей факт, що ціле пророцтво було дане у відповідь на конкретні питання, одне з яких було: «Яким буде знак Твоєї присутності» у другому приході? Учні, пам’ятаючи факт, що небагато хто впізнав Месію в Його першому приході, та й самі вони деякий час мали сумніви та побоювання, тепер прагнули знати, як їм впізнати Його напевно. В першому приході наш Господь показав Себе особисто і був засвідчений знаками – Своїми дивовижними словами та вчинками, – а також Іваном Христителем. Тепер постало питання, якого знаку повинні сподіватися учні, що вказував би на Його другу присутність?
У відповідь наш Господь запевнив учнів, що Його народ не буде зоставлений без відповідного і достатнього знаку, однак про характер цього знаку Він не сказав нічого. «І того часу на небі з’явиться знак Сина Людського». Цього мало бути достатньо для вірного, пильного Божого народу, та не передбачалося для інших. Цей клас бачив і розумів знаки та докази Його першого приходу, тоді як маси номінального Ізраїлю не могли розпізнати [598]ЗНАКІВ свого часу, і Бог не бажав, щоб хтось інший мав їх розпізнати. Отже багато чудових слів життя було сказано притчами і незрозумілою мовою, щоб дивлячись, вони не побачили, і слухаючи, не могли зрозуміти, – як не варті світла, котре належало тільки вірним. Схоже мало трапитися у випадку знаку, тобто доказу другої присутності Господа. Присутність не мала бути виявлена всьому людству: її можуть розпізнати тільки справжні ізраїльтяни, до того ж щирі – без підступу.
Слово «знак» (вірш 30) є грецьким словом seemion і має значення доказу, підстави, що проілюстровано в наступних випадках:
«Багато ж і інших ознак учинив був Ісус» (Ів. 20: 30).
«...Промовляючи мужньо про Господа, що... робив, щоб знамена та чуда чинились [Павла та Варнави] руками» (Дії 14: 3).
«Отож, мови існують на знак... для невіруючих» (1 Кор.14: 22).
«А ознаки апостола виявилися між вами в усякім терпінні, у знаменах...» і т.д. (2 Кор.12: 12).
Отже слова «з’явиться знак Сина Людського» не означають, що Господні учні, які житимуть тоді, будуть бачити Його, але означають, що на той час вони матимуть вказівку, тобто доказ Його присутності. Знаки другої присутності нашого Господа знайдуть підтвердження і виявлять згоду зі свідченнями пророків* – як було в першому приході (Лк. 24: 44-46).
--------------------------
*Том ІІ, розділи 5, 6, 7.
-------------------------
«На небі». Знак, доказ Його parousia буде даний на небі. Не в небі в присутності Отця перед святими ангелами, але на символічному церковному небі – на небі, про яке попередній вірш говорить, що воно з такою міццю затрясеться, що поскидає свої зорі. Цей [599] знак, тобто доказ присутності нашого Господа, перш стане видимий на небі, яким є духовний клас визнавців. Деякі «побачать» виконання пророчих описів цього дня другої присутності в вартому подиву розгортанні божественного плану віків і пізнають в цьому один зі знаків Його присутності (Лк. 12: 37). Ще іншим доказом того, що прийшов Суддя, Котрий перш за все рахується з тими, кому, як слугам, довірив Своє добро, є суспільний та церковний суд Вавилону, християнства (Мт. 25: 19; Лк. 19: 15). «Бо час уже суд розпочати від Божого дому», а це означає збентеження та приголомшення між докторами та найвищого рангу священиками сьогоднішніх днів, котрі намагаються взаємно погодити власні доктрини, звичаї та вірування, як це чинили фарисеї, священики та доктори Закону під час першої присутності нашого Господа – хоча тоді, як і сьогодні, вони цю присутність заперечували.
Однак в першій присутності покірні, справжні ізраїльтяни, котрих Бог порахував гідними, не потрапили в замішання, бо вони були просвітлені світлом, і наш Господь міг сказати до них: «Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують. Бо поправді кажу вам, що багато пророків і праведних бажали побачити, що бачите ви, – та не бачили, і почути, що чуєте ви, – і не чули» (Мт. 13: 16, 17). Тому сьогодні, під час другої присутності Людського Сина, відкритий доступ до божественного Слова і можливість побачити в божественному плані назначені божественні часи та пори, а також плутанина «Вавилону» є задовільними доказами присутності Царя.
«...І тоді «заголосять всі земні племена», і побачать вони «Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних...» (Мт. 24: 30).
Земні племена не бачитимуть знака, тобто доказу Господньої присутності, бо він буде даний тільки серед «небес», тобто серед тих, котрі, принаймні частково, є духовними з імені – серед церков, – і оцінений лише [600] щирими. Вони ніколи не бачитимуть Господа буквальним зором, бо Він вже не є тілом і не може бути видимий для тілесних людей.* Треба пам’ятати слова нашого Господа: «Ще недовго, і вже світ Мене не побачить» (Ів. 14: 19). Не треба також забувати слів апостола, звернених до Церкви, що ми всі маємо бути «перемінені» і вчинені духовними істотами на зразок нашого Господа – перш ніж зможемо «бачити Його, як Він є» (1 Кор. 15: 51-53; 1 Ів. 3: 2). Земні покоління, навпаки, бачитимуть хмари утиску і замішання, що супроводжуватимуть трус цих «небес», вбачаючи в цьому бурю, яка потрясе також «землю» (Див. Євр. 12: 26, 27). Одночасно постане загальне нарікання, пов’язане з цим великим часом горя, і остаточно, наприкінці бурі, все людство усвідомить, впізнає нового Царя очима свого зрозуміння і оплакуватиме свій гріх, а також відкинення Його у своєму засліпленні – передусім юдеї (Див. Зах. 12: 10-12).
---------------------
*Том ІІ, розд. 5
-------------------
«І пошле Ангелів Своїх з голосним сурмовим гуком, і зберуть Його вибраних – «від вітрів чотирьох, від кінців неба аж до кінців його» (Сінайський манускрипт не містить виразу «гуком») (Мт. 24: 31).
В той час триватиме праця «жнив». Ангели (посланці нового Царя землі) виконуватимуть працю відокремлення, однак не між церквою і світом, але працю відокремлення в самій номінальній церкві, між номінальними визнавцями, серед нинішніх «небес». Ця праця є представлена різними символічними описами: це – зібрання пшениці від куколю в стодолу (Мт. 13: 30); це – зібрання добрих риб у кошики і відкинення спійманих в євангельську сіть непридатних риб назад у море (Мт. 13: 47-49); це – збирання Його перлин (Мал. 3: 17); це – покликання [601] «Моїх людей» з Вавилону (Об. 18: 4); це – окрик опівночі до дівчат, який відокремив розумних від нерозумних (Мт. 25: 6); і, врешті, в нашому пророцтві це – зібрання «вибраних» від усіх невибраних з християнства, – від чотирьох вітрів, з усіх сторін.
Ми не повинні сподіватися духовних істот, ангелів, щоб ті з’являлися з крильми і літали в повітрі, трублячи у голосну сурму, підхоплюючи тут і там деяких святих; ми не повинні також сподіватися стати буквальними рибами і бути кинутими в буквальну корзину, або буквальними зернами пшениці, засипаними у буквальні засіки. Ангелами, або посланниками, вжитими нашим Господом в цій жнивній праці збирання, віримо, будуть такі ж посланники, яких Він ужив в Своїй службі на протязі всього цього віку – земні слуги, зачаті Його Святим Духом, «Нові Створіння в Христі Ісусі».
«Голосна труба», розуміємо, є позаобразною «ювілейною трубою», «сьомою трубою» – такою ж символічною, як і попередні шість (Об. 11: 15-18), жодна з яких ніколи не звучала буквально. Вона звучить символічно від жовтня 1874 року і звучатиме до кінця Тисячоліття. Разом з цією трубою почалися «жнива», жнивування та відокремлення, які мають тривати, аж усі «вибрані», «пшениця», будуть зібрані з теперішніх небес (церковних систем) до Господа. «Ангели» (посланники) є тими, котрі несуть послання Господнього слова, яке робить відокремлення і збирає до Господа Його вибраних.
Привілеєм вірного Божого народу, який є перенесений з темряви у дивне світло, і якому дозволено побачити і почути речі, що їх не бачать і не чують інші, є привілей бути весь цей вік співпрацівниками з їхнім Господом в цій та всіх інших частинах праці як Його ангели – посланники, тобто слуги. З Його ласки вони орали, сіяли, боронували та поливали, [602] і сьогодні цей самий клас також жне разом з Головним Жниварем.
БЛИЗЬКІСТЬ БОЖОГО ЦАРСТВА
«Від дерева ж фігового навчіться прикладу: коли віття його вже розпукується, і кинеться листя, то ви знаєте, що близько вже літо*. Так і ви: коли все це побачите, знайте, що (Царство Боже – Лк. 17: 21) близько – під дверима! Поправді кажу вам: не перейде цей рід, аж усе оце станеться. Небо й земля [теперішній церковний та суспільний лад] проминеться, але не минуться слова Мої!» (Мт. 24: 32-35).
--------------------
*Євреї ділили свій рік на дві пори – літо та зиму.
--------------------
Невіруючі вхопилися за цей уривок, твердячи, що він однозначно не виконався, а, отже, виявив, що наш Господь був фальшивим пророком. Вони пов’язують пророцтво тільки з утиском, який супроводжував падіння державного устрою Ізраїлю в 70 році н.е., з презирством зауважуючи, що тогочасний рід та інші численні роди проминули, так і не побачивши виконання «всього цього». Ми ж відповімо, що пророцтво нашого Господа було усього-на-всього невірно зрозумілим, і воно лише частково стосувалося утиску Ізраїлю, що сягнув своєї кульмінації в 70 році н.е.
Щоб спростувати звинувачення, деякі автори з числа християн висунули твердження, що слова «цей рід» насправді означають, що «цей народ», тобто юдеї, не минеться, доки не виконається все передбачене.
Проте, ми зобов’язані відмежуватися від такого інтерпретування, до того ж з кількох міркувань:
(1) Хоч слова «рід» і «народ», мають, можна сказати, спільний корінь, тобто походження, однак вони не є тотожними і в Святому Письмі вживаються в зовсім відмінних випадках.
[603] Зауважте, що коли в Новому Заповіті слово «рід» вживається в значенні потомства, нащадків, воно завжди походить від гр. gennema (як у Мт. 3: 7; 12: 34; 23: 33; Лк. 3: 7) або від гр. genos (як у 1 Петр. 2: 9). Однак, в згаданих трьох різних записах цього пророцтва сказано, що наш Господь вжив зовсім інше грецьке слово (genea), яке не означає рід, але має те саме значення, що і наш вираз «покоління». Інші місця, в яких вжито цей грецький вираз (genea), підтверджують, що він не вживається в значенні «рід», а тільки стосується людей, які живуть в тому самому часі (Ось докази – Мт. 1: 17; 11: 16; 12: 41; 23: 36; Лк 11: 50, 51; 16: 8; Дії 13: 36; Кол. 1: 26; Євр. 3: 10).
(2) Наш Господь не міг говорити про юдейський рід, і було б неправильно вживати тут грецький вираз, який означає рід, оскільки юдейський рід зовсім не був предметом зацікавлення апостолів, ані не згадувався у пророчій відповіді нашого Господа. В цьому пророцтві Ізраїль згадується дуже мало, а тому сказати, що цей рід не перейде, аж усе це станеться, означало б залишити відкритим питання, до якого роду це може стосуватися, бо жоден інший рід не є вказаний. Тому, якщо згадане слово означає «рід», то сказати, що воно стосується юдейського роду, властиво означало б сказати, що воно так само стосується людського роду взагалі.
Коли ж розуміємо, що тут, а також в інших місцях, слово «genea» означає «покоління», і усвідомлюємо, що слова нашого Господа були пророцтвом, яке охоплювало весь Євангельський вік, тоді ми не маємо жодних труднощів зі зрозумінням виразу: «Не перейде цей рід [який буде наочним свідком знаків, про які питали апостоли, і які перерахував наш Господь, тобто затемнення сонця та місяця і спадання зір], аж усе це станеться». Іншими словами, згадані знаки трапляться під час епохи-покоління при кінці цього віку.
[604] Пускання паростків фіговим деревом могло бути лише випадковим посиланням, та ми думаємо, що це не так. Особливі обставини, пов’язані з прокляттям Господом фігового дерева, яке не принесло плодів і яке опісля одразу зів’яло (Мт. 21: 19, 20), схиляє нас до того, щоб вірити, що фігове дерево в цьому пророцтві символізує юдейський народ. Коли так, тоді ця річ виконується однозначно, бо не лише тисячі ізраїльтян повертаються до Палестини, але й сіоністський рух, як всім відомо, набув сьогодні таких розмірів, що рік у рік сталися виправданими з’їзди представників з усіх частин світу з метою зустрітися і надати практичних контурів задуму влаштування юдейської держави в Палестині. Ці бруньки розпустяться, але принесуть досконалий плід не раніше жовтня 1914 року – повного завершення «Часів поган». 1
----------------
1Декларація Бальфура, 2 жовтня 1917 року, була першим, після 1914 року, кроком до заснування юдейської держави.
2Про більш поступове позбавлення влади народів та встановлення Царства автор пише у своїй передмові (1916р.) до книги «Надійшов Час», стор. 1.
---------------
«Покоління» можна вважати еквівалентом століття (практично в його нинішніх межах), тобто ста двадцяти років – віку життя Мойсея і Біблійної межі (1 М. 6: 3). Рахуючи сто років від 1780 року – дати першого знаку, – ми сягнемо 1880 року; отже, згідно з нашим розумінням, кожний пункт, який передбачався, почав виконуватись від цієї дати: «жнива», або пора збирання почалися в жовтні 1874 року; закладання Царства і взяття нашим Господом Його великої влади як Царя – в квітні 1878 року; час горя, тобто «день гніву», який почався в жовтні 1874 року і завершиться близько 1915 року2; і, врешті, поява паростків на фіговому дереві. Кожний бажаючий може сказати, без суперечностей, що століття або покоління можна так само властиво рахувати від останнього знаку – падіння зір, – як і від першого – затемнення сонця й місяця, – хоча при цьому століття, започатковане [605] в 1833 році, все ще буде далеке від свого закінчення. Серед тих, які живуть сьогодні, є багато наочних свідків знаку падіння зір. Ті, хто крокує з нами в світлі теперішньої правди, не чекають, щоб речі, які вже сталися, мали лише прийти, але чекають завершення речей, які на даний час перебувають в процесі виконання. Оскільки Вчитель сказав: «коли все це побачите...», і оскільки «знак Сина Людського на небі», розпукування бруньок на фіговому дереві і зібрання «вибраних» були перераховані серед знаків, то немає нічого суперечливого в тому, щоб рахувати «покоління» від 1878 до 1914 року – 36 і пів року, які сьогодні є середньостатистичним числом років життя людини.
--------------------
2Про більш поступове позбавлення влади народів та встановлення Царства автор пише у своїй передмові (1916р.) до книги «Надійшов Час», стор. 1.
-------------------
«А про день той і годину не знає ніхто: ані ангели небесні, ані Син – лише Сам Отець» (Мт. 24: 36, Сінайський манускрипт. Порівн. Мр. 13: 32, 33). «Уважайте, чувайте й моліться: бо не знаєте, коли час той настане!»
Для багатьох ці слова, здається, означають значно більше, ніж вони говорять насправді: про них думають, що вони замикають і чинять непотрібними всі пророцтва Біблії – мов би наш Господь сказав, що «жодна людина ніколи не знатиме», тоді як насправді Він сказав, що «[тепер] не знає ніхто», стосуючись лише тих осіб, які Його слухали, і для яких ще не прийшов відповідний час, аби їм відкрити виразні часи та пори. Хто ще сумнівається в тому, що «ангели небесні» і «Син» ясно і зрозуміло знають тепер речі, які так наблизились до свого виконання? Отже якщо текст цього вірша не стоїть сьогодні на перешкоді для властивого зрозуміння, то цей вірш сьогодні також не забороняє і не обмежує Божим Святим шукати зрозуміння усієї правди «давніше... написаної нам на науку». Оскільки воля Отця полягала в тому, щоб відтоді і до пори зламання* «печаток» Його люди не знали властивої дати, наш Господь змалював весь хід наступних подій і запевнив, що коли вони будуть пильнувати і молитися, а, отже, будуть вірними, [606] то у властивому часі не будуть залишені в темряві, а будуть бачити і будуть знати.
----------------------
*Том ІІ, розділи 2 і 3.
---------------------
Бог вказав через Свого пророка Даниїла, що того часу «розумні – зрозуміють» видиво і пророцтво, і що «цього не зрозуміють усі несправедливі» (Дан. 12: 9, 10). Ап. Павло додає до його свідчення: «А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій», хоч він прийде таким чином на весь світ. «Тож пильнуйте [щоб у властивому часі ВИ МОГЛИ ЗНАТИ], і кожного часу моліться, щоб ви змогли уникнути всього того, що має відбутись».
ЯК ЗА ДНІВ НОЄВИХ «НЕ ЗНАЛИ»
«Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід [гр. parousia – присутність] Сина Людського. Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня «коли Ной увійшов до ковчегу», і НЕ ЗНАЛИ, ...так буде і прихід [гр. parousia – присутність] Сина Людського» (Мт. 24: 37-39).
Багато хто випускає з уваги справжню суть цієї ілюстрації і висуває здогадки, жодним чином не підтверджені словами Учителя, що подібність, про яку мовиться, полягала в злих вчинках за днів Ноя і в день Христової присутності. Хоча можна було б виправдати і вказати на властивість такого порівняння, однак залишається фактом, що такого порівняння не зроблено, а, навпаки, його уникнули. Порівнянням є схожість незнання. Знав тільки Ной та його сім’я, люди, натомість, НЕ ЗНАЛИ і продовжували чинити як попередньо: женились, насаджували, будували, їли і пили. Схоже діється під час Христової присутності в кінці цього віку; хоча надходить велика пора утиску, однак єдиним, хто знатиме про Його присутність, тобто чітко розумітиме, що саме надходить, чому і з яким наслідком, буде Господній народ. Інші «не знатимуть».
Схожа лекція знаходиться в Луки (17: 26-29), де сказано, що [607] усі, які мешкали по сусідству з Ноєм та Лотом, були за днів Ноя та за днів Лота в незнанні про близьке горе, – так само як сьогодні люди є в незнанні про близьке горе під час днів Сина Людського, після того, як Він прийшов і є присутній. Сьогодні ми бачимо, як це виразно виконується навколо нас. Світ є боязким та стурбованим, проте він не знає про присутність Сина Людського і порахунку «жнив», які в даний час тривають. Навіть якщо люди частково припускають близькість горя, вони не можуть здогадуватись про благословення, яке йде за ним.
«Так буде й того дня, як Син Людський [вже присутній] з’явиться [стане явним спочатку для Своїх «дівчат», які пильнують, а згодом, в утиску, для всіх людей]! Хто буде того дня на домі, а речі його будуть у домі, нехай їх забрати не злазить. Хто ж на полі, так само нехай назад не вертається, – пам’ятайте про Лотову дружину! Хто дбатиме зберегти свою душу [йдучи на компроміс з сумлінням і зостаючись в Вавилоні], – той погубить її, а коли хто погубить [жертвуючи інтереси теперішнього життя], – той оживить її» – навіки (Лк. 17: 30-33).
Отже, Євангелія Луки вживає ці (попередньо розглянуті) слова в стосунку до кінця Євангельського віку – «дня, як Син Людський з’явиться».
«Пам’ятайте про Лотову дружину!» – наполегливо застерігає наш Господь. Якою незначною була б відповідність цього нагадування, коли б ужити його тільки до втікачів з Юдеї в 70 році н.е.; і якою переконливою є осторога для Божого народу тепер, при кінці євангельського віку. Коли дізнаємось, що Вавилон є засуджений, і прислухаємось до Господнього послання: «Вийдіть із нього люди Мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його», тоді це справді нагадує нам голос посланників, які квапили Лота та його сім’ю вийти з Содому, кажучи: «Рятуй свою душу, – не оглядайся позад себе, і не затримуйся ніде в околиці. Ховайся на гору, щоб тобі не загинути» (1 М. 19: 17).
Ілюстрація стає більш вагомою, коли згадаємо, що [608] християнство є «великим містом [Вавилоном], що зветься духовно Содом» (Об. 11: 8).
Лотова дружина, почавши, як було наказано, втікати, «оглянулась», забажала полишених за собою речей; так буває сьогодні з деякими, котрі втікають з Вавилону на гору (до Царства) Господа; їм більше до вподоби ті речі, які залишились, а не ті, які попереду них. Та добіжать в своєму бігу до мети тільки ті, котрі основують свої почуття на речах вгорі, а не на тому, що є внизу. Наполегливість святих виникає з повного посвячення серця; всі інші не зможуть бігти так, щоб отримати велику нагороду.
ОДИН ВЗЯТИЙ, ДРУГИЙ ПОЛИШЕНИЙ
«Кажу вам: удвох будуть ночі тієї на одному ліжкові: один візьметься, а другий полишиться» (Лк. 17: 34 ) – [не згадано Матвієм].
Господь через пророка доводить нам до відома, що хоч надходить поранок Тисячоліття, проте наблизилася також ніч (Іс. 21: 12). Це буде ніч горя, і в початковій її порі святі будуть зібрані з Вавилону. «Ліжка», згідно з тим, як це слово вживає Ісая (Іс. 28: 20), можна вважати символом людських віровчень, які є надто довгі для «немовлят» в Христі, але надто короткі для дорослої «людини», щоб на них простягнутись. Це вірно в стосунку до різних «наук людських», які замінили вчення Божого Слова, і які дуже відрізняються від тих вчень, довжина та ширина яких перевищує людське знання. Наприклад, вчення про Вибір, якого навчають наші приятелі кальвіністи, є цілком достатнім «ліжком» для відпочинку багатьох, котрі є лише «немовлятами» в Христі, і почуття котрих ніколи не були достатньо розвинуті. Якщо ж в світлі знання сьогодення ці немовлята вже прокинулися і зростають в ласці та знанні, вони обов’язково зауважать, що старі вчення-ліжка є надто короткі, щоб бути зручними. Коли хтось намагається загорнутись у Божі обітниці, що [609] стали вузькими від фальшивої теології, він не може вкритись ними задовільним чином. Холодом побоювань закрадаються сумніви, що попри все він та всі його приятелі не є певні своєї приналежності до «вибраних». Поступово такі розвинуті християни вважають полегшенням вибратися з цього скрутного становища, і саме до них Бог переважно посилає світло теперішньої правди, щоб вести їх до справжнього «просторого» відпочинку з надміром покривань для всіх, які шукають як знати і чинити волю Отця. При цьому інші, яких є значна більшість, залишаються цілком задоволеними, і їм зручно в їхніх різноманітних маленьких ліжечках, оскільки в християнському знанні та досвіді вони є лише «немовлятами», а не «дорослими». «Один візьметься, а другий полишиться».
«Будуть двоє на полі тоді, – один візьметься, а другий полишиться» (Мт. 24: 40).
«Поле – це світ» – пояснив наш Господь, звертаючи увагу на те, що поле представляє стан осторонь номінального «дому» – осторонь Вавилону. Нас навчено, що не всі «виходці» будуть «зібрані», але що «перлу» слід шукати де тільки можливо, що «Господь знає тих, хто Його», і в цьому збиранні пори жнив Він завершує Свої коштовності – громадить Своїх «вибраних», щоб вони сталися співспадкоємцями в Його Царстві.
«Дві будуть молоти на жорнах, – одна візьметься, а друга полишиться» (Мт. 24: 41; Лк. 17: 35).
Млин є місцем, де готується пожива: служителі і теологічні школи мелють духовний харч для «Вавилону» і дають дуже вбогий помел – «неочищений корм». Поширюється нарікання, що харчем є переважно лушпиння та полова, які не підтримуватимуть духовного життя та сил: кожен мельник змушений готувати те, що дає йому його віровизнання, і не зможе зберегти свого становища, якщо буде давати «харч у пору», «очищений корм» для дому віри. Отже «теперішня правда» збирає одних, які мелють, [610] і полишає других – один взятий, другий полишений. Лояльні до Бога та Його черідки будуть взяті; всі інші будуть полишені. Хоч світ та номінальна церква проголошують теперішній час порою єднання і «змови», проте Бог проголошує його порою відокремлення (Іс. 8: 12).
КУДИ ВЗЯТІ, ТОБТО КУДИ ПРИТЯГНЕНІ?
«І казали вони [учні] Йому у відповідь: «Де Господи?» [Куди будуть ВЗЯТІ?] А Він відповів їм: «Де труп [тіло, харч], там зберуться орли» (Мт. 24: 28; Лк 17: 37).
Лекція полягає в тому, що в той день, коли Господь збиратиме Своїх «вибраних» від чотирьох небесних вітрів – від усіх чотирьох сторін Церкви, – Він притягуватиме їх так, як приваблюють орлів харчем, за яким вони пильно і з охотою позирають; що властивого часу Господь подбає про відповідний харч, і Його вірний народ пізнає цей харч і буде зібраний до нього – буде готовий і вартий того, щоб бути взятим, – натомість решта буде полишена.
Харч «теперішньої правди», даний сьогодні нашим Господом, а також зібрання Його святих цим харчем і до цього харчу, чітко відповідає пророчому опису. Нинішній поклик – це не поклик від одних «жорен» до інших «жорен», або від одного «ліжка» до іншого – до того ж майже однієї довжини. Це не є зібрання кимось одним або багатьма до себе або до них, до нового віровизнання; це є зібрання до самого Христа – єдиного справжнього Пана та Вчителя. Власне кажучи, запитаємо, де і коли досі громадськість визнавала всіх, котрі покладаються на дорогоцінну кров Христа і є Йому посвячені, як один дім віри – як братів, – і визнавала одного єдиного Законодавця Христа – незалежно від людських догм та вчень в інших справах? Наскільки ми можемо судити, від днів апостолів цього не визнавали ніде і ніколи.
Більше того, варто зауважити, що вияви великого людського хисту, ораторства та ін., були пов’язані, як спостерігаємо, зовсім з іншими подіями, а не з теперішнім зібранням до Господа. В ньому усією принадою є правда, духовний харч, пропонований Господом, [611] і дуже мало місця знаходиться для показності та пишномовності, які не тільки відсутні, але й ніхто їх не прагне. Зібрані, а також ті, котрі збирають, приходять разом «голодні та спрагнені правди» і знаходять для себе задовільну частку, приготовану самим Господом, з якої кожен споживає для себе.
ПИЛЬНУЙТЕ, ЯКЩО БАЖАЄТЕ ЗНАТИ
«Ото ж пильнуйте, бо не знаєте, котрої години Господь ваш прийде. Се ж відайте [ось причина, чому час приховано в символах та притчах], що коли б господар знав, у яку сторожу прийде злодій, то пильнував би, та й не попустив би підкопати хати своєї»
(Мт. 24: 42, 43, Кул.).
«Пан дому», або «господар» теперішньої епохи це не наш Господь, а наш противник, диявол – «бог цього віку», «князь, що панує в повітрі», «князь цього світу», який працює тепер в дітях непослуху, засліплюючи розум усіх, котрі не вірять і очі зрозуміння котрих не були намащені Господньою мастю для очей (2 Кор. 4: 4; Еф. 2: 2; Об. 3: 18). Цей противник є підступний і дуже хитрий; тому, яким би знанням про божественні часи, пори та задуми він не володів, він завжди готовий вжити це всупереч божественному плану – про що попередньо сказав наш Господь.
Методом діяльності Небесного Отця в стосунку до сатани було дозволити йому обрати власний шлях, за винятком, коли б це входило в суперечність з божественним планом, і таким чином скористатися його злими задумами, щоб вжити їх для продовження Божественного плану. Отже, хоч сатана знає Біблію віддавна, він дуже мало її зрозумів – так само, як не зрозуміла її людина, – бо Біблія написана в притчах, символах та мовних алегоріях. Якщо вони сьогодні мають бути зрозумілі, то це зрозуміння обмежується тільки особами, котрі є керовані Святим Духом, якого світ не може прийняти і який, як обіцяв наш Господь, мав їх «попровадити до цілої правди». Сатана не має Святого Духа і не керується ним, бо більшість божественного Слова є [612] для нього глупотою. Проте, він напевно навчився, як навчився в тій чи іншій мірі світ, що «Довірливий Господь до тих, які Його бояться» (Пс. 25: 14, Хом.). З цього можемо зробити припущення, що його представники – зіпсовані ангели – часто є присутні на зібраннях, біблійних дослідженнях і т.п. справді посвяченого Божого народу, аби навчитися дечого з божественного плану.
Можемо лише висловлювати здогадку на рахунок того, як влаштував би свої лукаві вчинки сатана, коли б раніше знав більше про божественний план; в усякому випадку маємо явні слова Господа, що таке знання з боку сатани потребувало б дещо іншого завершення Євангельського віку та відкриття Тисячолітнього віку, ніж Бог поставив на меті і проголосив. Отже, замість знання і впорядкування свого дому, сатана був несподівано захоплений Господньою пароусією у 1874 році і «жнивною» працею, яка тоді почалася; тож тепер його «дім» – нинішні інституції з усіма його підступами та зведеннями, удаванням справжнього світла і т.д. – зазнають повного краху. Поступово усвідомлюючи це, він прикладає найбільш енергійні зусилля, щоб зводити – навіть вдаючись до чудес фізичного зцілення через своїх зведених слуг, хоча сам він є князем хвороб, болю та смерті (Євр. 2: 14). Однак поділений так проти себе дім неодмінно впаде, і падіння Вавилону буде справді велетенським, бо він впаде, мов великий жорновий камінь, кинутий у море (Об. 18: 21).
«Тому будьте готові і ви, – бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!» (Мт. 24: 44).
В цьому місці «ви», тобто віруючі, Господні вірні є згадані на противагу сатані та його домашнім. Час Господньої присутності не міг наперед бути відомий нікому – навіть святим. Також факт Його присутності можна було зрозуміти не раніше, ніж майже через рік після жовтня 1874 року, коли через слова пророків та апостолів вдалося впізнати Його стукіт. Відтоді є очевидними численні зовнішні знаки та явні докази присутності Людського Сина; Його вірні, зібрані від чотирьох небесних вітрів, є взяті до Його обіднього залу і посаджені споживати те, про що світ зовсім не знає, де вони приймають служіння насамперед з боку Пана, а також один від одного (Див. Лк. 12: 37).
[613]
РОЗДАВАННЯ ПОЖИВИ ЧЕЛЯДНИКАМ
Мт. 24: 45-51; Лк. 12: 42-46
«Котрий є вірним та мудрим слугою, що його пан настановив над челяддю своєю давати їм поживу своєчасно? Щасливий той слуга, як його пан, повернувшися, знайде його при роботі. Істинно кажу вам, що він поставить його над усім своїм маєтком» (Мт. 24: 45-51; Лк. 12: 42-46, Хом.).
В даному місці, мабуть, є вказівка на те, що в якомусь вказаному пророцтвом часі – під час Господньої присутності, в пору збирання вибраних – наш Господь, великий слуга Свого народу, обере певний шлях для роздавання харчу у властиву пору, хоча при цьому інші шляхи, тобто «співслуги» будуть вжиті для постачання їжі «челядникам». Однак слуга є лише домоправителем і підлягає звільненню в будь-яку мить, якщо він не зуміє цілком і належно наслідувати в кожній справі свого Пана, «Ангела Заповіту», Христа – великого Слугу Бога і Його народу.
Вірність з боку згаданого домоправителя (одночасно «Панові», «співслугам» та «дому віри») буде нагороджена подальшим перебуванням у становищі домоправителя; отже так довго, як він вірно виконуватиме службу, він далі матиме змогу до кінця служити домашнім по вірі новими і старими речами – харчем у пору, – даючи всі цінні речі з божественного сховка. У випадку невірності він буде цілковито позбавлений свого становища і кинутий у зовнішню темряву, а його місце, правдоподібно, займе хтось інший, хто підлягатиме тим самим умовам.
Згідно з нашим зрозумінням це зовсім не означає, що «той слуга», або домоправитель, котрого вжито, як шлях для подавання «харчу у пору слушну», буде автором цього харчу, буде натхнений або непомильний. Зовсім навпаки, можемо бути певні, що кого б Господь не вжив таким чином, як Свого посланника для поширення правди, він буде дуже покірним та невимогливим, а також дуже старанним для слави Пана – не домагаючись при цьому ані словом, ані подумки авторства або права власності на правду, а лиш роздаючи її старанно, як дар від свого Пана, «слугам» та «домашнім» свого Пана.
[614] Будь-який інший дух та інший шлях напевно привів би до зміни домоправителя. Про це детально сказано нашим Господом:
«Та коли б мав той слуга [ставши злим] сказати [втративши віру] у своєму серці: «Затримується мій пан», і мав би почати бити своїх товаришів-слуг, і їсти та пити з п’яницями [з їхніх фальшивих вчень], то Пан того слуги прийде дня, якого він не сподівається, і о годині, якої не знає, і відітне його [від того, щоб бути Його слугою], і визначить частку йому з лицемірами: буде плач там і скрегіт зубів!» (Мт. 24: 48-51, «Diaglott»).
* * *
Наш Господь був найбільшим зі всіх пророків, і Його пророцтво є найбільш вражаючим. Пророцтва Мойсея, Єремії та інших стосувались переважно відкинення та зібрання назад тілесного Ізраїлю. Пророцтва Ісаї, крім мови про справи тілесного Ізраїлю, вказували також на Ісуса Христа, Який терпів за наші гріхи і є світлом для поган, а також згадували про остаточне відкриття всіх невидющих очей людства на це «справжнє світло». Даниїл наперед говорив про прихід та відтяття Месії, про помазання Святая Святих, яке було наслідком П’ятидесятниці, про історію поганських властей та про їхній кінець, і про встановлення Царства Месії під усіма небесами. Він також показав лють переслідувань з боку папського малого рога, витривалість святих під час цього віку, дні очікування Царства і т.д. Однак жоден інший пророк, окрім нашого Господа, не дав таких суттєвих подробиць цього часу «жнив», пов’язавши їх з визначними подіями, згаданими іншими пророками.
Пророцтво нашого Господа, як і інші пророцтва, є приховане в символічній та алегоричній мові для того, щоб «це не зрозуміли усі несправедливі», а щоб зрозумів лише покірний, щирий та вірний Божий народ – належним у Бога шляхом та в належному часі.
«Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим в притчах [«неясній мові»], щоб дивились вони – і не бачили, слухали – і не розуміли» (Лк. 8: 10).
* * *