РОЗДІЛ ХІ БИТВА АРМАҐЕДДОНУ

[527]
РОЗДІЛ ХІ
БИТВА АРМАҐЕДДОНУ
Близьке горе, представлене пророками в різних символах – Представлене в занепаді Ізраїлю в 70 р. н.е. і в Французькій Революції – Його загальний характер і поширення – Велика армія Господа – «Найзліші з народів» – «Час недолі для Якова» – Його визволення – Поразка Ґоґа та Маґоґа.

«Бо ось у місті, що там було кликане Ймення Моє [в «християнстві», «Вавилоні»], зачинаю чинити лихе,.. бо Я кличу меча на всіх мешканців краю, говорить Господь Саваот! ...Господь загримить з височини, і з мешкання святого Свого Свій голос подасть! Загримить на оселю Свою [номінальне християнство], кликне Він, мов чавильники ті винограду, відповість усім мешканцям земним!»
«Дійде гомін до краю землі, бо в Господа пря із народами, – Він буде судити кожне тіло і несправедливих віддасть їхньому мечеві, – говорить Господь».
«Так говорить Господь Саваот: Ось лихо виходить від люду до люду, і буря велика пробудиться з кінців землі, – і будуть побиті від Господа в день той лежати від краю землі й аж до краю землі: не будуть оплакувані, і не будуть позбирані, і не будуть поховані, – гноєм стануть вони на поверхні землі!..» (Єр. 25: 29-38).
Сутичка цього Дня Помсти буде такою дивовижною і всеохоплюючою, що жодна образна річ не в змозі її змалювати. В Святому Письмі в стосунку до неї вжито численні переконливі символи, такі як битва, землетрус, вогонь, буря, навала і повінь.
[528] Вона названа «Війною великого дня Вседержителя Бога», коли Він збере народи і згромадить царства, щоб вилити на них Своє обурення, весь Свій лютий гнів, бо Сам Господь Саваот збиратиме військо на цю битву (Об. 16: 14; Соф. 3: 8; Іс. 13: 4).
Це буде також «велике трясіння землі, якого не було, відколи людина живе на землі... Великий такий землетрус, такий міцний!», що він «захитає не тільки землею, але й небом» (Об. 16: 18; Євр. 12: 26).
Це буде «вогонь заздрощів Єгови», що ним «буде поглинута ціла земля!» Нинішні небеса (церковні влади християнства) і земля (суспільний лад під церковним та державним впливом) є збережені для вогню цього дня суду. «...Небеса з шумом перейдуть, первотини ж [теперішнє церковництво], розпечені розтопляться, і земля [суспільство] і діла на ній погорять... і небеса, палаючи, рунуть» (Кул.). Всі пишні та ті, хто чинить безбожне, стануть соломою, і спалить їх цей вогонь. І не позоставить їм кореня ані галузки» (Соф. 3: 8; 2 Петр. 3: 10, 12; Мал. 4: 1).
«Господь – у бурі та в вихрі дорога Його». «Хто встоїть перед гнівом Його, і хто стане у полум’ї люті Його?» (Наум 1: 3, 6, 7).
«Ось потужний та сильний у Господа, – мов злива із градом, мов буря руїнна, мов повінь сильна, зливна, його кине на землю із силою!» «Як загнівається Він на море, то сушить його, і всі ріки висушує. ...Гори тремтять перед Ним, а пагірки топніють, перед обличчям Його трясеться земля [символ всього сучасного порядку речей] та вселенна та всі її мешканці... Але в зливі навальній Він зробить кінця [529] між Його заколотниками, і ворогів зажене у темноту» (Іс. 28: 2; Наум 1: 4, 5, 8).
Те, що йдеться не про буквальну повінь та вогонь, які несуть шкоду нашій планеті Земля та її мешканцям, зрозуміло випливає з (символічної) мови про те, що на зміну нинішньому порядку речей, коли він буде знищений, прийде новий порядок – «нові [церковні] небеса [прославлена Божа Церква] і нова земля [людське суспільство, реорганізоване в умовах Божого Царства на основі любові, а не самолюбства]». Звертаючись до того нового порядку речей – коли вогонь караючої помсти Бога спалить теперішнє зло, – Бог каже через пророка: «Тоді дам Я знов народам уста чисті [правду], щоб вони призивали Ім’я Господнє й служили Йому однодушно» (Соф. 3: 9, Кул.).

ДВА ЗНАМЕННІ ОБРАЗИ БЛИЗЬКОЇ КАТАСТРОФИ

Оскільки ці різні описи є символічними, а не буквальними, тому нехай ніхто не думає, що вони представляють саме лиш протистояння слів, сцени жаху або звичайну бурю людських пристрастей. І хоч протистояння, а також гнівні слова та доводи будуть і вже є зброєю, вживаною в цій битві – і особливо на її початку, – ними справа не закінчиться. Кожна пророча подробиця вказує на те, що перш, ніж прийде кінець цієї битви, вона стане найбільш кровопролитним конфліктом, лютою та жахливою бурею. Ми вже простежили* образний характер великого горя, яке прийшло на тілесний Ізраїль в кінці Юдейського віку; так от, сягнувши паралельного періоду часу – жнив Євангельського віку, – бачимо, що все довкола вказує на схоже, хоч набагато більше, горе християнства, на позаобраз. Хоча покарання, які навідали Юдею та Єрусалим, [530] були украй жахливими, вони були незначними в порівнянні з великим горем, яке швидко наближається на християнство і охоплює собою весь світ.
-------------------
*Розд. 3, і Том ІІ, розд. 7
------------------
Армія римлян та наступна сутичка в кінці Юдейського віку принесли тільки малу частину горя, проте це горе вважалося найбільш жахливим з усіх, згаданих на сторінках історії, до якого Французька Революція тільки наблизилася. Воно постало внаслідок розпаду країни і внаслідок нехтування законом та порядком, тобто виникло з анархії. Очевидно, що на той час самолюбство вже захопило повний контроль і поставило кожного проти свого ближнього – як завчасу сказано про близьке горе християнства (посеред якого велика духовна святиня, вибрана Божа Церква, буде скомплектованою і прославленою). «Бо перед цими днями не було нагороди для людини, ані нагороди для худоби; і для того, хто виходив, і для того, хто входив не було спокою від ворога, і пускав Я всіх людей одного проти одного» (Зах. 8: 9-11).
Часи не змінилися настільки, щоб таке лихо вважати сьогодні неправдоподібним, неможливим; це є надто очевидне і не потребує доказів. Коли хто має сумніви, нехай пригадає собі Велику Революцію, яка лише трохи більше, ніж століття тому, поставила Францію на межу громадської руїни і створила загрозу для миру у світі.
Деякі мають помилкову уяву, що світ вже виріс з варварства минулого, і покладаються на вигадану безпеку, думаючи, що такі лиха, які траплялися в давнину, на світ вже не прийдуть. Та факти стверджують, що зовнішній полиск нашого двадцятого століття значно менш тривкий і легко злущується. Достатньо здорового глузду і знайомства з фактами недавньої історії та з нинішнім гарячковим пульсом людства, щоб підтвердити можливість повторення минулого – навіть не вживаючи при цьому надійної пророчої мови, яка говорить нам про час горя, якого не було, відколи існує народ.
[531] В символічній мові Об’явлення Французька Революція була справді «великим землетрусом», суспільним потрясінням – таким великим, що все «християнство» тремтіло, доки вона не завершилась; цей жахливий і несподіваний вибух гніву окремого народу – всього лиш століття тому – може дати деяку уяву про нестямну лють близької бурі, коли гнів всіх розлючених народів поламає обмеження закону та порядку і приведе панування повсюдної анархії. Варто пригадати, що згадане лихо трапилося в країні, яка рахувалася самим серцем християнства, і з народом, який вважався одним з найбільш християнських у світі, вважаючись на протязі тисячі років головною опорою папства. Напоєний вином Вавилону – фальшивими доктринами церкви та держави, – довгий час зв’язаний забобонністю і втручанням духовенства в світські справи, народ вивергнув цю нечистоту і знесилився в своїй нестямній люті. Можна сказати, що в Своєму Об’явленні ап. Івану на острові Патмос наш Господь згадав Французьку Революцію як прелюдію та ілюстрацію великої кризи, що, власне, надходить.
Варто також звернути увагу на те, що мотиви, які спричинили виникнення такого великого лиха, сьогодні діють, щоб викликати схожу, однак більш далекосяжну революцію, яка охопить весь світ. Причини цієї жахливої конвульсії коротко є підсумовані істориком, який пише: *
--------------------
*«Campaigns of Napoleon», стор. 12.
-------------------
«До безпосередньої та найбільш істотної причини Французької Революції треба віднести страждання народу і труднощі уряду, пов’язані з велетенськими видатками на війну, в якій Франція підтримувала незалежність американських колоній. Розбещеність двору, чвари між духовенством, а також розвиток прогресивної думки, поширення революційних ідей, започаткованих революційною боротьбою мешканців Америки, і, врешті, гноблення, якому [532] люди підлягали тривалий час, привели до сподіваного наслідку... Вичерпаний гнобленням, роздратований всюдисущою бездушною тиранією, спонуканий рішучим обуренням позбутися власних кривд і, врешті, навчений власних прав, народ Франції пробудився з одним повсюдним духом незадоволення і почуттям образи. Клич Свободи йшов луною від столиці до найвіддаленіших окраїн, і його відгомін було чути від Альп до Піренеїв, від узбережжя Середземного моря до Атлантики. Цей спалах, як і всі несподівані та насильницькі зміни в морально зіпсованих державах, супроводжувався крайнім злом та жорстокістю, перед якими злочини та страждання часів давнього деспотизму видалися малозначними».
Послухаймо іншого історика: *
---------------------
*«Universal History» (Проф. Фішер, Yale College), стор. 497.
--------------------
«Однією з перших причин революції у Франції було почуття ворожості до привілейованих класів – до короля, вельмож і духовенства, – що виникало з безсилля та тягарів, які закон та звичаї нав’язували нижчим класам».
«Земля. Близько двох третіх землі у Франції перебувало в руках вельмож та духовенства. Велика її частина дуже погано оброблялася її бездарними власниками. Вельможі вважали за краще повеселитись в Парижі, аніж сидіти у власних маєтках. Існувала також велика кількість малих землевласників, але кожен з них мав надто мало землі, щоб забезпечити власний прожиток. Селянина переважно трактували таким чином, що він, споглядаючи на вежі замку свого пана, серцем найпалкіше бажав перетворити цей замок у згарище разом з усіма реєстрами боргів [закладними]. Духовенство володіло неосяжними землями, феодальною владою над тисячами селян і велетенськими прибутками з десятин та інших джерел. В деяких провінціях справи йшли краще, ніж в інших, але, в загальному, багаті вели життя в утіхах, а убогі несли всі тягарі».
«Монополії. Виробники та торговці, хоч заохочувані, були зв’язані деспотизмом монополій і суворими порядками існуючих цехів».
«Зіпсованість уряду. Уряд, який керував справами, був одночасно деспотичним і продажним».
«Втрата пошани до королівської влади. Втрачено всяку пошану до трону».
[533] «Невдалі спроби реформ. Зусилля запровадити у Франції та інших країнах політичні та суспільні реформи, які після великих воєн виникали з ініціативи правителів, викликали неспокійні емоції без реального впливу на реорганізацію суспільства».
«Політичні спекуляції. Погляди, загально, мали революційне спрямування. Традиційні релігійні вірування сміливо ставились під сумнів. Набуло поширення політичне вільнодумство. Монтеск’є звернув увагу на свободу, яку гарантувала конституція Англії. Вольтер започаткував поширення поглядів про права людини. Руссо говорив про суверенні права більшості».
«Приклад Америки. Додайте до цих факторів вплив Американської Революції, Американську Декларацію Незалежності з проголошеними нею правами людини, а також заснування уряду народної довіри, що взяв на себе певні зобов’язання».
У всіх цих провідних факторах, які спричинили терор Французької Революції, ми бачимо разючу схожість з такими ж умовами сьогодення, які швидко та впевнено прямують до схожих сподіваних наслідків загальносвітового масштабу. Погляньте на зростаючу ворожість між привілейованими класами (королівськими чинами та аристократією) і класом робітників, на поширення дискусій над тим, що є доброго і що є злого в середовищі людей, а також на занепад пошанування до цивільної та церковної влади. Зверніть також увагу на революційні настрої громадської думки та на зовнішній вияв цього – зростаюче незадоволення людських мас правлячими колами та урядовими інституціями. Тому, якщо Американська Декларація Незалежності з проголошеними нею правами людини і створеним урядом згоди, який прийняв на себе певні зобов’язання, надихнула мешканців Франції прагненням свободи та незалежності, то не дивно, що успішний в минулому столітті експеримент урядування людьми і через людей, а також певна свобода і достаток, які існують сьогодні, мають свій суттєвий вплив на мешканців Старого Світу. Тривала хвиля [534] еміграції з довколишніх країн є додатковим підтвердженням того, яке сильне враження справив цей експеримент на людей з інших країн.
Одначе наявна свобода та достаток ніяк не задовольняють тутешніх мешканців. Вони жадають ще кращих умов і шукають шляхів, аби цього досягнути. Ніде в християнстві ця наполегливість не проявляє себе так рішуче та сміливо, як тут. Кожна людина пильно стежить, щоб захистити свої дійсні та уявні права. Тутешній напрям думок, як і всюди, перебуває в руслі революційних ідей, і з дня на день це стає все більш помітним.
Французька Революція була боротьбою часткового світла проти густої темряви; започаткованого духа свободи проти довготривалого гноблення; деякої міри правди проти закоренілих форм неправди та забобонності, які цивільні та церковні влади довгий час заохочували та підтримували заради власного звеличення та поневолення людей. Однак вона показала також небезпеку свободи, коли свобода не спрямовується справедливістю та духом здорового розуму (2 Тим. 1: 7). Обмежене знання – справді небезпечна річ.
Одна з повістей Чарльза Діккенса, сюжет якої зачерпнуто з неспокійних часів Французької Революції, дуже нагадує нинішній час і починається так:
«Це був найкращий і водночас найгірший з усіх часів; це був вік розуму і вік безглуздя; епоха, в якій вірили і в якій не довіряли; пора світла і пора пітьми; це була весна надії і зима розчарувань; перед собою ми мали все і не мали нічого; ми всі йшли мов би прямо до неба і разом з тим йшли зовсім кудись інше; одним словом, цей час був настільки схожий на теперішній, що деякі найбільш галасливі авторитети наполягали взяти його за критерій доброго або злого – як найвеличніший приклад для порівняння».
Бачимо, що хоча сьогодні в світі існують такі ж обставини, які приведуть до схожих наслідків, тільки в більш широких [535] межах, однак ми не можемо втішати себе думками про вигадану безпеку, кажучи при цьому «мир, мир», коли навколо немає миру – тим більше, що перед нами є пророче застереження. Тому в світлі передбачуваного характеру грядущих подій цієї битви ми можемо говорити про Французьку Революцію, як про гуркіт, відлуння грому, що застерігає про близьку бурю, як про легкий поштовх, що передує загальному трусу землі, як про попереджальний цокіт велетенського годинника століть, який дає знати тим, хто вже пробудився, що його механізм запущено в дію і що незабаром він вдарить північ, яка принесе кінець теперішньому порядку речей і проголосить новий порядок – Ювілейний рік з його початковим заколотом та зміною власності. Революція справді пробудила весь світ і запустила в дію могутні сили, які врешті-решт цілком повалять старий порядок речей.
Коли остаточно визріють умови для великої Революції, тоді достатньо буде зовсім випадкових обставин, аби від них, мов від сірника, опинилася в вогні нинішня суспільна будівля цілого світу. Для прикладу, в випадку Французької Революції першим прилюдним поштовхом, як кажуть, була подія, коли вулицею, калатаючи порожньою каструлею, йшла жінка, діти якої знемагали від голоду. Незабаром ціла армія матерів прямувала до королівського палацу просити хліба. Опісля, коли їм в цьому було відмовлено, до них приєднались їхні чоловіки, і в швидкому часі народний гнів, спалахнувши, поглинув полум’ям революції усю країну.
Однак королівська сім’я настільки недбало відносилась до становища людей і до такої міри оточила себе достатками та розкошами, що коли почалися згадані події, королева ніяк не могла збагнути того, що діється. Прислухаючись з палацу до схвильованої юрби, вона все ще запитувала, що це означає, і коли їй відповіли, що люди вимагають хліба, вона кинула в відповідь: «Яке безглуздя з їхнього боку робити стільки галасу заради хліба: якщо немає хліба, нехай купують коржі, вони тепер дешеві».
[536] Схожість між тодішнім і теперішнім часом настільки разюча, що з вуст багатьох мислячих людей, які розпізнають знаки часу, злітають тривожні слова; водночас інші ніяк не можуть збагнути істинного становища. Заклики, які передували Французькій Революції, були нічим в порівнянні до звернень, які сьогодні по всьому світу є керовані з середовища мас до тих, хто має владу та вплив.
Кілька років тому проф. Д.Д. Геррон з Айова Коледж сказав:
«Всюди ми бачимо знаки, які свідчать про загальні зміни. Людство перебуває в чеканні, стиснене звідусіль, аж звершиться його нове хрищення. Кожен нерв суспільства відчуває перші нестерпні болі великої скрути, яка має випробувати всіх мешканців землі і має завершитись божественним визволенням [хоча особисто він не бачить, яким має бути це визволення і як воно прийде]. Ми знаходимось на початку революції, яка силою полонить всі існуючі релігійні та політичні інституції і випробує розум та героїзм найвідчайдушніших та найубогіших душ на нашій землі... Суспільна революція, яка вчинить заключні роки нашого століття і початкові роки наступного найбільш вирішальними та творчими від пори розп’яття Людського Сина, є для християнства викликом і шансом врешті стати справді християнським».
Як не прикро, заклик не почуто; до нього не прислухався ніхто, крім тих, які за своїм становищем є безпомічною меншістю, оскільки надто сильним є галас самолюбства та стримуюча сила звички. Зміни прийдуть тільки з труднощами грядущого великого суспільного землетрусу – революції; в його страхітливому перебігу ніщо не буде більш промовистим, ніж ознаки справедливої відплати, яка виявить всім людям факт, що справедливий Суддя всієї землі кладе «право за мірило, а справедливість – вагою» (Іс. 28: 17).
Велике горе тілесного Ізраїлю в жнивах Юдейського віку мало характер відплати і було дуже знаменним; схоже трапилось під час Французької Революції, і схожого характеру воно буде тепер, коли досягне своєї кульмінації. Примітки м-ра Томаса Г. Джілла, викладені в його праці [537] «The Papal Drama», про те, що Французька Революція мала характер відплати, пропонують погляд, який стверджує, що близьке горе всього християнства матиме такий самий характер. Він говорить:
«Чим глибше ми розмірковуємо над Французькою Революцією, тим більш наочним стає факт її верховенства над усіма дивовижними і жахливими речами, що трапились на цій землі... Ще ніколи досі світ не був свідком такої безпосередньої та величної відплати... Якщо вона завдала величезного зла, то також виявила та повалила таке ж величезне зло... Очевидно, що в країні, де всяка древня інституція і всякий освячений віками звичай зникли за одну мить, де вся суспільна та політична система повалилася від першого ж натиску, де монархія, знать та церква були знесені майже без будь-якого опору, весь скелет держави мав би цілком прогнити, а королівська верхівка, аристократія та духовенство – тяжко нагрішити. Очевидно, що там, де пристойні речі цього світу – походження, чин, багатство, гарна одіж та вишукані манери – стали небезпекою і навіть шкодою для світу, цими чинами, походженням та багатством мали б певний час жахливо зловживати».
«Народ, який скасував християнство і проголосив його поза законом, який розвінчав релігію на користь розуму і посадив на престолі в Нотр-Дам нове божество в особі розпусниці, мав би неминуче зазнати лиха від дуже нерозсудливої та зіпсованої форми християнства. Люди, які ринули до бою заради повного вигублення всього утвердженого – з єдиним наміром позбутися загальноприйнятих форм звертання і привітання, загальноприйнятого способу рахування часу, щоб при цьому до слова «ви» відчувати таку ж відразу, як до гріху, і морщитись від слова «мосьє», як від чогось гидкого, щоб перетворити тижні в декади і не признавати надалі старих назв місяців – безперечно мали б мати ґрунтовну причину ненавидіти те, що прийшло до них з давніх-давен, і від чого вони, спонукувані, відійшли таким миттєвим та нісенітним чином».
«Поруйновані будинки знаті, пограбовані могильні склепи королівської сім’ї, обезглавлені король та королева, жахливо позбавлений життя маленький дофін, жебракуючі князі, убиті священики та вельможі, торжество гільйотини, республіканські шлюби, Мейдонські чинбарні, зв’язані пари, вкинені до Лоари, рукавички зі [538] шкіри чоловіків та жінок: все це надзвичайно жахливо і, крім того, промовисто свідчить про відплату – вказує на тріумфуючу присутність Немезіди, жахливо величний перст мстивої сили. Ці події пригадали огидні гріхи давньої Франції: бідолашних селян, причавлених додолу тягарем данини, від якої звільнено багатих та вельмож; жорстокий голод, що повертався знов і знов, спричинений надмірними податками, несправедливими війнами та потворними урядами; і, врешті, двадцять або п’ятдесят повішаних чи розстріляних за справедливе нарікання на голоднечу. І так на протязі століть! Вони пригадали мільйони протестантів, страчених на вулицях Парижа, роками катованих драгунами в Пвату та Баарн, відданих на полювання замість диких звірів в Савен, вбиваних і нищених тисячами і десятками тисяч усіма мученицькими способами на протязі усіх багатостраждальних років...»
«В жодному чині Французька Революція не відплатила так відверто та тріумфально, як у своєму трактуванні Римської церкви та папської влади. Таке належало тільки Франції – після того, як вона в лютій боротьбі зреклась Реформації, чинячи при цьому неймовірно жахливі злочини, – повернути свою лють проти самої Римської церкви, заради якої гнів сягнув таких меж,.. щоб вже більше не поклонятися римському католицизму, щоб на вулицях своїх великих міст вчинити справжню різню безлічі його священнослужителів, щоб полювати на них углиб і вшир країни, щоб викинути тисячі із них на чужий берег – так як він вбивав, полював і посилав на вигнання сотні тисяч протестантів, – ...щоб перенести війну на папські території і скинути усяке нещастя та сором на беззахисне папство... Однак крайності, до яких вдалася революційна Франція, не стали більшим покаранням, ніж прямі наслідки надміру зловживань феодальної, королівської та папської Франції...»
«В певному значенні Революцію можна охарактеризувати як протидію крайностям – духовним та релігійним, – з якими римський католицизм переслідував протестантизм. Стрімкий потік перетворився у навалу лише тоді, коли з силою ударив в Римську церкву та папство... Власність церкви передано державі; французьке духовенство перетворилося [539] з власників у верству звичайних заробітчан; монахів та монахинь відправлено назад у світ, а власність їхніх орденів конфісковано; протестантів повернено до повної релігійної вільності та політичного рівноправ’я... Незадовго після цього формально скасовано саму римсько-католицьку релігію».
«Бонапарт витягнув з піхов меч Франції проти безпорадного Пія VI... Понтиф потрапив у залежність... Бертьє вирушив походом на Рим, заснував Римську республіку і захопив папу. Найвищу духовну особу відвели до табору безбожників, ...далі провадили з в’язниці до в’язниці, аж врешті забрали в полон до Франції. Тут, в Валанс – де повбивали його священиків, де зламали його владу, де його ім’я та сан були висміяні та сталися приповідкою, і де протягом десяти років брутальні вояки-республіканці давали йому до уст чашу відвертої, ні з чим не зрівняної гіркоти, – він помер... Це була велична, повноцінна відплата, яка при кінці вісімнадцятого століття до краю здивувала світ, – опала Римської церкви в того ж французького народу, що з її наказу скатував незліченну кількість протестантів; плачевний кінець найвищої духовної особи в тій самій Дофіна, яку освячено боротьбою протестантів, і в тих самих низинах Альпін, де французькі солдати безжалісно полювали на вальденсів; зміна «Церковної Держави» у «Римську Республіку». Врешті, це було повалення всюдисущого папства тим самим французьким народом, який лише тисячу років тому під пануванням Пепіна та Чарльза Великого передав ці землі папству».
«Багато-хто прийшов до висновку, що папство перебуває на межі смерті, запитуючи при цьому, чи справді Пій VI мав би бути останнім папою, а кінець вісімнадцятого століття мав би позначитись падінням папської династії? Як виявилось, Французька Революція була початком, а не кінцем суду; Франція лише почала виконувати вирок – певний та неминучий, але тривалий та виснажливий, урізноманітнений багатьма дивними подіями, зовні схожий до втечі і сповільнений відчутним болем та ганьбою».
Належить сподіватися, що грядуще горе буде, як показано в цих двох ілюстраціях, [540] не лише більш лютим та жорстоким, але й більш жахливим та повсюдним, бо (1) умови сьогодення чинять кожного члена суспільної будівлі не тільки більш залежним, ніж досі, від нових та постійно зростаючих вигод та розкошів, але й від найнеобхідніших життєвих потреб. Навіть тижнева зупинка залізничного руху була б причиною голодування великих міст, а загальна анархія означала б параліч кожної галузі промисловості, залежної від комерції та взаємної довіри. (2) Господь особливим чином наголошує, що близьке горе буде таке, «якого не було від існування люду аж до цього часу», і якого вже не буде в майбутньому (Дан. 12: 1; Йоіл 2: 2; Мт. 24: 21).
Хоч немає жодної надії, що цьому горю можна запобігти, однак в Святому Письмі є повчання для тих, котрі б мали захиститися від грядущої бурі.
(1) Вірним з числа Церкви обіцяно визволення ще перед тим, як буря здійметься з усією силою. (2) Всі, хто полюбив праведність та шукає миру, повинні дбайливо влаштувати порядок у своєму домі, як на це вказує Слово Господа, котре говорить: «Докіль не настигло ще те, що призначено, – час бо пролітає, мов полова – докіль іще не прийшов на вас палаючий гнів Господень, не наспів на вас день досади Господньої. Шукайте Господа, всі покірні з землі, що повните закони Його; шукайте справедливості, шукайте смирення; може хоч ви уцілієте в день гніву Господнього!» (Соф. 2: 2, 3, Кул.).
Щоб всі збудилися до свідомості істинного становища, пророк Йоіл звертається до тих, хто бачить ці речі, щоб вони сурмили на сполох, кажучи: «Засурміть на Сіоні в сурму, здійміть крик на святій горі Моїй [в християнстві, яке за його власним визнанням є святою горою, царством Господа]! Затремтіть, всі мешканці землі, бо прийшов день Господній, бо близько вже він» (Йоіл 2: 1). «На безбожних, – каже Псалмист, – Бог спустить дощем... горюче вугілля, огонь і сірку [символи горя та знищення], і вітер гарячий, – це [541] частка їхньої чаші, бо Господь справедливий, кохає Він правду...» (Пс. 11: 3-7).
Битва цього великого дня Всемогутнього Бога буде найбільшою революцією, яку знав світ, бо в неї буде вплутаний всякий несправедливий принцип; тому немає сумніву, що під час суду народів, так само як під час суду кожної людини, не буде «нічого прихованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться» (Мт. 10: 26). Погляньте, як вже сьогодні проникаюче світло загального знання виявляє лабіринти політичних інтриг, фінансових хитрувань, релігійних заяв і т.д.; як усі є приведені до суддівської лави; як людьми і, передусім, Богом проголошено на основі вчень Слова Божого про те, що є правильне і що неправильне, – на основі золотого правила, закону любові, численних прикладів Христа і т.п., які здобувають для себе важливе місце в дискусіях цього часу.
Битва великого дня, як і кожний інший революційний конфлікт, має свої етапи послідовного розвитку. За кожним симптомом сутички стоїть впливовий чинник – справжня або надумана громадська або особиста фальш; далі приходить гостре усвідомлення цієї фальші з боку тих, хто терпить від неї; і, врешті, приходять різні намагання запровадити реформи, які, виявившись невдалими, ведуть до значних протистоянь, словесних лайок, поділень, боротьби поглядів і, остаточно, до реваншу та збройної боротьби. Таким є порядок Битви Великого Дня Всемогутнього Бога. Її загальний характер полягає в сутичці світла та темряви, свободи та гноблення, правди та обману. Вона простягатиметься як широкий світ: селяни протистоятимуть великим підприємцям, стільці – кафедрам, праця – капіталу; пригноблені зі зброєю в руках виступлять проти несправедливості та всякої тиранії, а озброєні гнобителі стануть на захист усього, що на їхню думку належить їм по праву, навіть якщо при цьому доведеться зазіхати на права інших.

[542]
ВЕЛИКА АРМІЯ ГОСПОДА

В попередніх розділах ми звернули увагу на працю приготування до сутички цього злого дня – на організацію, оснащення та бойову виправку велетенських армій, будівництво великих військових флотилій, створення нових дивовижних військових машин, винайдення нових потужних вибухових речовин і, врешті, вичерпаність національних ресурсів кожної країни заради поповнення запасів військової зброї. Ми спостерегли незадоволене бурчання розлютованих народів, що стоять озброєні до зубів, скоса позираючи один на одного.
Дивлячись на ці мільйони озброєних і вправних військових, запитуємо, котре з цих могутніх військ є армією, пророчо названою великою армією Господа? Чи може пророцтво стосуватись тієї чи іншої з них? Якщо так, яким чином їх можна вважати Господньою армією, якщо жодна з них не є спонукувана Його духом? А може це стосується Божого народу, воїнів хреста, чия зброя, як пише апостол Павло, не є тілесною, але міцною, на зруйнування твердинь? (2 Кор. 10: 3-5). А може велику працю повалення всіх царств цього світу і передання їх Христу у вічне володіння здійснить «духовний меч, яким є Слово Боже» (Еф. 6: 17), що є в руках Божого народу, сповненого Його духа?
Коли б так справді було! Що так не трапиться, ми вже спостерегли з пророчих передбачень та зі знаків часу. Навпаки, світ постійно ігнорує справедливі протести і застереження, в той час як самі народи ходять в темряві. Остаточно захитаються всі основи землі (нинішньої суспільної будівлі), що стане [543] надзвичайно загрозливим для усієї суспільної надбудови, яка сьогодні жахливим чином трясеться (Пс. 82: 5). «Вавилон лікували, – каже пророк, – та він не був вилікуваний, – покиньте його [«Вийдіть із нього, люди мої» – Об. 18: 4],.. бо присуд його досягнув до небес і дійшов аж до хмар» (Єр. 51: 9).
Очевидно, що згадана пророком велика армія Господа, яка має повалити царства цього світу, не складатиметься з святих, і для цього недостатньо зброї їхнього воювання. Їхня зброя, як каже апостол, є справді могутньою між тими, на кого вона має вплив. Між справжнім Божим народом, який дбайливо нахиляє своє серце до настанов Його Слова, вона є гострішою від обосічного меча, що справді «руйнує задуми [людські міркування] і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонить всяке знання на послух Христові» (2 Кор. 10: 4, 5). Зовсім по-іншому діє зброя цього воювання на світ. Більше того, армія святих не є «великою армією», а є «малою черідкою» – як назвав її Господь (Порівняй Лк. 12: 32; Йоіл 2: 11).
Послухаймо пророчий опис цієї армії:
«Народ цей великий і міцний. Такого, як він, не бувало відвіку, і по ньому не буде вже більше аж до літ з роду в рід! Перед ним пожирає огонь, і палахкотить за ним полум’я! Земля перед ним, як еденський садок, а за ним – опустіла пустиня, і рятунку від того нема! Його вигляд – ніби коні, гарцюють вони, наче ті верхівці! Як гуркіт військових возів, вони скачуть гірськими верхів’ями [царств], як вереск огнистого полум’я, що солому жере, наче потужний народ, що до бою поставлений».
«Народи тремтять перед ним, всі обличчя поблідли. Як лицарі, мчаться вони, [544] немов вояки вибігають на мур, і кожен своєю дорогою йдуть, і з стежок своїх не позбиваються, – не пхають вони один одного, ходять своєю дорогою битою, а коли на списа упадуть, то не зраняться. По місті хурчать, по мурі біжать, увіходять в доми, через вікна пролазять, як злодій. Трясеться земля [теперішній суспільний лад] перед ним, тремтить небо [церковні влади], сонце та місяць [вплив Євангелії та Закону Мойсея, який дає світло] темніють [загальне невір’я, яке поширилось довкола], а зорі [апостольські світила (Об. 12: 1), які будуть затьмарені] загублюють сяйво своє [прийде темна ніч, де жодна людина не зможе працювати – Ів. 9: 4; Іс. 21: 9, 11, 12]. І голос Свій видасть Господь перед військом Своїм, бо табір Його величезний, бо міцний виконавець слова Його, бо великий день Господа й вельми страшний, і хто зможе його перенести?» (Йоіл 2: 2-11).
Коли жахливі елементи, які готуються до конфлікту – вогню, – досягнуть найвищої готовності, армія Господа обов’язково зіткнеться лицем до лиця з нестерпними умовами цього злого дня. Ця армія, ведена Господнім провидінням, повалить трони царств і знищить силу царств народів (Ог. 2: 22). Але де є така армія? Чи це буде німецька армія, або армія Франції, Англії, Росії чи Сполучених Штатів? Отже описана тут пророком велика армія, що має сповнити такі дивні речі, та ще й, як відомо, на протязі кількох років, що залишились з цього знаменного періоду жнив, очевидно існує вже сьогодні і перебуває на певному етапі приготування до близької кривавої розправи. Пророк не описує якогось безладного натовпу, що з ним легко можуть впоратись досвідчені військові, але могутнє військо з високим рівнем дисципліни.
[545] Отже, питаємо, де сьогодні є така армія – вправна і навчена – перед якою буде трястися земля [суспільство] і тремтітимуть небеса [церковництво] (Йоіл 2: 10); яка відважно виступить проти консервативних сил цивільного та церковного християнства і навіть надіятиметься подолати його теперішню міць? Де є така армія, яка в найближчому майбутньому відважиться ступити наперекір віддавна шанованим доктринам християнства, його спритному веденню державних та церковних справ; яка зловісно зігнорує всі його анафеми, зневажливо відмовиться від його наказів і жбурне назад громовиці, які воно кидало завдяки своєму авторитету та організованій владі; яка не лякатиметься гуркоту його везувіанської артилерії, кине виклик його кулям та снарядам, силоміць продереться крізь збройний захист його морських флотилій і, зриваючи діадеми з коронованих голів, повалить царства у серце морів; яка запалить небеса вогнем, розтопить землю розпеченим жаром, чинячи старий порядок речей однією велетенською руїною – як це передбачали пророки?
Що така армія вже з’являється і проходить приготування до цієї відчайдушної сутички, ми переконуємось зі знаків часу не менше, аніж з «певного слова пророчого». Усвідомлення цього факту (без будь-якого посилання на пророчі слова і їхній зміст) наповнює серця християнства страхітливими сподіваннями, примушуючи державних мужів приймати надзвичайні кроки для захисту та безпеки.
Однак ці заходи самозбереження, придумані «існуючими владами», містять в собі пастку, про яку вони навіть не здогадуються. Треба пам’ятати, що війська, на які вони покладають надії безпеки, складаються зі звичайних людей: ці мільйони вишколених солдат мають дружин, синів, дочок, братів, сестер, рідню та приятелів серед простих людей, інтереси котрих тісно пов’язані природними узами з їхніми власними інтересами, [546] а їхня служба престолам і царствам проходить лише в наказовому порядку, за сталу платню, яка, за міцніючим переконанням, є незадовільною винагородою за тяжку працю та нестатки, що їх зносять вони та їхні сім’ї, – не кажучи вже про небезпеку для життя, здоров’я, а також про можливість каліцтва та зубожіння. З року в рік ці багатолюдні маси озброєних військових все менше зваблюються військовими «доблестями», натомість все гостріше проймаються стражданнями та нуждами жертв війни, і вони все менше є віддані своїм зверхникам, які здійснюють над ними керівництво, в той час як армії трудівників, простих людей-господарів все більше є роздратовані власною долею і побоюються майбутнього.
Всі ці речі вказують, щонайменше, на можливість того, що в близькій кризі могутньо озброєне і навчене порядку військо християнства замість підтримувати і оберігати владу, які його створила, може повернути свою силу проти неї. Те, що правлячі кола не виключають такої можливості, свідчить хоча б той факт, що коли в Росії запанував голод, який викликав бунти серед простого населення, ці події ретельно приховувалися від приятелів та братів, які перебували в армії, натомість солдати, яким наказано придушити бунт, були виходцями з найвіддаленіших регіонів.
Сьогодні ми, мабуть, не зуміємо чітко передбачити, які саме умови та обставини будуть вжиті Господом, як Його наказовий «голос» цій могутній армії шикуватись, але ми живемо в днях, які квапливо творять хід історії; тому, спираючись на певні загальні принципи, ми не бачимо нічого нерозсудливого в тому, щоб в будь-який час сподіватись подій в цьому напрямку. Однак в наших попередніх лекціях (томи ІІ і ІІІ) ми спостерегли, що Бог визначив час для кожної риси Свого плану, і навіть тепер ми знаходимось в цьому «Дні Помсти», який є періодом сорока років, що почався в жовтні 1874 року і незадовго закінчиться. Немає сумніву, що зловісні роки цього «дня», які вже відійшли в минуле, [547] створили в церкві, державі, економіці, в настроях людей та в суспільних умовах всебічну основу для великих подій, передбачених в Святому Письмі. Ці події вже нависають над світом і обов’язково прийдуть саме так, як вони є провіщені. Очевидно кілька років буде достатньо для їхнього повного довершення.1 Люди вже «мертвіють від страху й чекання того, що йде [в майбутньому] на ввесь світ».
------------------------
1Про більш поступове позбавлення народів влади та встановлення Царства автор пише у своїй передмові (1916 р.) до книги «Надійшов Час, » стор. 1.
------------------------
Виконання пророцтв, запропонованих нашій увазі і публічно проголошених від початку цього «Дня Помсти», приходить до своєї кульмінації; всі люди, як показано в попередніх розділах, здатні спостерегти певні понурі контури утиску, який поволі насувається, і сьогодні суспільство нагадує порохівницю, усю готову спалахнути, – пороховий погріб, що може вибухнути кожної миті; зорганізоване військо, готове до штурму на одне слово наказу. Вірно писав Шекспір:
«Боже провидіння творить наші мрії,
Витісує їх, як нам це до вподоби».
Людство переважно є несвідоме інтересів Господа в цій битві: майже всі супротивні сторони підперізують себе зброєю заради особистих та самолюбних інтересів, в яких Господь, як вони справедливо вважають, не може мати частки; отже, хоч на кожному кроці всі готові кликати до Господа про благословення, на них розраховують лише деякі, оскільки всі інші, здається, покладаються тільки на себе – на свою організацію, чисельність і т.п. Мабуть ніхто не буде так здивований, як «сили небесні», – зверхники теперішніх церковних властей, які, нав’язуючи Господу власні плани, знехтували Його Планом, відкритим в Його Слові. Протягом кількох наступних років Господній чин буде для них справді «предивним чином». Послухаймо Господнє Слово:
«Бо повстане Господь, немов на горі Перацім: [548] затремтить Він у гніві, немов у долині в Гів’оні, щоб Свій чин учинити, предивний Свій чин, щоб зробити роботу Свою, незвичайну роботу Свою!.. бо призначене знищення [повний кінець, завершення] чув я від Господа, Бога Саваота, про всю землю» (Іс. 28: 21, 22).
Суспільний лад, «земля», «первотини», «круг життя» не можуть опинитися в полум’ї, доки Господь не дозволить спалахнути сірникові: велика вирішальна битва не може початися, доки великий «Михаїл», «Вождь нашого спасіння» не повстане і не дасть слова наказу (Дан. 12: 1), – хоч попередньо в цьому напрямку можливі часті дрібні сутички. Цей великий Вождь дає знати Своєму царському легіону, Церкві, що катастрофа – навіть якщо вона неминуча – не може трапитися, доки «царська власність», «мала черідка», «вибрані» не будуть «запечатані» і «зібрані».
Водночас пам’ятаймо натхнений опис апостола, що це горе буде схоже до пологових болів вагітної – в спазмах та муках клопотів зі щораз коротшими інтервалами. Так було досі, і кожний наступний спазм буде ще важчий – аж прийде остаточна скрута, в якій новий порядок народиться в смертельній агонії теперішніх інституцій.
Зважаючи на те, що протягом минулих шести тисяч років Господь загально дозволяв світу йти власним шляхом – крім Ізраїлю, – Його нинішнє втручання здаватиметься, для тих, котрі не розуміють епохальних змін, які виникають з запровадження сьомого тисячоліття, чимось особливим та «дивним». Однак в цій «битві» Господь вчинить так, що і людський гнів (амбіції та егоїзм) славитиме Його та служитиме Йому, а решту Він стримає. З великою терпеливістю Господь дозволив на тривале царювання гріха, самолюбства та смерті, щоб ними можна було випробувати Його вибрану Церкву, а також дати всім людям свідомість [549] «великої гріховності гріха». Дивлячись, як світ загально нехтує Його законом любові, правдою та справедливістю, Господь передбачив загальне картання – ще перед наступним уроком, який стане практичною ілюстрацією користі справедливості під правлінням Тисячолітнього Царства Його дорогого Сина.
Хоча Господь не дозволяє Своєму народу воювати тілесною зброєю і проголошує Себе Богом миру, Богом порядку та любові, Він також іменує Себе Богом справедливості і показує, що гріх не завжди торжествуватиме у світі, але буде покараний. «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь» (Рим. 12: 19; 5 М. 32: 35). І коли Він повстає чинити суд проти народів, віддаючи помсту всім нечестивим, Він іменує Себе «Мужом війни», «потужним в бою», володарем «великої армії», готової слухати Його наказу. Хто може запевнити, що маси людей, з яких сьогодні складаються вишикувані війська християнства, не становитимуть великої армії, яка з усією силою кинеться проти твердинь теперішнього суспільного ладу (2 М. 15: 3; Пс. 24: 8; 45: 4; Об. 19: 11; Іс. 11: 4; Йоіл 2: 11).
«Господь вийде, як лицар, розбудить завзяття Своє, як вояк, підійме Він окрик та буде кричати, переможе Своїх ворогів!» Цей окрик та гучний голос Його великої армії, а також успішне довершення нею Його задуму революції, Господь застосовує до Себе, бо ця армія несвідомо виконує Його справу знищення. Він каже: «Довго Я мовчав, терпів, здержувавсь; тепер же буду кричати, немов породілля; буду валити і все поглину!» (Іс. 42: 13, 14, Кул.).
Святе Письмо наводить на думку, що крім бунтівних військ християнства будуть ще інші сторони, які творитимуть частину великої армії Господа. Отож Господь, стосуючись до того часу і близьких клопотів християнства, говорить через пророка Єзекіїля:
[550] «...І видам його чужим на здобич, і нечестивим, що в країні, на грабування: вони осквернять його... Зроби ланцюг [зв’яжи, з’єднай їх, нехай ідуть разом], бо земля сповнилась вироками проливати кров, а в місті [Вавилоні, християнстві] скрізь насильство. Я приведу щонайлютіші з народів, і вони посядуть їхні доми. Я покладу край гордощам потужних, і святині їхні [священні місця, релігійні святилища] будуть осквернені!» (Єз. 7: 13-24, Хом.).
З цього можна зробити висновок, що заворушення мас християнства в пору анархії – під час панування беззаконня – буде таким нечувано брутальним та диким, що перевершить варварство всіх язичницьких вторгнень, – про що відомо з прикладу Французької Революції. Це також може означати повстання проти християнства народів Індії, Китаю та Африки. В громадській пресі вже є згадки про відродження Туреччини і про неспокій серед мільйонів мусульман. На нашу думку «щонайлютіші з народів» – це ті з-посеред християнства, котрі є «без Бога» і без християнських почуттів та надій, котрих досі стримували і обмежували в їхньому неуцтві, забобонності та страху, і котрі на світанні двадцятого століття швидко звільняються від цих обмежуючих впливів.
Господь через Своє провидіння матиме загальний догляд над цією великою армією незадоволених – усілякими патріотами, реформаторами, соціалістами, моралістами, анархістами, неуками та тими, хто позбавлений надії – і використає їхні побоювання, сподівання, примхи і самолюбство, щоб згідно з Своєю божественною мудрістю здійснити власні величні задуми повалення нинішніх інституцій заради приготування людини до Царства Справедливості. Саме звідси її назва «Велика армія Господа». Жоден з святих Господа – з тих, які є ведені Божим духом як Божі сини, – не повинен мати нічого спільного з цією частиною «битви».

[551]
БЕЗПРЕЦЕДЕНТНІ УМОВИ ЦІЄЇ БИТВИ

Згідно з передбаченнями пророків умови цієї битви не матимуть історичних прецедентів. Як вже згадувалося, ця кінцева боротьба образно змальована в символах сорок шостого Псалму (Порівняй також Пс. 97: 2-6; Іс. 24: 19-21; 2 Петр. 3: 10). Пагірки (менш високі, менш деспотичні уряди) вже топляться, мов віск; вони все ще зберігають свій вигляд, але в міру, як земля (суспільство) стає горячою, вони підпорядковуються її вимогам, трохи-потроху спускаючись до рівня громадських вимог. Добрим прикладом цього класу може бути Великобританія. Високі гори (що представляють владні уряди) будуть «потрясені» революціями і остаточно будуть «перенесені в середину моря» – зникнуть в анархії. Вже «шумлять і киплять його води» проти твердинь теперішньої суспільної системи, і незабаром земля (нинішня суспільна будівля) буде хитатися та паморочитися, мов п’яна людина, марно намагаючись випрямитися, втриматися на ногах і повернутися до попереднього стану; поступово вона цілком «зсунеться», поступаючись місцем «новій землі» (новому суспільному порядку), в якій пануватиме праведність, справедливість.
Повернути теперішній порядок буде неможливо, тому що (1) він став відверто непридатним і втратив в теперішніх умовах свою безсторонність; (2) загального поширення набуло світське знання; (3) сталося явним, що духовенство довгий час осліплювало і зв’язувало маси неправдою та острахом, і це, в свою чергу, принесе загальну неповагу до всіх релігійних звернень та вчень, оскільки в них виявлено ту чи іншу міру обману; (4) релігійні люди, загально не бачачи, що в Бога прийшов час для зміни епох, і захищаючи теперішній порядок речей, ігноруватимуть розум, логіку, справедливість і Святе Письмо.
Те, що церковні небеса (релігійні власті – папські та протестантські) [552] згорнуться разом, немов сувій пергаменту, вже не матиме суттєвого значення (Іс. 34: 4; Об. 6: 14). Коли надійте кризовий стан, об’єднана релігійна влада християнства виявиться цілком безсилою перед наростаючою хвилею анархії. Перед цією великою армією позникають усі «небесні світила [номінальної церкви], а небо, як звій книжковий, буде звинене [дві великі складові, які становлять церковні небеса, – папство та протестантизм – сьогодні швидко наближаються, як два протилежні кінці звою, один до одного, і, як ми вже показали, згортаються докупи], і всі його зорі попадають [поспадають, позникають – не всі одразу, але поступово, проте швидко], як спадає оте виноградне листя, й як спадає з фіговниці плід недозрілий!» (Іс. 34: 4); і остаточно це «небо, палючися, зникне, а розпалені стихії [з яких воно складається] розтопляться» (2 Петр. 3: 12).
«Бо вони переплутані, наче той терен [протестантизм та папство ніколи не зуміють повністю увібрати одне одного, залишаючись колючкою в боці одне одного], і повпивались, немов би вином [напоєні духом світу], – вони будуть пожерті зовсім [поглинуті великим утиском і цілком знищені як релігійні системи], мов солома суха!»; бо Господь «зробить кінця, – не постане два рази насильство». Яка благословенна обітниця! «Бо ось наступає той день, що палає як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, – і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваот. І не позоставить їм кореня, ані галузки [для подальшого росту]» (Наум 1: 9, 10; Мал. 4: 1).

«ЧАС НЕДОЛІ ДЛЯ ЯКОВА»

Хоча горе і клопоти цього дня Господа прийдуть передусім та найбільше на християнство, і остаточно на всі народи, однак, як нам розповідає [553] пророк Єзекіїл (38: 8-12), останнім цього зазнає народ Ізраїлю, зібраний назад до Палестини. Пророк, мабуть, звертає увагу на те, що в цьому часі жнив до Палестини має бути зібрано значно більше Ізраїлю, ніж досі. Він показує, що вони зібрані у великій кількості з усіх народів, з великим багатством, замешкуючи донедавна пустинні місця. Всі вони перебуватимуть безпечно, натомість решта світу опиниться в несамовитому безладді (Єз. 38: 11, 12).
Всі люди є свідками факту, що зібрання Ізраїлю до Палестини вже почалося, та цілком очевидно, що в призначеному часі – щоб виконалося згадане пророцтво – їхній вихід з інших земель мав би отримати певний раптовий та могутній поштовх. Щоб побачити, яким буде цей поштовх, нам доведеться почекати, але він обов’язково станеться, і про це нам свідчать слова пророка Єремії 16: 14-17, 21.
«Тому наступають ось дні, – говорить Господь, – і не будуть уже говорити: «Як живий Господь, що вивів синів Ізраїлевих із краю Єгипетського», а тільки: «Як живий Господь, що вивів синів Ізраїлевих із північного краю [Росії?], і зо всіх тих країв, куди був розігнав їх». Та Я їх верну на їхню землю, яку Я був дав батькам їхнім. Оце Я пошлю по численних рибалок, – говорить Господь, – і виловлять їх немов рибу, а потому пошлю по численних мисливців, і повиловлюють їх з усіх гір, і з усякого взгір’я, і зо скельних розщілин. Бо очі Мої – на всі їхні дороги: вони не сховалися з-перед Мого лиця, і з-перед ока Мого не закрилася їхня провина... Учиню, що пізнають вони Мою руку та силу Мою, і пізнають, що Ймення Моє – це Господь (Єгова)!»
Ми ніяк не сумніваємось, що Господь може це вчинити з достатком. Питання, «Що буде з юдеями?» турбує кожен народ, і коли в певному кризовому становищі в недалекому майбутньому воно, завдяки керуючому Господньому провидінню, несподівано постане на порядку денному, то, не сумніваємось, приведе, як вказує пророк, до деякої узгодженої дії з [554] боку народів, щоб швидко переправити юдеїв до обіцяної землі. І як юдеї поспіхом виходили з худобою та майном з Єгипту при сприянні єгиптян, які казали: «Устаньте, вийдіть з-посеред народу мого,.. і дрібну вашу худобу, і худобу вашу велику візьміть, як ви казали, та й ідіть», і Господь дав народу милість в очах єгиптян, і ті повіддавали їм все, що вони казали, зі срібла, золота та одежі (2 М. 12: 31-36), так і наступний їхній вихід, як провістили пророки, теж буде не з пустими руками, але, очевидно, на народи буде вчинений певний несподіваний тиск, який, в результаті, стане сприятливим для Ізраїлю і приведе до виконання вищезгаданого пророцтва Єзекіїля.
Цей заповзятливий рід, знову утверджений на землі обітниці і відділений, принаймні, на певний час, від заколоту народів, що пануватиме повсюди, швидко звикне до нових умов, і досі пустинні місця знову будуть заселені.
Однак над цим караним народом повинна перейти ще одна хвиля страждань, бо, згідно з пророцтвом, кінцева сутичка битви великого дня станеться в землі Палестини. Відносний спокій і достаток наново згромадженого Ізраїлю при кінці цього дня горя, а також їхнє видиме беззахисне становище поступово викличе в інших народах заздрість і бажання їх пограбувати. Коли зникне всяка законність та порядок, Ізраїль буде оточений військами безжалісних грабіжників, названих пророком відділами Ґоґа і Маґоґа (Єз. 38), і страждання беззахисного Ізраїлю стане справді великим. «Ой горе, – каже пророк Єремія – бо це день великий, – немає такого як він! А це час недолі для Якова, та з нього він буде врятований!» (Єр. 30: 7).
Війська Ґоґа і Маґоґа є представлені мов одна людина, котра говорить собі: «Піду на неукріплений край, знайду спокійних, що безпечно сидять, усі вони [555] сидять в осадах без муру, і нема в них засува та воріт». «Ти підеш, – каже пророк – щоб набрати здобичі і чинити грабунок, щоб повернути свою руку на заселені руїни, і на народ, зібраний з народів, що набувають добуток та маєток, що сидять посеред землі» (Єз. 38: 11-13). Пророк, провіщаючи ці події, мов би звертається до військ, кажучи: «І прийдеш із свого місця, із північних кінців [на північ від Палестини розташована Європа та Азія], ти та численні народи з тобою, – всі вони гарцюють на конях, зборище велике і військо численне! І здіймешся на народ Мій Ізраїлів, як хмара, щоб покрити землю. Буде це на кінці днів [очевидно буде заключною подією дня горя], і виведу тебе на Мій Край, щоб народи пізнали Мене, коли Я покажу Свою святість тобі [буду виявлений, розпізнаний як твій завойовник], Ґоґу, на їхніх очах» (Єз. 38: 15, 16).
Посеред цього горя Бог виявить Себе захисником Ізраїлю – як у давні часи, коли Його ласка була з ними, як з народом. Їхня скрута буде Його нагодою, і того часу буде забране їхнє засліплення. Читаємо: «І зберу всі народи [представлені в відділах Ґоґа і Маґоґа] до Єрусалиму на бій, і буде здобуте це місто, і пограбовані будуть доми, а жінки побезчещені. І вийде пів міста в полон на вигнання, а решта народу не буде погублена з міста. І вийде Господь, – і стане на прю із народами цими, як дня боротьби Його, за дня бою» (Зах. 14: 2, 3). Ісая (28: 21), говорячи про те ж саме, наводить приклад визволення Ізраїлю від филистимлян в Перацім та від амореян в Гів’оні, кажучи: «Бо повстане Господь, немов на горі Перацім; затремтить Він у гніві, немов у долині в Гів’оні...» В 2 Сам. 5: 19-25; 1 Хр. 14: 10-17; Єг. 10: 10-15 показано, як Бог не покладався на людське вміння та військову виучку, а воював в цих битвах Своїм шляхом. Так і [556] в цій битві Бог принесе визволення в належному часі і Своїм шляхом.
В пророцтві Єзекіїля (38: 1-13) Господь перераховує головних дійових осіб цієї битви в Палестині; та може трапитись, що ми не будемо надто певні, щоб їх розпізнати. Маґоґ, Мешех, Тувал, Ґомер, Тоґарма, Яван і Таршіш були дітьми Ноєвого сина Яфета – правдоподібно вони були першими поселенцями Європи. Шева та Дедан були потомками Ноєвого сина Хама і, як вважається, першими заселили Північну Африку. Авраам та його потомки (Ізраїль) були потомками Ноєвого сина Сима і, як гадають, заселили Вірменію – Західну Азію (Див. 1 М. 10: 2-7). Це вказувало б на те, що в загальному напад прийде з Європи – «з кінців північних» – з усякими союзними народами.
Нищівна поразка ворогів Ізраїлю (яка принесе кінець часу горя і буде порою встановлення Божого Царства) наочно змальована пророком Єзекіїлем (38: 18 до 39: 20). Її можна порівняти лише з жахливим поваленням фараона та його військ, що намагалися знову заволодіти Ізраїлем, якого Бог на той час визволяв. В цьому відношенні визволення Ізраїлю також має бути «як за днів [схоже до] виходу з краю єгипетського» – має бути «дивом» (Мих. 7: 15).
Показавши, що прихід цієї армії з кінців північних проти Ізраїлю, (знову зібраного до Палестини «останнього дня», з «набутим маєтком», що «сидітиме безпечно»), трапиться зненацька, «як хмара, щоб покрити землю» (Єз. 38: 1-17), далі мовиться: «Так говорить Господь Бог: Чи ти той, що про нього говорив Я за давніх днів через Моїх рабів, Ізраїлевих пророків, що пророкували за тих днів про роки, щоб привести тебе на них?» Далі Господь засвідчує Свій намір знищити зле військо; опис, здається, вказує на те, що це станеться через спалах підозри, через революцію [557] та анархію між різними елементами, що становитимуть це велике мішане військо, – через революцію та розбрат, які втягнуть усе, що позостанеться від домашніх урядів цих різних народів, і завершать повсюдний заколот та анархію – великий землетрус з Об’явлення 16: 18-21.
Свідчення всіх пророків мають на меті показати, що в визволенні Ізраїлю дивовижним чином буде виявлена міць Бога, коли Він воюватиме за них (і посередньо за всіх) зброєю, яку жодна людська сила не в змозі контролювати – в тому числі пошестю і різними лихами, – вилитою на нечестивців (ворогів Ізраїлю і противників Бога), аж швидко весь світ дізнається, що Господь знову прийняв Ізраїль до милості і став їхнім Царем як у давнину. Незабаром вони, а також Ізраїль навчаться цінити Боже Царство, яке в короткому часі стане бажанням всіх народів.
Пророк Єзекіїль (39: 21-29) – Господній вісник – розповідає про славний наслідок цієї перемоги і про все, що ця перемога принесе Ізраїлю і цілому світу, кажучи:
«І дам Свою славу між народами, і побачать усі народи Мій суд, що зроблю Я, та Мою руку, що на них покладу. І пізнає Ізраїлів дім, що Я – Господь, їхній Бог, від цього дня і далі. І пізнають народи, що Ізраїлів дім пішов на вигнання за провини свої, за те, що спроневірилися Мені [відкидаючи Христа – Рим. 2: 29-33], а Я сховав був від них лице Своє і віддав їх у руку їхніх неприятелів [на всі віки християнської епохи], і всі вони попадали від меча. За їхньою нечистістю та за їхнє беззаконня зробив Я це з ними і сховав від них лице Своє».
«Тому [тепер, коли це покарання довершилось] так говорить Господь Бог: Тепер поверну долю Якова і змилуюся над усім Ізраїлевим домом [живими і мертвими, оскільки [558] прийшли «часи реституції» – Дії 3: 19-21], і буду ревний за Своє Святе Ймення. І відчують вони [тоді] свою ганьбу та все своє спроневірення, яким спроневірилися Мені, коли сядуть безпечно на своїй землі, і не буде вже нікого, хто б їх страшив, коли поверну їх з народів, і позбираю їх із країв їхніх ворогів, і покажу Свою святість у них на очах численних народів. І пізнають вони, що Я – Господь, Бог їхній, коли вижену їх у полон до народів, а потому позбираю їх на їхню землю, і більш не позоставлю там нікого з них. І не сховаю вже від них Свого лиця, бо виллю Духа Свого на Ізраїлів дім, говорить Господь Бог!» «І будуть боятись Ймення Господнього з заходу, а слави Його – зо схід сонця, бо прийде (ворог), як річка рвучка, вітер (дух) Господній [через весь Євангельський вік – з рук духовного Ізраїлю] її пожене [підніме проти неї прапор], – і прийде Викупитель Сіонові [Церкві, «тілу Христа»] й тим, хто вернувся із прогріху в Якові, каже Господь» (Іс. 59: 19, 20. Порівняй Рим. 11: 25-32).
«Добрий Господь, пристановище Він у день утиску, і знає Він тих, хто на Нього надіється!» Але «хто встоїть перед гнівом Його, і хто стане у полум’ї люті Його?.. Бо Він зробить кінця [беззаконню], – не постане два рази насильство» (Наум 1: 7, 6, 9).
Ось так битва великого дня Всемогутнього Бога приготує весь світ до нового дня і його великої справи реституції. Хоч година пробудження є повною хмар та густої темряви, однак дяка Богу за Його благословенне запевнення, що праця руйнування буде «вкороченою» (Мт. 24: 22) і що відразу услід славне Сонце Праведності почне нести своє світло. «Земля [теперішня стара суспільна будівля]... буде рухатись, мов ночліжний курінь» (Іс. 24: 19, 20), щоб звільнити місце для нової будівлі Бога – нових небес і нової землі, в яких мешкає праведність (2 Петр. 3: 13; Іс. 65: 17).
[559] Оскільки вищезгадане є образом, варто згадати одну доречну статтю з давньої «N.Y. Tribune» (26 червня 1897 р.), яка потрапила до нашої уваги. В ній ми знаходимо цілковите підтвердження наших припущень стосовно «великої армії Господа», яка проходить своє приготування. Пропонуємо наступний витяг:

«КОРОНА ЧИ НАРОД? ЩО БУДЕ ЗАПРОПОНОВАНО ВИБРАТИ ДЕЯКИМ АРМІЯМ ЄВРОПИ В БЛИЗЬКОМУ МАЙБУТНЬОМУ?»

«Неповних сорок років тому війська, послушні наказам своїх зверхників, повернули зброю проти народу, стріляючи і направляючи багнети в чоловіків, жінок і навіть у дітей, так що кров, мов вода, текла вулицями Берліна, Відня і багатьох інших столичних міст Старого Світу. Це не була проста ватага бродяг та хуліганів, з якими мало мати справу військо, але заможні, високоосвічені громадяни – фахівці, торговці, виробники, політики та законодавці, – фактично усі елементи, які поповнюють ряди тих, кого в Старому Світі знають як «буржуазію», середній клас, і котрі вже намагались добитись політичних прав, урочисто обіцяних їм статтями конституції, ухваленої їхніми шанованими правителями, котрі погодились ввести цю конституцію в дію лише тоді, коли їх змусили до цього люди».

«ІНТЕРЕС ДО ЦЬОГО В ІТАЛІЇ»

«Чи війська, коли їх закликатимуть сьогодні відкривати вогонь до своїх співвітчизників, виявлять схожу послушність повелінню «Господнього Помазанця»? Ось в чому полягає питання, яке в даний час набагато більше, ніж схильні вважати люди в цій країні, займає увагу коронованих осіб Європи, і яке на протязі кількох останніх днів доведено до відома громадськості у вигляді переданої на розгляд італійського парламенту резолюції про заміну офіційної назви армії з «королівської» на «національну». Аргументи, висунуті прихильниками такої пропозиції, і відкинуті, в кінцевому результаті, правлячою партією, яка має [560] більшість в законодавчому органі, були не тільки логічними, але й переконливими, і не могли не промовити до народу Італії і до всякого іншого цивілізованому народу, даючи поважний грунт для роздумів королю Гумберту і його брату та сестрі з королівської сім’ї».
[Стаття стверджує, що на протязі останніх трьох років командування англійською армією без особливих заперечень було передано парламенту в особі міністра війни, тоді як попередньо армія безпосередньо підлягала коронованій особі – її командуючий був титулованою особою королівської крові і займав це становище як представник королеви. Нічого дивного, що деякий час королева намагалася зберегти за собою цю підпору своєї верховної влади, проте даремно. Також у Франції недовір’я з боку народу до керівництва армії виявилась в тому, що не дано згоди на призначення головнокомандуючого. В даний час керівництво знаходиться в руках Секретаря війни, що перебуває на цій посаді тимчасово і представляє партію, яка прийшла до влади шляхом всенародного голосування. Далі стаття пише: ]

«НЕМИНУЧІСТЬ КОНФЛІКТУ В НІМЕЧЧИНІ»

«В Італії такий конфлікт вже не вважається неминучим. Без сумніву, чогось такого вже побоюються і в Німеччині, і, перш за все, в Прусії, де монарх і народ все більше віддаляються один від одного. Те, що імператор Вільгельм сподівається такої боротьби, стає очевидним з його недавніх звернень до армії, які він виголошує при кожній нагоді і передусім зі сказаного ним минулого тижня в Білефелд. Його улюблена тема – це обов’язок солдатів бути завжди готовими захистити ціною власної крові їхню владу і його престол – не від іноземного ворога, а від ворогів на внутрішніх фронтах імперії та королівства. Коли йому доводиться головувати на церемоніях складання присяги рекрутами, він ніколи не обминає пригадати, що їхній перший обов’язок є особисто перед ним і лише потім перед народом, який за це платить, і йому ніколи не набридає [561] розводитися про так званий «королівський одяг» або, інакше кажучи, про уніформу, яку він звик, на зразок інших володарів, вважати лівреєю, що її зодягають не для Держави або Народу, але для монарха, а, отже, той, хто її одягає, є зв’язаний особливими узами відданості, лояльності і сліпого безумовного послуху. Не треба забувати, що в усіх суперечках між цивільними та військовими імператор завжди підтримував останніх – навіть тоді, коли вони поводились відверто агресивно, домагаючись відміни або пом’якшення поблажливих покарань для офіцерів, які в стані сп’яніння серйозно ранили, а в деяких випадках навіть убили беззбройних, беззахисних громадян».

«СТАНОВИЩЕ В НІМЕЦЬКІЙ АРМІЇ»

«Яке становище займе армія, коли трапиться сподіваний конфлікт між короною і людьми? При дворі та в офіційних колах в Берліні вірять, що імператор може покладатись на свої війська. Цієї думки жодним чином не поділяють ані самі люди, ані провідні німецькі політики нинішньої доби. Армійські лави та ряди вже більш не складаються, як в минулому, з простакуватих, неотесаних парубків, не здатних ані читати, ані писати, ані навіть думати за себе, але з мислячих, добре освічених хлопців, яких ще в школі навчено прав та конституційних привілеїв, що за них марно боролися їхні діди та батьки. Вони також достатньо добре знають історію аби оцінити факт, що в кожній сутичці між Короною та людьми новий день завжди належав до останніх».