[469]
РОЗДІЛ Х
ПРОПОНОВАНІ СОЦІАЛЬНІ ТА ФІНАНСОВІ ЗАХОДИ
Заборона спиртного та право голосу жінок – Вільне срібло та захисний тариф – «Комунізм» – «І все мали спільне» – «Анархізм» – «Соціалізм», або «Колективізм» – Слова Бебітта про побудову суспільства – Герберт Спенсер про соціалізм – Приклади двох соціалістичних спільнот – «Націоналізм» – Загальна освіта механіків як засіб – «Окреме оподаткування» як засіб – Відповідь Генрі Джорджа папі Леону ХІІІ в справі Праці – Погляд м-ра Лаймена Еббота на дану ситуацію – Пропозиції єпископа методистської єпископальної церкви – Інші надії та побоювання – Єдина надія – «Блаженна надія» – Властиве становище Божого народу, котрий бачить ці речі – В світі, та не зі світу.
«Чи немає бальзаму в Ґілеаді? Чи ж немає там лікаря?» «Вавилон лікували, та він не був вилікуваний, – покиньте його, і підемо кожен до краю свого, бо присуд його сягнув до небес» (Єр. 8: 22; 51: 7-9).
Різними є засоби, пропаговані як «універсальний лік» для полегшення стогнучого створіння в його нинішньому, на загальну думку, серйозному стані; і всі, хто симпатизує терплячому державному ладу, повинні також симпатизувати і зусиллям його всеможливих докторів, котрі, встановивши діагноз, навперейми вмовляють пацієнта скористатись саме їхнім рецептом. Намагання віднайти і випробувати лік є, безперечно, похвальними і знаходять відгук серед всіх щиросердних людей. Однак твереза думка, осяяна Божим Словом, підказує, що жоден з пропонованих заходів не вилікує захворювання. Потрібна присутність та діяльність Великого Лікаря з його засобами – медикаментами, шинами, [470] бинтами, гамівними сорочками та ланцетами; і лише їхнє ефективне та послідовне застосування сприятиме лікуванню хвороби людської розбещеності та самолюбства. Проте давайте коротко переглянемо поради інших лікарів, щоб побачити, як деякі з них зблизились з Божою мудрістю, і як, загально, їм ще далеко до неї, – не ради полеміки, але щоб всі зуміли більш чітко зауважити той єдиний напрямок, звідки треба чекати допомоги.
ЗАБОРОНА СПИРТНОГО ТА ПРАВО ГОЛОСУ ЖІНОК ЯК ЗАСОБИ
Обидва ці засоби майже завжди поєднуються, підсуваючи здогад, що заборона спиртного ніколи не знайде підтримки більшості, якщо жінки не матимуть права вільного голосу – що в цьому випадку є сумнівним. Захисники такого ліку наводять статистику, яка мала б довести, що більшість лиха та бідування в середовищі християнства постає від торгівлі спиртним, і стверджують, що разом з його усуненням мир та добробут стануть правилом, а не винятком.
Ми зі щирого серця симпатизуємо більшості з того, що мовиться на дану тему: що пияцтво справді є одним з найшкідливіших плодів цивілізації і з стрімкістю охоплює напівцивілізовані та досі варварські країни. Ми раді бачити його скасованим раз і назавжди. Ми також готові підтвердити, що таке скасування значно зменшило б нинішній рівень вбогості, бо щорічно разом з ним губиться, і навіть гірше, багатство на сотні мільйонів. Однак це не є засіб для оздоровлення лих, які постають з нинішніх самолюбних суспільних умов, і це не той засіб, щоб зустріти лицем-до-лиця та дати відсіч нищівному натиску «Закону Попиту та Пропозиції», який далі безжалісно прогресуватиме, висмоктуючи з мас життєві сили.
Хто ж на ділі розкидається мільйонами, які щорічно витрачаються на спиртне? Самі лише бідні? Звичайно ні, це справа насамперед багатих! Насамперед вони, а потім середній клас. Коли б [471] завтра скасувати торгівлю спиртним, без одночасного послаблення фінансового тиску на найбідніших, це мало б зворотний ефект. Тисячі фермерів, які вирощують мільйони бушлів ячменю, жита, винограду та хмелю, потрібних для виробництва спиртного, будуть змушені вирощувати інші культури, загально ще більше знижуючи ціни на фермерську продукцію. Численна армія десятків тисяч винокурів, бондарів, склодувів, візників, кельнерів та власників пивних, найнятих цією галуззю торгівлі і в ній зайнятих, примусово вирушить на пошуки інших занять, що означатиме подальший занепад ринку праці і рівня щоденних заробітків. Мільйони грошей, інвестовані сьогодні в цей бізнес, підуть в іншому напрямку і посилять конкуренцію в бізнесі.
Все це не мало б стримувати нас від бажання позбутися згаданого лиха – була б тільки можливість заручитися підтримкою більшості. Однак такої більшості нам ніколи не знайти (за винятком деяких місцевостей). Більшість – це невільники згубної звички та ті, хто прямо чи посередньо зацікавлені в ній фінансово. Заборона спиртного не буде впроваджена, доки не буде встановлене Боже Царство. Ми лише звертаємо увагу на те, що усунення такого зла, навіть якщо воно справді здійсненне, не зарадить нинішній суспільно-фінансовій хворобі.
ВІЛЬНЕ СРІБЛО ТА ЗАХИСНИЙ ТАРИФ ЯК ЗАСОБИ
Ми без заперечень погодились, що демонетизація срібла християнством була майстерним кроком самолюбної політики лихварів заради зменшення кількості наявних грошових знаків і підняття вартості наданих ними позик, щоб шляхом урізування законної грошової одиниці сприяти збереженню високих позичкових відсотків на такий вид боргів, тоді як всі інші інвестиції в бізнес, а також сама праця, підлягають поступовому знеціненню внаслідок росту пропозиції та конкуренції. Коли мова йде про загальноприйнятий критерій порядності, то відомо, що багато лихварів та банкірів є [472] «порядними» людьми, та, на жаль, для декого цей критерій є аж надто низьким. Він мов би говорить: лихварі та банкіри, дбаймо про наші інтереси, а фермери, як менш кмітливі, нехай дбають про свої. Спробуймо спантеличити отих вбогих та малограмотних, називаючи золото «справжніми грішми», а срібло – «несправжніми». Багато вбогих прагне бути порядними, а тому їх можна залякати і улестити для підтримки наших планів, однак це важко буде зробити в випадку «жниварів». Під впливом наших розмов про «порядні гроші», нашого вартого довір’я престижу порядних людей, нашого становища фінансистів та людей, наділених багатством, вони вважатимуть, що всяка думка, протилежна нашій, обов’язково має бути хибною; вони забудуть, що срібні гроші були основою світу ще від зарання історії, і що золото, мов те коштовне каміння, попередньо було предметом продажу, аж врешті його додано до срібла, щоб задовольнити зростаючі потреби в грошах, необхідних для ведення справ у світовому бізнесі. Якщо на наших біржах падає рівень процентних ставок, то яким низьким він був би тоді, коли б все срібло мало монетарну вартість і, таким чином, був би надмір грошей! Під час нашого наступного кроку ми повинні звільнитися від усіх паперових грошей, і таким шляхом утримати рівень відсотків.
Під законом попиту та пропозиції кожен позичальник є зацікавлений у надмірі грошей – срібних, золотих та паперових; під цим же законом кожен банкір та лихвар зацікавлені у знесенні паперових грошей та дискредитації срібла, бо чим менше є грошей для скасування боргів, тим більше ця мала кількість грошей потрібна. Отож коли праця та все, що пов’язано з комерційною діяльністю, втрачає вартість, то потреба в грошах залишається і зацікавленість ними майже не зменшується.
Як вже згадувалось, пророцтво, мабуть, вказує на неможливість відновити срібло до рівних привілеїв з золотом – основної грошової одиниці в цивілізованому світі. Цілком очевидно, що коли б навіть його повністю відновити, такий крок був би тільки [473] тимчасовим і позбавив би виробників Японії, Індії, Китаю та Мексики тих особливих привілеїв, які їм сьогодні надано; одночасно він приніс би полегшення для фермерської частини християнства і частково послабив би тиск, під яким кожен працюючий змушений «зводити кінці з кінцями»; і, врешті, на короткий час було б віддалено банкрутство. Та, очевидно, Бог не має наміру стримувати «день гніву», тому людське самолюбство, сліпе до всіх розумних доводів, йтиме вперед та руйнуватиме зі ще більшою швидкістю, як написано, «загине мудрість премудрих його», і «спасти їх не зможе в день гніву Господнього ні їхнє срібло, ані золото їхнє» (Соф. 1: 18; Єз. 7: 19; Іс. 14: 4-7; 29: 14).
Міри захисту, які б дозволили розумним шляхом уникнути створення монополій і розвинути всі наявні природні багатства землі, неминуче мали б деякий корисний вплив, запобігаючи швидкому вирівнюванню праці по всьому світу. Однак вони, в найкращому випадку, є лише похилою площиною, по якій заробітки, замість просто зависнути над проваллям, скочуватимуться до найнижчого рівня. Рано чи пізно, при скрізь присутній системі конкуренції, товари, а також платня будуть зіпхнуті по всьому світу до майже пересічного рівня.
Отже ні «Вільне Срібло», ні Захисний Тариф не в змозі претендувати на право бути засобами від нинішніх навальних лих, а є лише паліативами.
КОМУНІЗМ ЯК ЗАСІБ
Комунізм пропонує суспільний лад, де існуватиме спільне майно, де вся власність здобуватиметься разом і використовуватиметься в загальних інтересах, а весь прибуток від всієї праці служитиме загальному добробуту – «кожному за його потребами». Тенденцію комуністичної ідеї можна прослідкувати на прикладі Французької Комуни. Визначення їй дав шан. Джозеф Кук: «Комунізм означає скасування [474] спадщини, скасування сімейних відносин, скасування національної та релігійної приналежності, скасування власності».
Ми могли б рекомендувати ті чи інші риси комунізму (див. Соціалізм), та в цілому він є непрактичний. Такий порядок, очевидно, найкраще відповідає небесам, де всі є досконалими, чистими, повними добра і де панує любов. Навіть коротке розмірковування повинно підказати кожній розсудливій та досвідченій людині, що при сьогоднішньому стані людських сердець такий задум є цілком непрактичний. Його тенденція привела б до появи безлічі ледарів. Незабаром ми мали б суперництво, хто працюватиме найменше і найгірше, а суспільство швидко потрапило б у дикунство та неморальність, кінець яких – швидке вимирання людського роду.
Дехто вважає, що Біблія навчає про комунізм – що остаточно він має бути справжнім ліком, ліком від Бога. Для багатьох це найміцніший доказ на його користь. Дуже поширеним є припущення, що комунізм був запроваджений нашим Господом та апостолами і що відтоді він мав стати правилом та звичаєм християнства. Нижче пропонуємо статтю з нашого журналу, яка висвітлює саме цей аспект проблеми.
«І МАЛИ ВСЕ СПІЛЬНИМ»
«А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу» (Дії 2: 44-47).
Такими були щирі поривання першої Церкви: самолюбство поступилося місцем любові та спільним інтересам. Блаженні почування! Без сумніву, такі почуття, більш-менш чітко окреслені, наповнюють серця всіх справді навернених. Коли ми вперше збагнули істинний зміст [475] Божої любові та спасіння, коли без залишку віддали себе Господу і зрозуміли Його дари для нас – які належать не тільки до теперішнього життя, але й до прийдешнього, – ми відчули надмір радості, яка знаходила у кожному співмандрівникові до небесного Ханаан брата чи сестру і яким ми довіряли, як тим, хто є в Господі і має Його духа, і були готові ділитися з ними усім, як ділили б усе з нашим Відкупителем. Та в багатьох випадках приходило прикре розчарування, коли нас опритомнював факт, що ані ми, ані інші не є досконалі тілом, і що, незалежно від того, скільки духа Учителя має сьогодні Його народ, він «має цей скарб у посудинах глиняних» людської крихкості та недосконалості.
Згодом ми навчились, що до уваги треба брати не лише тілесні слабкості інших людей, але й постійного нагляду потребують слабкості нашого власного тіла. Ми усвідомили, що хоч всім належить частка в гріхопадінні Адама, проте не всім однаково і не докладно в тих самих подробицях. Всі відійшли від Божої подоби та Його духа любові до подоби сатани та його духа самолюбства; і як любов багатогранна у своїй діяльності, так і самолюбство. Остаточно воно веде одних до самовдоволення, лінощів, бездіяльності, а в інших мобілізує енергію та працьовитість заради здобуття приємних речей цього життя, заради самовдоволення і т.д.
Деякі, найбільш діяльні у своєму самолюбстві, використали самовдоволення для нагромадження достатків, а набувши їх, виправдовуються, що Він теж є багатим. Ще інші потурають своєму самолюбству, шукаючи почестей від людей, вишукано одягаючись, подорожуючи, а то й вдаючись в розпусту та найнижчі і найбільш розв’язані форми самолюбства.
Кожен зачатий до нового життя в Христі – з новим духом любові, – завважує початок конфлікту і веде боротьбу всередині та назовні, оскільки новий дух веде бій з усякою формою самолюбства та порочності, що досі мала над ним контроль. Самоутверджуючись, «новий розум в Христі», критеріями якого є справедливість та любов, все більше нагадує волю, яка ради такої зміни дала на це згоду і вступила в угоду. Похоті тіла (самолюбні прагнення – незалежно від того, до чого вони схиляються), які підштовхує зовнішній вплив з боку приятелів, підсовують аргументи та підштовхують до дискусії, [476] переконуючи в даремності будь-яких радикальних кроків – що такий шлях буде нерозумним, несумісним зі здоровим глуздом та й, зрештою, неможливим. Тіло вмовляє, що старих звичок вже не позбутися, і погоджується тільки на незначні зміни – щоб не вдаватись до таких крайностей, як досі.
На наш погляд, переважна більшість Божого народу погоджується саме на таке партнерство, яке насправді є продовженням панування самолюбства. Інші ж наполягають, щоб дух, тобто розум Христа, перейняв контроль. Розпочатий бій є важким (Гал. 5: 16, 17), та нова воля повинна здобути перемогу, і власне «я» з його самолюбством та розбещеними бажаннями має вважатися мертвим (Кол. 2: 20; 3: 3; Рим. 6: 2-8).
Чи це стане кінцем боротьби? Зовсім ні –
«Ніколи не вважай, що ти вже переміг,
І не сідай, щоб зручно відпочити;
Невпинна боротьба триватиме весь біг,
Здобути нагороду – належно треба жити».
Так, ми повинні поновлювати цей бій щоденно, благаючи про божественну допомогу і одержуючи її, – щоб свій шлях закінчити з радістю. Ми повинні не лише перемагати себе, але й, як це чинив апостол, повинні тримати власне тіло у підкоренні (1 Кор. 9: 27). Цей досвід – що ми постійно повинні бути на осторозі перед духом самолюбності, підтримуючи і сприяючи нашому духу любові, – є надбанням усіх, котрі схожим чином «у Христа зодягнулися» і прийняли для себе Його волю. Звідси доречність нагадування апостола: «Через те відтепер ми нікого [у Христі] не знаємо за тілом». Ми не знаємо нікого у Христі за їхнім занепалим тілом, а знаємо за новим духом. І коли часом бачимо, як вони падають або спотикаються на кожному кроці, і бачимо докази того, як новий розум прагне над усім цим запанувати, то кожен з нас схильний швидше симпатизувати, аніж картати їх за незначні помилки, – «кожен сам себе доглядаючи, щоб не спокусився [власною самолюбною природою, ламаючи ті чи інші вимоги досконалого закону любові]».
Тому під час «теперішнього утиску», коли кожен має все для утримання власного тіла в підпорядкуванні – під контролем духа любові, – здоровий розум, досвід та Біблія кажуть, що найкраще було б не ускладнювати справи намаганнями впровадити комуністичні ідеї, а, наскільки це можливо, чинити прості стежки своїм ногам, щоб [477] кульгаве в нашому занепалому тілі зовсім не збочило зі шляху, але щоб виправилось.
(1) Здоровий розум говорить, що оскільки святі ведуть постійний бій, щоб з божественною допомогою тримати самолюбство підпорядкованим любові, то неоднорідна община, тобто спільнота, не матиме успіху, коли нею керуватиме право, зовсім відмінне від духа більшості її членів. Неможливо встановити комунізм самих лише святих, бо ми не можемо читати сердець – лише «Господь знає тих, хто Його». І коли б вдалося зібрати таку спільність святих і досягнути в ній загального процвітання, то і тут всілякі злі люди шукали б як здобути для себе належну, свою частку; і навіть вдало вилучені, вони і далі наговорювали б всяке лихе. Тому така спільнота, якщо її намагатися втримати, навряд чи досягла б справжнього успіху.
Деякі святі, а також багато людей у світі, потрапили в таку самолюбну млявість, що лише виняткова потреба допоможе їм «у ревності не лінуватися, духом палати, служити Господеві». Багато інших є настільки егоїстично честолюбними, що потребують гіркоти невдач і скрути, щоб пом’якшати і навчитись симпатизувати іншим, або ж, принаймні, поводитись з ними справедливо. Тому для обох класів така «спільність» буде перешкодою в осягненні корисних та потрібних лекцій.
Такі общини, залишені бути керованими більшістю, врешті опиняться на рівні цієї більшості, натомість активна, поступова меншість, зрозумівши, що енергійністю та заощадливістю, які перевершують існуючу повільність та недбальство, осягнути щось неможливо, теж перетвориться у безтурботну та ліниву. Якщо ними керуватимуть по-батьківськи дбайливі вольові організатори, такі як поручителі та менеджери, наслідок буде сприятливим передусім у фінансовому відношенні, натомість маси, позбавлені особистої відповідальності, виродяться у звичайне знаряддя та невільників довірчих товариств.
На здоровий розсуд найкращим для розвитку інтелігентних створінь є метод індивідуалізму з його свободою та відповідальністю – навіть хоча в різний час він міг створювати труднощі для всіх і часом для багатьох.
Здоровий розум здатний побачити, що коли б Тисячолітнє Царство вже було утверджене на землі – з обіцяними божественними правителями, [478] зміцненими безпомилковою мудрістю і повною владою її використання, кладучи «право за мірило..., а справедливість – вагою», правлячи не за угодою більшості, а згідно зі справедливим судом, мов би «залізною палицею», – тоді комунізм мав би успіх; можливо навіть це була б найкраща річ і таким був би обраний шлях діяльності Царя царів. Саме такого часу ми чекаємо. Не маючи ні можливості, ні достатнього вміння для теократичного урядування, дух здорового розуму усього-на-всього чекає Господньої пори, молячись: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі». Опісля, коли Христове Царство поверне всіх охочих назад до Бога та праведності і знищить всіляке свавілля, тоді – разом з пануванням Любові на землі, як на небі, – можемо сподіватись, люди будуть учасниками усіх земних милостей – як ангели є учасниками небесних щедрот.
(2) Досвід підтверджує невдачу комуністичних методів сьогодення. Вже існувало кілька таких общин і їхній кінець був завжди плачевний. Одним з прикладів такої невдачі, про який мовиться віддавна, є община «Oneida» в Нью-Йорку. Ще інший приклад – «Harmony Society» («Товариство Злагоди») з Пенсільванії, яке досить швидко розчарувало надії його засновників, бо посталі незгоди були такими значними, що привели до його поділу. Недалеко м. Пітсбург, Пенс., існувало товариство під назвою «Economites». Перейшовши, за загальним правилом, період розквіту, воно на даний час зовсім занепало, а дискусії про поділ майна ведуться і в самому товаристві і в суді.
Сьогодні закладаються нові комуністичні общини, які виявляться ще менш вдалими від згаданих, оскільки прийшли зовсім інші часи; більшою стала незалежність, натомість менше стало поваги та шанобливості; тому, керовані більшістю, вони, без керівників з надлюдськими можливостями, приречені на занепад. Розумні цього світу дбають лише про себе, тоді як розумні християни, віддані іншим справам, є послушні Господньому наказу «йти і голосити радісну вістку».
(3) Біблія не навчає про комунізм, а навчає про поміркований, повний любові індивідуалізм – крім так званого сімейного комунізму, де кожна сім’я існує в вигляді спільноти на чолі з батьком, і де дружина становить з ним одне ціле як спадкоємиця земних благодатей, як його приятелька в кожній радості та здобутку, а також в скруті та в смутку.
[479] Безперечно, Бог дозволив комуністичний порядок в первісній Церкві – про що мовилося на початку розділу – з наміром проілюструвати нерозважливість такого підходу, щоб деякі, міркуючи над цим сьогодні, не подумали, що апостоли тільки тому не розпорядилися і не організували згаданих общин, що вони не мали достатньо мудрості аби таке вигадати і запровадити. Не можна знайти жодного слова, сказаного нашим Господом або Його апостолами на захист комуністичних принципів, а, навпаки, ми знаходимо багато сказаного всупереч.
Немає сумніву, що апостол Петро (і, можливо, інші апостоли) знав про перший комуністичний порядок і сприяв йому, хоча не навчав його як системи. З цього зроблено висновок, що смерть Ананія і Сапфіри свідчила про примусове передання всього маєтку віруючим, та це не так: їхнім гріхом була брехня – як розсудив справу ап. Петро. Набувши землю, вони не чинили нічого злого, розпоряджаючись нею чесно; навіть продавши її, вони не вчинили жодного зла; злом було фальшиве свідчення, що віддана сума грошей була усім, що вони мали, хоча насправді так не було. Вони намагалися ошукати інших, зберігши для себе частину того, що мали, і не віддавши всього.
Річ у тому, що християнська община в Єрусалимі зазнала невдачі – деякі «почали нарікати», «що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані». Хоча під апостольським наглядом Церква була чистою, вільною від «куколю», і всі мали скарб нового духа, тобто «розум Христа», однак цей скарб перебував лише у деформованому викривленому земному посуді, і зжитися разом було неможливо.
Апостоли швидко усвідомили, що поточні справи общини в значній мірі перешкоджатимуть їхній головній праці – проголошенню Євангелії. Тому вони полишили ці справи для інших. Апостол Павло та інші, подорожуючи з міста до міста і звіщаючи розп’ятого Христа, ніколи, як передає запис, не згадували комунізм і ніколи не закладали общини, хоча св. апостол Павло говорить, що він «не вхилявсь об’являти усю волю Божу!» Це доказує, що комунізм не є частиною Євангелії, ані Божою радою для цього віку.
[480] Навпаки, апостол Павло нагадує Церкві і навчає її чинити речі, неможливі для членів комуністичної спільноти, – щоб кожний «дбав про своїх», «щоб першого дня в тижні... кожен... відкладав собі» грошей для Господньої справи, як Господь посилає; щоб слуги корилися панам, служачи, якщо пан є братом в Христі, з подвійною зичливістю; щоб пани поводилися зі своїми слугами як ті, хто має здати справу великому Пану – Христу (1 Тим. 5: 8; 6: 1; 1 Кор. 16: 2; Еф. 6: 5-9).
Наш Господь Ісус не лише не закладав в Своєму житті такої общини, але й ніколи не навчав, щоб її закладати. Навпаки, в Своїх притчах Він навчав, що всім роздано неоднакову кількість мін і талантів, проте кожний є доморядником і повинен особисто (а не загалом, як община) вести власні справи і здати власний рахунок (Мт. 25: 14-28; Лк. 19: 12-24, див. також Як. 4: 13, 15). Вмираючи, наш Господь передав опіку над Своєю матір’ю Своєму учню Івану, про що (в Єв. Ів. 19: 27) написано: «І з тієї хвилини той учень узяв її до себе». Отже в Івана був дім, був він також в Марти, Марії та Лазаря. Коли б наш Господь заклав общину, то Свою матір передав би саме туди, а не Івану.
Більше того, створення такої общини віруючих суперечить самій меті та методам євангельського віку. Справою цього віку є свідчення світу про Христа, а, отже, про намір «вибрати люд... для Ймення Його», тому кожен віруючий є напучуваний бути незгасаючим яскравим світлом перед людьми, перед світом загально – а не лиш один перед одним. Отож, дозволивши на створення першої християнської общини і показавши, що невдача створення таких общин загалом не походила з недогляду, Господь скасував їх, розпорошивши віруючих скрізь звіщати Євангелію кожному створінню. Читаємо: «І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарянських», [481] і вони ходили всюди, благовістячи Євангелію (Дії 8: 1, 4; 11: 19).
Праця Божого народу не полягає в тому, щоб замикатися в монастирях, келіях чи ще в чомусь на зразок общин, а щоб сяяти, мов світло, посеред світу. Тому приєднання до таких общин аж ніяк не треба вважати обітницею Раю. Прагнення прилучитися до тієї чи іншої «ліги» виникає з загального духа наших днів, проти якого існує застереження в Ісаї 8: 12: «Жди Господа мовчки і на Нього надійся». «Тож пильнуйте і кожного часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має прийти, та стати перед Сином Людським!» (Лк. 21: 36).
АНАРХІЯ ЯК ЗАСІБ
Анархісти прагнуть свободи, яка межує з беззаконням. Вони, мабуть, прийшли до висновку, що оскільки всі методи людської діяльності зазнали невдачі, тому в міжлюдських стосунках потрібно знести будь-які обмеження. Отже анархія перебуває в прямій протилежності до комунізму, хоч дехто плутає ці поняття. Якщо комунізм руйнує всякий індивідуалізм і підштовхує до цього весь світ, то анархія руйнує всі закони та суспільні обмеження, і кожна особа чинить те, що їй заманеться. Анархізм має руйнівний характер і, як вдалося з’ясувати, немає в собі нічого конструктивного. Очевидно він вважає, що для нього тепер цілком достатньо зруйнувати світ, а справу відбудови краще залишити для втілення в майбутньому.
Нижчеподані уривки з шістнадцятисторінкової брошури, опублікованої анархістами Лондона і розданої на величезній першотравневій демонстрації, дають деяку уяву про неврівноваженість та бездумність їхніх ідей:
«Коренем всякого нашого лиха є віра в те, що скрізь має бути влада і що їй слід підкорятись. Як лік ми пропонуємо боротьбу на смерть проти будь-якої влади – фізичної, яку уособлює держава, або доктринерської, яка є наслідком багатовікового невігластва [482] та забобонності, і яку уособлюють релігія, патріотизм, законослухняність, віра в корисність того чи іншого уряду і підпорядкування заможним особам та тим, хто при владі, – одним словом ми пропонуємо боротьбу проти всякого шахрайства, що притуплює розум та поневолює працюючих. Робітники повинні зруйнувати владу вже з самої необхідності, бо ті, хто має від неї користь, цього, звичайно, не вчинять. Патріотизм та релігія є святилищем та оплотом негідників, а сама релігія є найбільшим прокляттям для людського роду. Однак ще знаходяться люди, які безчестять благородне слово «праця» і з’єднують його з гидотним виразом «церква» у щось на зразок «церква праці». Схожим чином можна б сформулювати вираз «трудова поліція».
«Ми не погоджуємось з поглядами тих, хто вірить, що державу можна перетворити у якусь корисну інституцію. Це так само важко, як перетворити вовка у вівцю. Ми також не віримо в централізацію всього виробництва та споживання, як це ставлять собі за мету соціалісти. Це було б не що інше, як сучасна держава в новому вигляді, зі ще більшою владою – справжня потвора тиранії та рабства».
«Те, чого прагнуть анархісти, зветься свободою для всіх. Люди відрізняються одне від одного своїми талантами та нахилами. Кожен знає найкраще, що йому робити і чого він хоче; закони та правила створюють лише постійні перешкоди, а примусова праця не дає жодного вдоволення. В суспільстві, до якого прямують анархісти, кожен буде робити те, що йому найбільше до вподоби, і заспокоїть свої потреби з загального достатку – скільки б він не вимагав».
Очевидно, що навіть найубогіший розум і мізерний досвід збагне чистісіньке безглуздя сказаного. Не пропонується і немає сподівань жодного конкретного ліку: все це лише безнадійне та розпачливе скреготання зубів – крайність, до якої маси людей підштовхують силою обставин, приведених в дію самолюбством.
СОЦІАЛІЗМ, ТОБТО КОЛЕКТИВІЗМ ЯК ЗАСІБ
Соціалізм, як метод громадського урядування, пропонує реконструювання суспільства, примноження багатств і, [483] що суттєво, майже рівний поділ продуктів праці шляхом громадської колективної власності на землю та капітал (багатство інше, ніж нерухоме майно), а також колективне громадське управління всіма галузями виробництва. Його лозунг – «Кожному за його працею».
Від «націоналізму» він відрізняється тим, що не пропонує однакової винагороди для всіх. Від «комунізму» – що не стає на захист общинної формації зі спільним майном або власністю. На наш погляд, він уникає помилок обох теорій і є дуже практичною теорією – за умови поступового впровадження розумними, поміркованими та несамолюбними особами. В малому масштабі в окремих місцях цей принцип вже зробив досить багато. В багатьох містах Сполучених Штатів водопостачання, впорядкування вулиць, школи, пожежна служба та поліція функціонують саме таким чином – для найбільшого загального добра. Проте Європа нас дещо випереджує, бо на такій основі там функціонує телеграф та численні відрізки залізниці. У Франції тютюнова промисловість з усіма її прибутками належить уряду, людям. В Росії уряд перейняв контроль над виробництвом і торгівлею спиртним, щоб в подальшому зробити його фінансово корисним для громадськості, і, як кажуть, корисним з морального боку.
Подаємо цікаву статистику з
«SOCIAL UPBUILDING»
доктора правознавства м-ра Е.Д. Бебітта, College of Fine Forces, Нью-Джерсі:
«Шістдесят вісім урядів є власниками телеграфних ліній».
«П’ятдесят чотири уряди є цілком або частково власниками залізниць, натомість лише дев’ятнадцять, в тому числі Сполучені Штати, не є такими власниками».
«В Австралії можна проїхати (вагоном першого класу) 1000 миль за 5, 50 дол., або шість миль за 2 центи, окрім того, що залізничникам тут платять за вісім годин праці більше, ніж в Сполучених Штатах за десять. Хіба ж це руйнує країну? У [484] Вікторії, де такі тарифи переважають, чистого прибутку за 1894 рік було достатньо, щоб сплатити федеральні податки».
«В Угорщині, де залізниці перебувають в державній власності, шість миль можна проїхати за одного цента, а оскільки уряд викупив ці дороги, то заробітки подвоїлися».
«В Бельгії тарифи на пасажирські та вантажні перевезення обрізано наполовину, а заробітки збільшено вдвоє. Крім цього залізниці ще платять уряду річний податок в розмірі 4000000 дол».
«За одного цента державні залізниці в Німеччині перевозять особу на відстань чотирьох миль, натомість заробітки працюючих на 120 відсотків вищі, ніж коли залізниці були у власності корпорацій. Чи така система є руйнівною? Ні. За останні десять років чистий дохід зріс тут на 41 відсоток. Минулого року (1894), залізниці принесли німецькому уряду 25000000 дол. чистого прибутку».
«Підраховано, що державна власність на залізниці збереже населенню Сполучених Штатів мільярд доларів і гарантуватиме кращі заробітки працюючим, потреба в яких зросте до двох мільйонів замість 700000 теперішніх».
«Берлін, Німеччина, називають найбільш чистим, найбільш влаштованим та найкраще адміністрованим містом в світі. Місто перевело у державну власність газові заводи, електро- та водопостачання, трамвайні лінії, міську телефонну мережу і навіть страхування на випадок пожежі, чим досягло щорічного чистого прибутку в розмірі 5000000 марок, тобто 1250000 дол. Кожного дня на протязі року мешканці міста за 4, 50 дол. можуть долати відстань довжиною п’ять миль так часто, як їм заманеться, тоді як дві подорожі денно надземною залізницею у Нью-Йорку коштують 36, 50 дол».
«М-р Ф.Д.Р. Ґордон у «Twentieth Century» навів статистику з посиланням на рівень освітленості деяких американських міст і виявив, що середня ціна використання однієї дугової електролампи за рік – при умові муніципального контролю – становить 52, 121/2 дол., натомість середня ціна, яку різні міста платять приватним компаніям, становить 105, 13 дол. за одну лампу щороку, тобто вдвічі більше».
«У 1891 році середня ціна пересилання телеграм становила в Сполучених Штатах тридцять два з половиною центи. У Німеччині, де телеграф є власністю держави, пересилка тексту з десяти слів у будь-яку частину країни коштує п’ять центів. [485] Виходячи з більших відстаней та вищих цін на працю, ми б платили від п’яти до двадцяти центів – залежно від відстані. Яку неоціненну користь має кожен муніципалітет від контролю над газом, водою, вугіллям та трамвайними коліями, можна продемонструвати на прикладі Бірмінгему, Ґлазго та інших міст Великобританії».
Дуже добре, кажемо, якщо так є. Проте, жодна тверезомисляча людина не скаже, що бідняки Європи вже втішаються Тисячолітніми благословеннями – навіть коли б вдалося запровадити між ними всі соціалістичні ідеї. Водночас, жодна добре інформована людина не наважиться сказати, що робітничий клас Європи є в чомусь нарівні з робітниками Сполучених Штатів. Для них це і надалі Рай, і законотворчість ще й досі орієнтована на те, щоб втримати тисячі бажаючих вирушити туди і здобути частку цього Раю.
Хоча ми радіємо з всякого покращення умов бідняків Європи, не забуваймо при цьому, що повсюдна націоналізація – крім Великобританії – виникає не з якоїсь більшої практичної мудрості людей, ані з доброзичливості чи лінощів Капіталу, але з чогось іншого, чого ми не бачимо в Сполучених Штатах – з ініціативи самих урядів. Щоб уникнути банкрутства, вони переводять все у свою власність. Велетенські видатки урядів йдуть на утримання армії, флоту, фортифікаційних споруд та ін. і потребують нових статей доходу. Здешевлення коштів перевезень робиться з метою догодити людям, а також притягнути бізнес, бо коли б тарифи не були низькими, то багато людей з мізерними заробітками не користали б з транспорту. Так, наприклад, вагони четвертого класу в Німеччині є всього-на-всього товарними вагонами без будь-яких сидячих місць.
З огляду на всі ці факти, не вводьмо себе в оману сподіваннями, що згадані міри вирішать Проблему Праці або, принаймні, полегшать справи на найближчі шість та більше років – при тому зовсім незначно.
Ми маємо підставу вірити, що на протязі кількох наступних років соціалізм зробить великий крок уперед. Однак таке [486] просування не буде ані розумним, ані поміркованим: успіх оп’янить деяких його прибічників, натомість невдача стане для інших розпачем, аж врешті неспокій приведе до нещастя. Капіталізм та монархізм бачать в соціалізмі ворога і вже намагаються йому протистояти настільки, наскільки їм вистачає на це сміливості перед лицем громадської думки. Церква з імені, хоч повна куколю та світських інтересів, все ще є могутнім фактором, бо вона репрезентує і в великій мірі контролює середній клас, в руках якого знаходиться балансир влади в стосунках між верхами та низами суспільства. Досі соціалізм для них був представлений його приятелями у кривому світлі, котрі загально були атеїстами. За малим винятком правителі, капіталісти та духовенство підхоплять перші ж радикальні кроки соціалізму, щоб на нього накинутися, заклеймити ганьбою і навіть закрити йому на певний час рота, підбадьоривши себе показними аргументами, накинутими боязню та самолюбними інтересами.
Ми, звичайно, радіємо, дивлячись, як впроваджуються в чин принципи рівноправ’я – хоч тільки на короткий час і тільки до певної міри. Тому всі, чиїх інтересів це торкатиметься, повинні глянути на дану справу більш широко і облишити пошуки власної користі заради загального добра.
Як вже наголошувалося, цей рух буде розчавлений спільними силами церкви, держави та капіталу і потім доведений до велетенського вибуху анархії, в якому, як вказує Святе Писання, зазнають краху всі теперішні інституції – прийде «час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу».
Коли б навіть соціалізм мав обрати суто власний шлях, це стало б лише тимчасовим полегшенням, оскільки керуючим принципом в серцях більшої частини людства є самолюбство. Існують «вроджені інтригани», які швидко віднайдуть для себе шляхи, щоб збирати вершки з громадських починань та пільг, натомість на суспільних структурах намножуватимуться та процвітатимуть паразити [487] і повставатимуть численні групи «злочинців». Так довго, як люди визнаватимуть і шануватимуть такий принцип, вони так чи інакше будуть йому підпорядковуватися: отже на початку соціалізм може виявитися достатньо скромним, а його представники при владі – вірними слугами громадськості для спільного добра. Та достатньо, щоб соціалізм став популярним, і ті самі хитрі, егоїстичні інтригани, які тепер йому противляться, проникнуть всередину і контролюватимуть його заради власних самолюбних інтересів.
Комунізм та націоналізм бачать, що доки дозволяється неоднаковість винагород, самолюбство спотворюватиме та перекручуватиме істину та справедливість, і, щоб задовольнити пиху та честолюбство, воно подолає кожний бар’єр, який люди спроможні звести проти злиднів. Щоб подолати цей клопіт, вони підуть на непрактичні радикальні кроки, відомі нині з їхніх заяв, – непрактичні, бо люди є грішні, позбавлені святості; і самолюбні, бо люди є позбавлені любові.
ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР ПРО СОЦІАЛІЗМ
М-р Герберт Спенсер, відомий англійський філософ та економіст, зауваживши, що італійський соціаліст Феррі підтримує його теорію, написав: «Твердження, що будь-який з моїх поглядів є прихильний соціалізму, викликає у мене велике роздратування. Я вірю, що прихід соціалізму буде найбільшою катастрофою, яку взагалі знало людство».
Хоч великі мислителі погоджуються, що конкуренція, тобто «індивідуалізм», має свої погані сторони, які вимагають рішучих заходів, вони виступають проти поневолення особи громадськими формуваннями, тобто проти поховання всякої індивідуальності в соціалізмі, як ще більшого лиха на майбутнє, оскільки це творитиме армії громадських службовців, творитиме ще більше, ніж сьогодні, політиків від бізнесу, і остаточно, як ніколи, прокладе шлях до злочинності та загального зіпсуття.
Наведене з «Literary Digest» (10 серпня, 1895 р.) має безпосередній стосунок до нашої теми і намагається показати, [488] що соціалістичні принципи не могли б зберегтись, коли б не підтримка певної сили – настільки міцним є самолюбство в середовищі людства.
«ДВІ СОЦІАЛІСТИЧНІ СПІЛЬНОТИ»
«Увагу вивчаючих суспільну економію закордоном привабили два практичних екзамени соціалізму. В обох випадках самобутні ініціатори соціалістичних общин досягли певних успіхів, а в одній з них навіть помітне їхнє процвітання. Однак намагання жити згідно з вченнями соціалістичних теорій закінчилися для обох невдачею. Колишні комуністи повернулися до методів, які дуже мало відрізняються від тих, якими довкола користуються буржуа. Трохи більше ніж два роки тому група австралійських робітників, змучених життям підневільних заробітчан з тимчасовим просвітком вимушеного безробіття, вирушила в Парагвай, де набула ділянку землі, придатну для фермерського обробітку без використання великої техніки. Своє поселення вони назвали «Нова Австралія» і понадіялися перетворити його в Утопію для трудяг. Британське міністерство закордонних справ в одному з своїх останніх повідомлень подає коротку історію цього руху, який підштовхнув багатьох людей поміняти Австралію – «Ельдорадо трудівників» – на Південну Америку. Пропонуємо уривок з цього повідомлення:
«Мету колонії викладено в її конституції, один з параграфів якої говорив: «Нашим наміром є утворити спільноту, в якій будь-яка праця матиме на меті добро будь-якого її члена, і в якій не буде можливості тиранізувати один одного. Обов’язком кожної особи є вважати добробут спільноти своєю найвищою метою, гарантуючи тим самим значну міру вигод, щасливості та здобуття освіти, що неможливе для суспільства, де ніхто не є певний, що він не голодуватиме».
«Цей ідеал не був реалізований. Вісімдесяти п’ятьом колоністам незабаром набридли обмеження, нав’язані більшістю, і вони відмовились підпорядковуватися. Новоприбулі поселенці з Австралії надолужили втрати від такого розколу, але й вони, незадоволені особою, що стояла на чолі руху, обрали власну, так що тепер в колонії нараховувалося три групи. Рівний поділ результатів [489] праці досить швидко викликав невдоволеність певного числа робітників, котрі на противагу соціалістичним керівникам, почали вимагати частки, пропорційної виконаній роботі. Ще однією причиною невдоволення стала пряма заборона спиртного, тим більше, що її порушення каралося виключенням без можливості повернення вкладеного початкового капіталу. Колонія була на межі розпаду, коли попередній керівник руху зумів здобути для себе суддівські повноваження, надані йому урядом Парагваю, і оточив себе поліцейськими. Існує сподівання, що колонія все ж матиме успіх, проте в ній вже знехтували соціалістичними відносинами».
«Дещо відмінним є досвід шахтарів Монтьє. Їхній успіх став причиною того, що соціалістичну теорію довелось відкласти вбік. «Gewerbe Zeitung», Берлін, розповідає цю історію таким чином:
«В Монтьє, поблизу Сент-Етьєна, є копальня, кілька років тому придбана компанією, що тепер полишила її і звільнила шахтарів. Оскільки в околиці не було жодної можливості заробітку, шахтарі вблагали компанію віддати їм шахту, а так як власники вже не вірили, що копальня може дати прибуток, вони погодилися. В шахтарів не було жодної техніки, однак вони трудилися з наполегливістю і зуміли знайти кілька нових пластів. Приклавши майже надлюдські зусилля і впоравшись з тим, щоб за рахунок зекономленої платні вдалося купити техніку, звільнені шахтарі Монтьє стали джерелом достатку нових власників. Попередні власники зробили спробу повернути майно, та програли судовий процес, і робітнича преса не загаялася порівняти жадібність капіталістів з шляхетністю шахтарів, які таким чином скористалися з плодів своєї праці. Шахтарів Монтьє визнано зразком тріумфу колективізму над експлуатацією з боку приватного капіталу».
«В той самий час шахтарі поширили свою діяльність, але врешті виявилося, що без сторонньої допомоги впоратися з усією роботою неможливо. Прийнято інших, і ті, зі свого боку, прикладали всіх зусиль, щоб роботи не припинялись. Однак, люди, які першими взялися, щоб зробити копальню прибутковою, відмовилися від однакового поділу з новоприбулими. Вони знали, що багатство, яке лежить під їхніми ногами, [490] відкрито їхніми майже надлюдськими зусиллями, і вони, так би мовити, зробили щось з нічого, а, отже, чого б це їм ділитися здобутками своєї праці з новоприбулими, котрі, хоч і працювали весь попередній час, проте деінде? Чому вони повинні давати своїм новим приятелям з врожаю, коли ті не сіяли? Новоприбулі мають добре заробляти – навіть краще, ніж на інших шахтах, – та вони не повинні бути співвласниками. І коли новоприбулі зробили заворушення, – «капіталістичні» робітники привели поліцію і виштовхнули їх з приміщення нарад».
НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ЗАСІБ
Націоналізм є пізнішим етапом розвитку теорії, яка виводиться з соціалізму. Він твердить, що всі галузі промисловості повинні бути керовані народом на основі спільного обов’язку працювати і загальної гарантії прожиткового мінімуму; що всі трудящі повинні виконувати ту ж кількість роботи і отримувати однакову платню.
Націоналізм говорить, що:
«Об’єднання, трести та синдикати, які сталися предметом нарікання з боку людей, демонструють практичність нашого фундаментального принципу створення всякого роду асоціацій. Ми лиш прагнемо дати цьому принципу подальший поштовх і змусити всі галузі працювати в загальних інтересах – завдяки організованості людей – через органічну єдність всього народу».
«Нинішня індустріальна система виявляє свою непридатність численними лихами, які вона спричиняє; вона підтверджує свою абсурдність велетенськими витратами енергії та матеріалів, про які, однак, мовиться як про речі супутні. Ми підносимо протест проти цієї системи, наполягаючи знести створене нею невільництво, і обіцяємо, що прикладатимемо для цього найбільші зусилля».
Деякі корисні, спільні для обох спостереження ми вже згадали досить широко під заголовком «Соціалізм, або колективізм як засіб», однак, в загальному, націоналізм є цілком непрактичний – застереження до нього є ті ж, що й попередньо висунуті нами проти комунізму. Хоча націоналізм, як і комунізм, безпосередньо не загрожує знищенням сім’ї, його тенденція, [491] будьмо певні, існує саме в цьому напрямку. Серед його захисників є багато філантропічних, думаючих осіб, і деякі з них допомогли без сподіваної особистої вигоди заснувати колонії, де принципи націоналізму мали бути запроваджені для прикладу громадськості. Деякі з них зазнали повної невдачі, бо, навіть досягши успіху на практиці, їм довелось зігнорувати націоналістичні принципи в стосунках зі світом, що знаходився за межами колонії: як можна було сподіватися, в усіх них існували внутрішні протиріччя. Якщо святі Бога, маючи «одного Господа, одну віру, одне хрищення», потрапляють в труднощі, пильнуючи, щоб «зберегти єдність духа в союзі миру», і потребують нагадування бути поблажливими одні до одних в любові, то як можна сподіватися від змішаних общин, де й натяку немає на такий союз духа, успішного подолання самолюбного духа світу, тіла та диявола?
На протязі кількох останніх років в Сполучених Штатах було закладено і зазнало невдачі кілька таких колоній націоналістичного толку. Одна з найбільших невдач випала на долю колонії, відомої під назвою «Altruria», в Каліфорнії, заснованої шан. Е.Б. Пейн згідно з теорією «Один за всіх, і всі за одного». Вона мала ту перевагу над іншими колоніями, що могла підбирати для себе членів, а не брати всіх загалом. Більш того, її керівництво діяло на зразок братства, здійснюючи докладний контроль. Її засновник, аналізуючи причини невдачі в «Examiner», Сан-Франциско (за 10 грудня 1896 року), виразився так:
«Невдача «Altruria» не була такою вже й великою; ...ми продемонстрували, що довір’я, добра воля та щирість – які домінували тут якийсь час – створили в спільноті щасливе життя. З іншого боку відомо, що підозрілість, заздрощі та самолюбні мотиви дияволізують природу людини і чинять життя безвартісним.... Ми перестали довіряти і зважати одне на одного, як чинили це спочатку, і зійшли у колію, якою йде весь світ».
Те, що одні люди виявляють на прикладі досвіду, інші осягають логічним мисленням, яке ґрунтується на знанні [492] природи людини. Кожний, хто прагне переконатись у даремності надій, коли серцями людей керує самолюбство, може здобути такий досвід для себе дуже малою ціною, відвідавши на протязі тижня три-чотири другорядних «будинки для безпритульних».
ЗАГАЛЬНА ОСВІТА МЕХАНІКІВ ЯК ЗАСІБ
Кілька років тому в виданні «The Forum» з’явилася стаття м-ра Генрі Голта, в якій він намагався довести, що освіта повинна бути переважно ремісничою, даючи механіку можливість легко переходити від одного заняття до іншого, тобто він повинен освоїти «дюжину» професій. Хоча для деяких осіб це може статися тимчасовою допомогою, однак такий крок, очевидно, не вирішить проблеми. Зрозуміло, це погано, коли штукатури та муляри матимуть зайнятість, а шевці та ткачі залишаться без роботи. Але що коли останні навчаться класти цеглу та штукатурити стіни? Прийде конкуренція в кожному фаху – коли всі незайняті вестимуть суперництво за робочі місця. Однак цей джентльмен непогано оперує двома зрозумілими істинами стосовно того, яка освіта є найбільш потрібною. Він каже:
«Більш проста з цих істин є неминуча, а навіть жорстока, – необхідність Природного Добору. Я зовсім не кажу, що вона справедлива. Природа не знає про щось таке, як справедливість. Її механізми уперто просуваються вглиб найважчих умов і виринають звідтіля набагато кращими, ніж попередньо. Справді, вона розвинула в нас вміння непомітно спрямовувати її шлях, і лише завдяки такому вмінню функціонує справедливість. Проте ми можемо її спрямовувати лише тим руслом, яке найбільш вигідне для її течії, – інакше ми будемо захоплені в глибочінь. На даний час жоден з її напрямків не є більш зрозумілий і більш чітко визначений, ніж Природний Добір, і в використанні наших елементарних свобод та права голосу ми ніколи не є настільки розумними, як тоді, коли натрапимо на них випадково – як, наприклад, коли ми забрали Лінкольна з його хатини. Однак, ще й досі ми вважаємо за краще мати демагога, щоб потім терпіти. Соціалізм пропонує [493] поширити небезпеку таких клопотів на сферу виробництва. Пошуки проводирів індустрії ведуться сьогодні переважно шляхом природного добору, або, щонайменше, з зовні прихованою потворністю, по спадковості, від якої швидко приходить прозріння: якщо син по спадковості не годиться, він втрачає надію вижити. Одночасно зі зростанням свободи конкуренції та сприятливих умов для здібних людей без наявного капіталу найняти його, стає надто очевидним, що сьогодні промисловістю керує закон Природного Добору. Виходячи з цього, соціалісти пропонують замінити штучний добір досить популярним голосуванням. Вважаємо, що загальновідома вищість природного шляху все ж вилікує це безглуздя».
«Ще більш важливою є інша істина, яку хоч і важко окреслити, та про яку неможливо не мати певної уяви. Неможливо не тому, що вона вимагає попередніх знань, а тому, що на протязі тисяч років – і сьогодні теж – з нею воюють шляхом догм. Коли ж істину – згідно з відомою термінологією – назвати Всесвітнім Володарюванням Права, то для більшості читачів кожне з цих формулювань буде здаватися дивним. Однак є фактом, що значна кількість людей, які вважають, що вони вірять в його існування, щодень моляться аби його не було, і аби в їхньому випадку було зроблено виняток. Коли йдеться про фізіологію, кожна людина окремо і законодавці загально, мабуть, звернуться до лікаря; коли йдеться про машини – до інженера, а в випадку справ, пов’язаних з хімією – до науковця-хіміка, і з дитячим довір’ям вислухають його порад. Натомість в справах економіки люди не бажають чути жодної думки окрім власної. В них немає жодної уяви про те, що дані речі, як і речі фізичного характеру, перебувають під контролем законів природи, і що відкриття цих законів або вивчення вже відкритих вимагає особливих знань, і кожен крок в незнанні, а то й всупереч йому, обов’язково принесе лихо – таке ж неминуче, як у випадку впертості...»
«Отже робітники потребують не лише ремісничої освіти і знання певних економічних фактів, але й наукових та історичних знань, щоб мати уяву про Закон Природи. На запропонованій основі можна збудувати певний погляд на його діяльність в суспільному та матеріальному світі і також дещо збагнути даремність, або ще гірші наслідки, людських законів, за винятком, якщо привести їх шляхом дбайливого вивчення [494] та уважних експериментів у відповідність з Законом Природи. Разом з цим прийде віра, що жодне людське право не в змозі зберегти того, що непридатне – хіба чиїмось коштом, – і що єдиний шлях самозбереження – статися корисним».
Якби ж то всі навчилися, що ці два закони контролюють нинішню суспільну систему, і що людині не під силу змінити природу та її право, тобто добитися чогось більшого, ніж простого полагодження існуючих суспільних умов та їхнього тимчасового покращення. Нові, більш бажані закони, потрібні для досконалого ідеального суспільства, вимагатимуть надлюдських зусиль для їхнього впровадження. Зрозуміння цього допоможе осягнути «благочестя з задоволенням» (замість дратівливого невдоволення), щоб водночас чекати Божого Царства зі словами молитви «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі».
ОКРЕМЕ ОПОДАТКУВАННЯ ЯК ЗАСІБ
Немає сумніву, що створення м-ром Генрі Джорджом гідної уваги ідеї, відомої під назвою «Теорія окремого оподаткування», сталося після зрозуміння ним наслідків комунізму, націоналізму та соціалізму, згаданих нами попередньо. В деяких відношеннях її можна назвати чимсь протилежним до соціалізму. А в численних суттєвих проявах вона є навіть індивідуалізмом. Вона полишає особистість внутрішнім можливостям її характеру, зусиллям та оточенню, залишаючи кожному хіба що невід’ємні його права як загальні благословення від Творця: повітря, воду та землю. Вона пропонує зовсім незначні безпосередні зміни існуючої суспільної системи. Твердячи, що нинішній нерівний поділ багатства – в міру того, як він пригноблює та чинить шкоду, – є наслідком приватної власності на землю, ця теорія пропонує, щоб усі землі знову стали власністю Адамового роду, і каже, що таким чином лиха нашої нинішньої суспільної системи швидко самовладнаються. Вона пропонує, [495] щоб перерозподіл землі здійснювати не шляхом пропорційного поділу в межах людського роду, а вважати всю землю великим земельним володінням, дозволяючи кожній особі, як орендатору, використовувати стільки з наявного в неї, скільки вона забажає, і збирати земельний податок або орендну плату з кожного тимчасового власника залежно від вартості землі (окрім вартості будівель та іншого майна). Таким чином за вільну ділянку землі мав би бути такий самий податок, тобто орендна плата, як за суміжну ділянку з забудовою, а за необроблювані землі – як за сусідні родючі. Зібраний таким чином податок становитиме кошти, які підуть для конкретних заходів, пов’язаних з загалом, – для утримання шкіл, впорядкування вулиць та доріг, для водопостачання і т.д., а також в місцевий та державний бюджет. Звідси й назва теорії «Окреме оподаткування».
Очевидним наслідком цього має бути заселення тисяч міських ділянок та пустирищ, які сьогодні утримуються для спекулятивних цілей, тому що всі податки об’єднуються в один загальний, уникаючи при цьому окремого оподаткування худоби, знарядь виробництва, бізнесу та всіляких вигод. Весь податок зосереджується на землі і становить окремий видаток, градуйований таким чином, щоб уникнути привілейованості, – землі вбогих ферм та землі, віддалені від транспортних мереж, оподатковуватимуться менше, ніж кращі землі, ближчі до таких мереж. Схоже, міським ділянкам буде визначено розмір податку згідно з їхньою вартістю, розташуванням та з урахуванням навколишнього оточення.
Такий закон, введений в дію через десять років після його ухвалення, матиме негайний ефект в вигляді зменшення вартості нерухомого майна і з часом введе в оборот мільйони акрів землі і тисячі міських ділянок, які будуть доступні кожному, хто зможе зробити з них вжиток і сплатити встановлену орендну плату. М-р Генрі Джордж скористався фактом, що папа Леон ХІІІ видав Енцикліку про Працю, щоб у відповідь опублікувати памфлет, затитулований «Відкритий лист до папи Леона ХІІІ» і т.д. В ньому міститься декілька цікавих думок стосовно нашої теми; до того ж він є подальшим підтвердженням [496] згаданої теорії. Ми візьмемо довільні витяги:
ВИТЯГ З ВІДКРИТОГО ЛИСТА М-РА ГЕНРІ ДЖОРДЖА ДО ПАПИ ЛЕОНА ХІІІ У ВІДПОВІДЬ НА ЙОГО ОСТАННЮ ЕНЦИКЛІКУ ПРО «НАЙБІЛЬШ ХВИЛЮЮЧЕ ПИТАННЯ В СПРАВІ ПРАЦІ»
«Нам здається, що ваша Святість не зауважила істинної суті, кажучи, що Христос, ставши сином теслі і сам бувши теслею, вказував лише на те, що «немає нічого сором’язливого, коли хто здобуває хліб власною працею». Це майже те саме, мов би сказати, що Він, не грабуючи людей, не бачив нічого сором’язливого в порядності. Якщо ви зважите, наскільки вірним є загальний поділ всіх людей на трудівників, нероб та крадіїв, то побачите, що морально було неможливо, аби Христос, перебуваючи на землі, мав бути кимось ще крім трудівника, оскільки той, хто прийшов сповнити закон, був зобов’язаний у вчинку та слові бути послушним Божому закону праці».
«Гляньте, як чудово та звершено життя Христа на землі ілюструвало цей закон. Входячи в земне життя безпорадним немовлям – як, зрештою, це визначено для кожного, – Він залюбки обрав те, що природно треба виконувати найбільш охоче – дбав про гарантоване працею утримання, яке кожне покоління є винне своїм спадкоємцям. Досягнувши зрілості, Він заробляв на власне утримання тією загальновизнаною працею, якою більшість людей повинна і насправді заробляє на життя. Перейшовши далі до більш високої, найвищої сфери діяльності, Він здобував щоденне утримання шляхом навчання моральних та духовних істин, отримуючи матеріальний заробіток у вигляді пожертвувань любові від вдячних слухачів – не відкидаючи навіть коштовного мира, яким Марія намастила Його стопи. Тому, вибираючи Своїх учнів, Він не пішов до тих, в кого були земельні маєтки, чи до інших монопольних власників, котрі жили за рахунок інших, а лиш до тих, хто жив щоденною працею. Коли Він покликав їх до вищої праці і послав навчати моральних та духовних істин, то сказав, що, беручи за це вдячну заплату, вони не повинні вибачатись ані принижуватись, [497] бо «вартий робітник своєї заплати», – даючи цим зрозуміти, що в загальному праця є не лише працею рук – в чому ми теж переконані, – але що трудівником є кожен, хто допомагає прилучити до матеріальної сторони ще й інтелектуальний, моральний та духовний зміст життя».*
----------------
*«Не треба забувати, що хоч дослідники, філософи, вчителі, мистці, поети, священнослужителі не є безпосередньо зайняті у примноженні багатства, однак вони не лише сприяють появі всього, що корисне і дає задоволення – для чого нагромадження багатства є лише засобом, – але, набуваючи та розповсюджуючи знання, а також стимулюючи розумовий розвиток і підносячи моральні почуття, вони в значній мірі збільшують можливості для створення такого багатства. Адже людина живе не самим лише хлібом... Хто зусиллями розуму або тіла намножує наявні матеріальні здобутки і збільшує сукупність людських знань, тобто надає життю людини вищого рівня і більшої повноти, такий – у ширшому значенні слова – є «виробником», «трудівником», «людиною праці» і чесним шляхом здобуває свою щоденну платню. Натомість той, хто не прикладає найменших зусиль, щоб людство було багатшим, розумнішим, кращим, щасливішим і при цьому живе за рахунок інших – не дивлячись на почесні титули та запопадливість жерців Мамони, що вимахують перед ним кадилом, – остаточно є жебраком або злодієм».
----------------
«Припускаючи, що трудівники, – навіть ті, які працюють лише власними руками, – за природою є вбогими, ви ігноруєте факт, що саме праця творить багатство, і приписуєте справжньому закону Творця несправедливість, яка виникає з ламання безбожною людиною Його милосердного наміру. Навіть у найпримітивнішому ремеслі всі порядні люди можуть заробити на прожиття – при умові справедливого підходу. Разом з економлячими зусилля винаходами сьогодення всі люди просто зобов’язані мати можливість заробляти набагато більше. А тому, кажучи, що бідність аж ніяк не є неласкою, ви поширюєте безглузді припущення. Бідність повинна бути неласкою, бо в умовах соціальної справедливості вона, не нав’язана неминучим невезінням, означає необачність або лінощі».
«Симпатії вашої Святості, здається, спрямовані винятково до вбогих, до робітників. Чи так має бути? Чи не треба жаліти також багатих нероб? За словами Євангелії співчуття швидше потребують багаті, а не бідні. Для тих, хто вірить в майбутнє життя, стан кожного, хто збагнув неминучість втрати любовно нажитих мільйонів, має здаватися справді гідним жалю. Та навіть в цьому житті гірко дивитися на становище багатих. Зло не в багатстві – можливості розпоряджатися матеріальними речами, [498] – а у наявності достатку, коли інші потопають в злиднях; у вивищенні себе понад можливості сприйняття життя з його працею та боротьбою, з його надіями та побоюваннями і, щонайбільше, з його любов’ю, яка осолоджує життя, і з благородним співчуттям та великодушними вчинками, які зміцнюють віру в людині і покладаються на Бога. Гляньте, як багаті вміють користуватися слабкими сторонами людської природи; як вони є оточені усілякими лестунами та підлабузниками; як їм вдається віднайти вже готові шляхи не лише вдовольняти порочні задуми, але й спонукувати їх та стимулювати; як постійно вони перебувають на осторозі, щоб не бути ошуканими; як часто вони змушені викривати підступні задуми, приховані за ввічливими словами та приятельськими вчинками; як часто в своєму намаганні бути добрими, вони є експлуатовані безсоромними жебраками та далекоглядними шахраями; як часто в їхніх родинних відносинах віє холодом, а їхня смерть очікується з неприхованою зловтіхою отримання бажаного спадку. Найбільше зло вбогості полягає не в відсутності матеріальних речей, а в занедбанні чи навіть спотворенні більш високих прикмет. Отже наявність незаслужено здобутого майна перешкоджає, хоча й дещо іншим чином, подальшому розвитку та спотворює те, що в людині найшляхетніше».
«Божі настанови не можна обминути безкарно. Якщо Бог постановив, що людина повинна заробляти на хліб працею, то багатіям-неробам це має нести страждання. І вони страждають. Гляньте якою пусткою зяє життя тих, хто живе заради утіх; які огидні пороки постають серед класу, пересиченого багатством – коли навколо панують злидні. Гляньте на це жорстоке покарання нудьгою, про яке вбогі знають так мало, що не можуть його збагнути; гляньте на песимізм, який поширюється в середовищі багатих класів і який відкидає Бога, нехтує людьми, вважає власне існування злом в собі і боїться смерті, шукаючи при цьому власного знищення».
«Коли Христос сказав багатому юнакові, який Його шукав, продати все і віддати вбогим, то при цьому не думав про вбогих, а лиш про юнака. Отже я не сумніваюсь, що серед багатих, і особливо серед тих, які створили це багатство власними руками, є достатньо таких, котрі, принаймні подеколи, більш гостро відчувають безглуздя свого багатства та боязнь небезпеки та спокус, на які виставлені їхні діти. Проте сила тривалої звички, нашіптування гордощів, хвилююче нетерпіння здобути і утримати те, що дозволяє диктувати правила, родинні очікування, що набули [499] характеру обов’язковості, і, врешті, справжні клопоти – при намаганні добрим шляхом зробити вжиток з власного багатства – прив’язали їх до власної ноші, мов осла до його в’юка, аж доки вони не спіткнуться об межу провалля, яка зв’язує це життя».
«Люди, котрі мають певність здобуття їжі, коли вони цього забажають, їдять лише те, що диктує їм апетит. Однак, коли йдеться про розкидані народи, що існують у найвіддаленіших кутках замешканої земної кулі, життя тут є або голодом або бенкетом. Переносячи тривале недоїдання, вони, з остраху перед ним, підштовхуються до пожадливої їди, мов анаконда, котрій поталанило схопити велику здобич. Отож страх перед нуждою перетворює багатство в прокляття і водночас штовхає людей на його пошуки, роблячи його об’єктом заздрощів і палкого прагнення. І як надмірне багатство є породженням надмірної злидоти, так і нищівна для душі хтивість багатих є лише відбитком тієї нужди, яка робить жорстоким і деградує. Справжнє зло лежить в несправедливості, з якої виростають і дивне накопичення багатств і дивне їх розкидання».
«Та навряд чи можна звинувачувати в цій несправедливості окремих осіб або навіть класи. Великим суспільним лихом, від якого значно терпить суспільство, і жертвами якого – хоч цілком по-різному, – стали дуже багаті і дуже бідні, є існування приватної власності на землю. Беручи це під увагу, нам здається ламанням християнського милосердя казати про багатих, що вони особисто відповідальні за страждання вбогих. Та коли ви говорите про щось таке, то, мабуть, наполягаєте, щоб не торкатися причин появи велетенських багатств та згубного убозтва. Уявімо собі людину з небезпечним наростом, що спотворює її зовнішність. Один лікар готовий його видалити – легко, безболісно, однак рішуче. Другий наполягає, щоб його залишити в спокої, – виставляючи бідолаху на знущання та посміховисько. Хто з них правий?»
«Шукаючи можливості повернути всіх людей до належних їм рівних, природних прав, ми шукаємо вигоди не для певного окремого класу, а для всіх. З досвіду віри і на основі фактів ми бачимо, що несправедливість не може дати користі нікому, натомість справедливість повинна дати користь всім».
«Ми також не прагнемо жодної «марної та насмішкуватої рівноправності».... Рівність, якої ми прагнемо, не є рівним поділом майна, а є наявністю рівних природних можливостей...»
«Скеровуючи для суспільних потреб те, що на наш погляд є великим капіталом, передбаченим для суспільства в Божественному порядку, ми не накладатимемо на власників багатств навіть найменшого податку – якими б багатими вони не були. [500] Такі податки ми вважаємо не лише ламанням права власності, але й бачимо, що завдяки винятковим можливостям адаптації, притаманним економічним законам Творця, неможливо, щоб будь-хто, здобуваючи багатство чесним шляхом, не примножив при цьому багатства світу...»
«Приклад цього Ваша Святість дає в своїй Енцикліці. Заперечуючи рівноправність матеріальної основи життя і маючи свідомість існування самого права на життя, ви твердите про право для робітників бути найнятими і отримувати від своїх працедавців певний необмежений заробіток. Але таких прав не існує. Ніхто не має права ставити вимогу прийняття на роботу або вимогу вищого заробітку, ніж хтось є охочий дати; або ж будь-яким іншим шляхом чинити тиск, щоб підняти такий заробіток проти його волі. Такі вимоги працюючих до своїх працедавців мають не більше основ для морального виправдання, ніж коли б працедавці вимагали від робітників примусового виконання того, чого вони не хочуть робити, і отримання заробітку нижчого, ніж вони охочі прийняти. Будь-яке удаване виправдання виникає з попередньої помилки – заперечення робітникам належних їм прав...»
«Христос виправдав Давида, котрий під натиском голоду вчинив річ, яка мала вважатися святотатством, – взяв з храму покладні хліби. Проте в даному випадку Христос був далеким від того, аби говорити, що обкрадання святині було властивим шляхом для здобуття прожитку».
«У своїй Енцикліці ви, однак, радили звернутися до звичайних життєвих справ в звичайному оточенні – до принципів, з якими в етичному відношенні можна рахуватися лише в виняткових умовах. До такого визнання фальшивих прав ви йдете через заперечення цілком належних прав. Природне право, яке має кожна людина, не є правом вимагати від іншої людини працевлаштування або заробітку, але є правом пропонувати себе – правом скористатися власною працею для доступу до невичерпної криниці – землі, – про яку Творець подбав для всіх людей. Коли цю криницю відчинити – в нашому випадку шляхом окремого оподаткування, – то природний попит на працю йтиме в ногу з пропозицією: той, хто продає працю, і той, хто її купує, діятимуть на основі вільного обміну ради взаємної вигоди, і всі дебати між працюючими та працедавцями будуть вирішені. Тоді, при [501] загальній свободі наймати себе до праці, перша-ліпша можливість попрацювати вже не буде здаватися милостинею; а, оскільки ніхто не буде працювати для когось за меншу платню, ніж міг би заробити, з урахуванням всього, працюючи для самого себе, то платня неодмінно зросте до своєї повної вартості, і відтоді взаємостосунки між робітником і працедавцем вирішуватимуться на основі обопільних інтересів та вигод».
«Це єдиний шлях їхнього задовільного врегулювання».
«На думку Вашої Святості існує деякий справедливий рівень заробітної платні, яку працедавці повинні охоче заплатити і яку робітники повинні з задоволенням прийняти, і гадаєте, що при такій домовленості весь конфлікт буде вичерпано. Мабуть ви вважаєте, що цей рівень дасть робітникам скромний прожиток і, можливо, навіть дозволить відкласти дещо про запас – завдяки важкій праці та жорсткій економії».
«Одначе зафіксувати справедливий рівень платні без «ринкових торгів» так само неможливо, як неможливо добитися одностайності цін на кукурудзу, свинину, корабельну продукцію чи мистецькі вироби. Чи ж в одному і другому випадку такий примусовий спосіб врегулювання не свідчить про наявний взаємозв’язок, що найбільш ефективно сприяє економічному врегулюванню відносин між виробничими силами? Чому порівняно з покупцями товарів покупці праці мають платити вищі ціни, ніж вони змушені це робити на вільному ринку? Чому продавці праці повинні бути задоволені з того, що вони отримують менше, ніж змогли б отримати на вільному ринку? Чому робітники мають бути задоволені скромним прожитком, якщо світ такий багатий? Чому вони мають бути задоволені життям в труднощах та обмеженнях, якщо світ такий щедрий? Чому б їм також не прагнути задовольнити власні вищі ідеали та кращі смаки? Чому вони назавжди мають бути задоволені четвертим класом подорожування, якщо інші з приємністю подорожують в купе?»
«І вони цього не хотітимуть. Бродіння наших часів не виникають з самого лише факту, що робітники усвідомлюють наскільки важче для них жити на тому ж рівні достатку. Вони виникають також, або й ще більше з реалій, що бажання робітників зростають разом зі збільшенням рівня достатку. Ці бажання неминуче зростатимуть, бо робітники є людьми, а людина – це ненаситне створіння».
«Вона не є волом, що йому можна сказати: ось тобі вдосталь трави, ось вдосталь зерна, ось вдосталь води, ось трохи солі, – і він буде [502] задоволений. Навпаки, чим більше людина здобуває, тим більше вона прагне. Коли в неї достатньо їжі, вона прагне ще кращої. Якщо вона здобуває дах, то прагне притулку ще більш просторого та вишуканого. Коли врешті вдовольняться її тілесні потреби, тоді з’являються розумові та духовні потреби».
«Цей невгамовний неспокій виникає з природи людини – більш шляхетної натури, що прокладає між нею та тваринами нездоланну прірву, і показує, що людина справді створена на подобу Бога. Суперечки тут зайві, бо в цьому неспокої знаходиться рушій усякого прогресу. Він є тим, що звів величний купол св. Петра і на тьмяному, мертвому полотні змусив сяяти ангельське обличчя Мадонни; він є тим, що зважив світила, дослідив зорі і сторінка за сторінкою відкрив чудові діяння творчого пізнання; він є тим, що звузив Атлантику до звичайної океанської переправи і навчив блискавки переносити вістки у найвіддаленіші землі; він є тим, що відчиняє нам можливості, перед якими усе створене нашою сучасною цивілізацією здається незначним. Зупинити його можна хіба що деградацією та озлобленням людей – перетворивши Європу в Азію».
«Отже, якою б не виявилась платня після скасування всіх обмежень на працю і гарантування всім загального, на спільних умовах, доступу до природних можливостей, є неможливо зафіксувати будь-який рівень платні, щоб він був хоч частково справедливий, або ж такий, що стримував би намагання робітників осягнути значно більше. Замість того, щоб зробити працюючих більш охочими хоч частково покращити власні умови, це викликає в них ще більшу досаду».
«Вимагаючи від працедавців платити робітникам більше, ніж вони зобов’язані – більше, ніж вони платили б, наймаючи на роботу інших, – ви аж ніяк не закликаєте до справедливості. Ви обстоюєте милосердя. Лишок, який дає багатий працедавець, насправді не є платнею, а лише милостинею».
«Говорячи про практичні кроки для покращення умов праці, які ваша Святість пропонує, я не згадав річ, на яку ви робите великий натиск, я не згадав милосердя. Проте в цих рекомендаціях лікування вбогості немає нічого практичного, ані жодна людина так не вважає. Коли б вдалося усунути бідність шляхом милостинь, то в християнстві не знайшлося б бідності».
[503] «Справді, милосердя є вартою поваги, чудовою якістю, шанованою людьми і схваленою Богом. Та милосердя має будуватися на справедливості. Воно не може замінити справедливості».
«Поганим в становищі праці в християнському світі є те, що працю грабують. І доки ви будете виправдовувати подальший грабунок, всілякі спонукання до милосердя є даремними. Чинити так, тобто пропонувати милосердя замість справедливості, було б чимось на зразок єресі, яку засудили ваші попередники, котрі навчали, що Євангелія зайняла місце закону, а Божа любов звільнила людей від моральних обов’язків».
«Все, на що здатне милосердя в умовах несправедливості, це певне пом’якшення тут і там її впливів. Воно не може їх вилікувати. Воно навіть не може послабити впливів несправедливості і одночасно не завдати шкоди. Бо те, що, при умові взаємного накладання – як в цьому випадку, – зветься вторинним, завжди приносить шкоду, коли відсутні фундаментальні, первинні цінності. Отже достоїнством є розсудливість, а також старанність. Проте відомо, що розсудливий та старанний злодій є ще більш небезпечний. Значить, достоїнством є терпеливість. Однак терпеливість в умовах зла є прощенням такого зла. Тоді достоїнством є пошуки знання та намагання використовувати розумові здібності. Проте лиха людина з метким розумом ще більш здатна на будь-яке зло. Про демонів ми завжди думаємо, як про розумних».
«Отже, бачимо, що псевдомилосердя, яке відкидає, заперечує справедливість, чинить зло. З одного боку воно деморалізує тих, хто з нього користає, глумлячись над людською гідністю, яку, як ви сказали, «сам Бог трактує з пошаною», і перетворюючи в жебраків та злидарів тих людей, які потребують лише повернення того, що дано їм Богом, аби стати шанованими та забезпеченими громадянами. З іншого боку воно, мов болезаспокійливий засіб, діє на сумління кожного, хто живе за рахунок пограбування своїх побратимів і сприяє моральній омані та духовній зарозумілості, яку, мабуть, мав на увазі Христос, коли говорив, що легше верблюдові пройти через вухо голки, ніж багатому ввійти в царство небес. Воно веде людей, які погрузли в несправедливості і використовують власні гроші та вплив для підбурювання несправедливих учинків, до думки, що своїми милостинями вони роблять людям набагато більше, ніж є зобов’язані; що вони заслуговують на похвалу від Бога, і що певним незбагненним шляхом вони набувають для власної великодушності те, що насправді [504] притаманне доброті Бога. Розсудіть: Хто дбає про всіх? Хто, за вашими словами, «зобов’язаний дати людині скарбницю, яка ніколи не вичерпається», яку «можна віднайти лише в невиснажених достатках землі»? Хіба ж не Бог? І тому, коли позбавлені щедрот свого Бога люди переходять в залежність від щедрот своїх ближніх, то чи ж ці ближні, так би мовити, не займають місце Бога, щоб приписувати собі обов’язки, які, як ви кажете, належить завдячувати виключно Богу?»
«Очевидно, що найгіршим з усіх є шлях, коли заміна не завжди зрозумілих законів на поблажливий стосунок до чітких вимог справедливості відчиняє всілякі можливості вчителям християнської релігії усіх напрямків та віросповідань для умиротворяння Мамони, і котрі переконують себе, що вони служать Богу...»
«Ні, ваша Святість, як віра без вчинків є мертвою, і як люди не можуть дати Богу те, чого Він достойний, бо заперечують своїм ближнім права, дані їм Богом, так і милосердя, позбавлене підтримки справедливості, не може зробити нічого для вирішення проблеми існуючих умов праці. Хоч би заможні «роздали усі свої маєтки, щоб нагодувати вбогих, і віддали свої тіла на спалення», злидні триватимуть доки триватиме власність на землю».
«Візьміть, для прикладу, багату людину, яка щиро бажає присвятити своє багатство для покращення умов праці. Що вона може зробити?»
«Віддати багатство тим, хто його потребує? Вона може допомогти деяким, хто заслуговує на це, та не може покращити умови в загальному. Навпроти добра, яке вона може зробити, постійно стоятиме небезпека завдати шкоди».
«Будувати церкви? В тіні церков ятриться нужденність і виводиться всілякий породжений нею порок».
«Будувати школи та коледжі? Зважте, що для простих робітників зростання рівня освіти не може зробити нічого – крім надання їм свідомості всієї несправедливості існуючої приватної власності на землю, – бо з її розповсюдженням платня освічених людей зменшується».
«Засновувати госпіталі? Гм, на думку робітників і так надто багато людей шукає роботу, а рятувати і продовжувати життя якраз означає поглиблювати труднощі».
«Зводити зразкове житло для оренди? Якщо вона не здешевить рівня квартплати, то замість сподіваної вигоди, звалить на цей клас подальші труднощі; [505] якщо ж вона знизить квартплату, то змусить багатьох шукати зайнятості та зменшить заробітки».
«Засновувати лабораторії, наукові заклади, майстерні для практичних дослідів? Тоді така людина стимулюватиме винахідництво та наукові відкриття – сили, які, діючи на суспільство з приватною власністю на землю, розчавлюють працю, мов би та опинилася між жорновими каменями».
«Сприяти еміграції з місць, де платня є низькою, туди де вона є дещо вищою? Якщо вона так вчинить, то незабаром кожен, кому першому вдалося емігрувати з її допомогою, прийде вимагати, щоб таку еміграцію зупинити, бо вона зменшує його заробіток».
«Роздавати наявні землі, не брати за них платню або ж брати платню нижчу ринкової? Вона просто створюватиме нових землевласників або часткових власників; це може зробити деяких осіб більш багатими, але не зробить нічого для покращення умов праці в загальному».
«Чи з огляду на приклад дбайливих городян часів класицизму, які витрачали великі кошти на влаштування рідних міст, вона також намагатиметься надати краси місту свого народження або проживання? Нехай лиш вона розширить та вирівняє вузенькі, заплутані вулички, нехай збудує парки та зведе фонтани, нехай пустить трамваї та влаштує залізниці або ще якимось шляхом додасть краси і привабливості своєму вибраному місту – яким буде наслідок цього всього? Чи ж не буде так, що ті, хто привласнює собі щедроти Бога, привласнять також її працю? Чи ж не підніметься вгору вартість землі, а остаточним наслідком її благодіянь буде ріст орендної плати і щедре подаяння землевласникам? Та самі лише провіщення про її наміри вже породжують спекуляції і змушують стрибати до крайності ціни на землю».
«Що ж все-таки може зробити багата людина аби покращити умови праці?»
«Не може нічого, за винятком використання власних зусиль для знесення великого початкового зла, яке грабує людей з приналежних їм від народження прав. Справедливість Бога сміється з намагань людей чинити щось інше».
* * *
«Хоча в певному вузькому значенні тред-юніонізм сприяє ідеї взаємності інтересів і часто допомагає [506] здобути хоробрість та подальшу політичну освіту, і хоча при цьому він ще й дозволив певним групам робітників покращити власні умови і здобути, так би мовити, простір для дихання, однак він зовсім не бере до уваги загальних справ, що визначають умови праці, намагаючись допомогти лише малій частині загалу – до того ж способами, які не можуть допомогти решті. Наполягаючи на обмеженні конкуренції – лімітуванні права на працю, – його методи нагадують методи в війську, де навіть в добрій справі вони є згубними для свободи і породжують зловживання, тоді як страйк, його зброя, є нищівним сам по собі – і для його учасників і для сторонніх, – приймаючи форму пасивної війни. Застосування принципу тред-юніонізму у всій промисловості, як дехто мріє про це, було б поневоленням людини кастовою системою».
«Візьмемо такі помірковані заходи, як скорочення годин праці і працю жінок та дітей. У своїй недалекоглядності ці заходи не сягають далі прагнень чоловіків, жінок та малих дітей уникати надміру праці, а також пропозицій силою обмежити наднормову працю, при цьому ігноруючи саму причину, що спонукує людські істоти до такої праці, – жало злигоднів. Методи, якими мають бути накинуті ці обмеження, лише намножують чиновників і чинять перешкоди особистій свободі, – спричинюючи зіпсуття і створюючи грунт для зловживань».
«Що стосується успішного впровадження соціалізму, який набуватиме щораз більшої пошани разом зі сміливістю своїх запевнень, то він допровадить ці пороки до найбільшої виразності. Переходячи до висновків – без будь-яких зусиль виявити причини, – він випускає з уваги, що гноблення не виникає з природи капіталу, а зі зла, яке грабує працю з капіталу, відриваючи його від землі, і творить фіктивний капітал, що є, по суті, капіталізованою монополією. Він випускає з уваги, що для капіталу було б неможливо гнобити працю при її вільному доступі до природних засобів виробництва; що система платні своїм шляхом виростає з взаємної вигоди, як форма кооперації, в якій одна сторона має перевагу над іншою лише випадковим шляхом; і що закон, який звуть «залізним правом платні», насправді не є природним законом, а лише законом платні у цих неприродних умовах, в яких люди стають безпомічними, будучи позбавлені засобів для життя та праці. Він випускає з уваги, що річ, яка помилково вважається згубною стороною конкуренції, насправді є згубною стороною обмеженої конкуренції – односторонньої [507] конкуренції, – до якої людей змушують шляхом позбавлення їх землі; натомість його методи – організувати людей у промислові армії, спрямовувати та контролювати все виробництво та обмін державними та напівдержавними структурами – означатимуть, при повному здійсненні задуманого, не що інше, як єгипетський деспотизм».
«Ми різнимося від соціалістів своїм діагнозом лиха, а також добором лікувальних засобів. Ми зовсім не жахаємось капіталу, бо вважаємо його природним слугою праці; ми сприймаємо прибуток як річ саму по собі звичайну та справедливу; ми не збираємось встановлювати жодних обмежень для розмірів нагромаджень, ані вкладати на багатих тягар, який не вкладено на вбогих; ми не бачимо жодного лиха в конкуренції, і на нашу гадку необмежена конкуренція має бути такою ж необхідною для здоров’я промислового та суспільного організму, як вільна циркуляція крові для здоров’я буквальної істоти, – має бути засобом, що гарантує найповніше функціонування всього тіла. Для спільноти ми візьмемо тільки те, що належить спільноті, тобто вартість землі, пропорційну рівню зросту спільноти, ґречно залишаючи окремим особам все, що належить цим особам. Трактуючи монополії, як обов’язкові для функціонування держави, ми готові скасувати всілякі обмеження та заборони, крім тих, які вимагаються для безпеки, моральності, здоров’я та вигод суспільства».
«Проте, фундаментальна відмінність, на яку я прошу вашу Святість звернути особливу увагу, полягає ось в чому: соціалізм у всіх своїх стадіях вважає, що лихо нашої цивілізації проростає з неадекватності, дисгармонії в природних стосунках, які треба штучно довлаштувати, тобто покращити. На його думку, у відання держави повинна передаватися, як обов’язок, розумна організація виробничих стосунків між людьми – побудова, так би мовити, велетенського механізму, складові частини якого належно працюватимуть вкупі під керівництвом людського розуму. Ось причина, чому соціалізм веде до атеїзму. Не збагнувши порядку та симетрії природних законів, він не здатний розпізнати Бога».
«З іншого боку, ми, котрі звемося прихильниками окремого оподаткування (назва, яка виражає наші суто практичні пропозиції), бачимо в суспільних та виробничих відносинах між людьми не механізм, який вимагає побудови, а організм, який потребує лише дозволу для свого росту. В законах природи, суспільства та економіки ми бачимо таку ж гармонію, як і в [508] будові людського тіла; і як впорядкування та керування ними перевершує можливості людського розуму, так і для людського розуму неможливо впорядковувати та спрямовувати життєво важливі процеси власного тіла. В цих суспільних та економічних законах ми бачимо настільки тісний зв’язок з законом моралі, що вони просто зобов’язані мати одного Автора, а це, в свою чергу, доводить, що закон моралі має бути надійним порадником людини там, де її розум блукає та збивається з пуття. Отже, на нашу думку, все, що потрібно, аби вилікувати вади нашого часу, це – чинити справедливість і дати свободу. Ось причина, чому наші погляди мають тенденцію, і навіть більше того, є єдиними поглядами, сумісними з міцною та повною шанобливості вірою в Бога, з визнанням Його закону – найвищого закону, якого люди мають додержуватися, щоб гарантувати добробут та уникнути знищення. Саме в цьому причина, чому політекономія є для нас єдиною річчю, покликаною виразити глибину мудрості прописних істин, які простолюд чув з уст Того, про Котрого мовилося зі здивуванням: «Хіба ж Він не тесля з Назарету?»
«Отже, в тому, що ми пропонуємо, – в гарантуванні всім людям рівних природних можливостей для виявлення власних здібностей і усунення всіх правових обмежень на законне використання цих здібностей – ми бачимо структурне підпорядкування людських законів закону моралі, і з певністю стверджуємо, що це не лише достатній лік від усяких лих, вдало вами змальованих, але й єдино можливий».
«Іншого просто не існує. Організація людини, її стосунки зі світом, в якому людині визначено місце, і, врешті, скажемо, незмінні закони Бога, є такими, що людській винахідливості не під силу вигадати жоден інший шлях усунення лих, породжених несправедливістю, що грабує людей з їхнього права первородства, крім, власне, чинення справедливості, крім виявлення усім тієї щедрості, яку Бог передбачив для кожного».
«Оскільки людина може жити тільки на землі і тільки за рахунок землі, і земля є джерелом матерії та сили, з яких взято тіло людини і до яких вона повинна звертатись за всім, що прагне створити, то чи ж не є незаперечним, що дати землю у власність одним і відмовити права на неї всім іншим, означатиме поділити людство на багатих та бідних, привілейованих та безпорадних? Чи ж не виникає з цього, що [509] ті, в кого немає жодних прав користуватися землею, можуть жити тільки за рахунок продажу свого вміння працювати на користь того, хто має цю землю? Чи не виникає з цього, що право, зване соціалістами «залізним правом платні», а політичними економістами – «тенденцією скорочення платні до мінімуму», – повинно позбавити безземельні маси – простих трудівників, неспроможних задіяти власну працю, – усякої користі від будь-якого можливого покращення або вдосконалення, що не міняє цього несправедливого поділу землі? Не маючи жодної можливості найняти себе, вони змушені – як продавці праці або як орендатори землі – змагатися один з одним за право працювати. Така конкуренція між людьми, позбавленими доступу до невичерпних запасів Бога, має лише одну межу – голод, – і остаточно змусить платню зійти до того найнижчого рівня, на якому можливе тільки утримання життя і відтворення роду».
«Не вся платня, скажемо так, має впасти до цього рівня, а лише платня тієї вимушено найбільшої верстви трудівників, котра має найпримітивнішу освіту, вміння та здібності. Платня окремих класів, що завдяки кращій освіті, фаху та іншим факторам стоять осторонь конкуренції, мабуть, залишатиметься вище пересічного рівня. Отже там, де вміння читати та писати є рідкістю, воно дає людині можливість здобути вищу, ніж у звичайного робітника, платню. Однак, коли поширення освіти створює широкі можливості навчитися читати та писати, ця перевага губиться. Отож, коли професія вимагає значної вправності та вміння, або труднощі виникають з штучних обмежень, тоді стримування конкуренції сприяє збереженню платні на значно вищому рівні. Та коли прогрес у винахідництві вже не вимагає особливих навиків або коли зламано штучні обмеження, ця вища платня опускається до пересічного рівня. Значить, так довго, як рівень платні є в кожному випадку іншим, працьовитість, передбачливість та бережливість дають звичайному робітнику можливість утриматись на деякому рівні, де заробіток перевищує прожитковий мінімум. Де платня стає однаковою, закон конкуренції зобов’язаний зменшити зароблене або заощаджене з допомогою цих якостей до такого загального рівня, де наступний крок назад – при монополії на землю та безпорадності праці – є припиненням існування».
«Скажемо це дещо по-іншому: оскільки земля є необхідною для життя та праці, її власники за дозвіл користуватися нею [510] заберуть у простого трудівника все, що можна створити працею, зберігши те достатнє, що потрібно для підтримання життя на рівні, який встановлюють самі землевласники та їхні утриманці».
«Отже, там, де приватна власність на землю поділила суспільство на клас землевласників та клас безземельних, неможливий жодний винахід або вдосконалення в виробничій, суспільній або моральній сфері, який, не маючи впливу на земельну власність, міг би запобігти злидням або полегшити загальне становище простих трудівників. Бо чи наслідок впровадження винаходів та удосконалень збільшить те, що створено працею, чи зменшить те, що потрібно для підтримки робітників, в кожному випадку він, набувши поширення, лише збільшить прибуток власників землі без жодної користі для трудівників. В жодному випадку ті, котрі володіють одним лише вмінням працювати, цілком даремним без необхідних для цього засобів, не зможуть заощадити з заробленого понад те, що найбільш потрібно для життя».
«Правильність цього можна бачити на основі фактів сьогодення. В наш час винаходи та відкриття у величезній мірі збільшили продуктивність праці, зменшуючи одночасно кошти багатьох речей, потрібних для сприяння працюючим. Чи такі вдосконалення де-небудь підняли заробітки простих робітників? Чи їхні прибутки здебільшого не відійшли до землевласників, – величезною мірою підносячи вартість земель?»
«Я кажу здебільшого, бо певна частина прибутків поповнила кошти утримання надвелетенських діючих армій та кошти військових приготувань, пішла для сплати відсотків великих громадських боргів і виявилася замаскованою під відсотки з фіктивного капіталу – у випадку монополій, відмінних від монополії на землю. Та полегшення, які привели б до скасування цих витрат, не принесли б користі для праці, а лише збільшили б прибутки землевласників. Коли б розформувати постійні армії разом з їхніми резервами та скасувати всі монополії, крім земельної, коли б уряди виявилися моделлю економії, коли б прибутки маклерів, посередників та усіх, хто зайнятий операціями обміну, були такими чесними, що відпала б потреба у поліцейських, судах, в’язницях та мірах по припиненню зловживань, – результат [511] однаково не відрізнявся б від того, який є наслідком зростання виробництва».
«Та чи не принесли б оці благословення голодну смерть для тих, хто нині ще спроможний жити? Чи ж не правда, що коли б сьогодні запропонувати повне розформування всіх армій Європи – про що повинні молитися всі християни, – то постав би велетенський жах перед появою на ринку праці стількох незайнятих робітників?»
«Пояснення цього і схожих йому хвилюючих парадоксів сьогодення можна без труднощів помітити на кожному кроці. Ефективним наслідком всіх винаходів та вдосконалень, що збільшують виробничі можливості, запобігаючи збиткам та заощаджуючи зусилля, має бути менша кількість праці для отримання потрібного результату, а, отже, економія праці, тому ми говоримо про них, як про економлячі працю винаходи та вдосконалення. В нинішньому природному стані суспільства, в якому існує загальновизнане право на землекористування, економлячі працю вдосконалення спроможні сягнути так далеко, як це лише можливо, без зменшення людських потреб, оскільки в таких природних умовах людські потреби містяться у життєвих радостях та стійких інстинктах, які Творець умістив в грудях людини. І, навпаки, в неприродному стані суспільства, де маси людей є позбавлені всього, крім права працювати – коли таку можливість працювати їм надано іншими, – потреба в людях з боку тих, хто пропонує таку можливість, перетворюється у потребу в їхніх послугах, а сама людина стає в цьому випадку товаром. Отже, хоча природним наслідком економлячих працю вдосконалень має статися підвищення платні, однак в неприродних умовах, породжених приватною власністю на землю, результатом навіть таких моральних кроків, як розпуск армій та заощадження праці з усіма їхніми прикрими наслідками, має бути – шляхом зменшення комерційного попиту – нижча платня та доведення простих робітників до голодування та злиднів. А якщо економлячі зусилля винаходи та вдосконалення взагалі приведуть до скасування потреби працювати, – який буде з цього наслідок? Чи не станеться так, що землевласники заволодіють всім багатством, яке спроможна дати земля, і взагалі не потребуватимуть робітників, змушених тоді голодувати або жити на їхньому утриманні?»
[512] «Отже, так довго, як триватиме приватна власність на землю – коли одних трактуватимуть, як її власників, а інші житимуть на ній у стражданнях, – людська мудрість не може вигадати жодних засобів, щоб уникнути лих існуючих нині умов».
Ця теорія вільного землекористування (крім податків на землю) є доволі просторою і слушною, і ми раді бачити її у ділі вже зараз, хоч не матимемо з неї особистої користі. Вона, поза всяким сумнівом, була б тимчасовим полегшенням для суспільства, хоча її нищівний вплив на земельні ціни викличе таке ж приголомшення, як ідеї соціалізму, а то й ще більше, – хіба що її буде впроваджено, як пропонувалося, з попереднім обговоренням. Вона без труднощів знайде спільну мову з більш поміркованими сторонами соціалізму і надасть їм триваліших якостей, бо земля, як одне джерело багатства, перебуваючи в руках усіх людей саме на таких умовах, ніколи не дозволить працьовитим і повним енергії людям зіткнутися з голодом: всі щонайменше зможуть виростити врожай, достатній, щоб себе прогодувати. Хоча, віримо, це було б розумним та справедливим кроком, у згоді з божественним законом – як вміло показано м-ром Джорджом, – однак, воно не може стати панацеєю від усіх лих людства. Стогнуче створіння стогнатиме і далі, доки справедливість та правда не будуть до кінця утверджені на землі, і всі серця не будуть приведені до згоди з ними: доки самолюбство далі знаходитиме можливість збирати всі вершки, полишаючи вже збиране молоко для найпримітивніших потреб інших.
Як доказ, що окремий податок на землю сам не вирішить всіх гострих суспільних та фінансових клопотів, ані не відверне близького нещастя та суспільної руїни, ми наведемо приклад його відвертої невдачі. На протязі довгих століть Індія мала окреме оподаткування, тобто лише податок на землю, – земля знаходилася у спільній власності і її обробляли всім селом. Як наслідок, близько двох третіх населення є землеробами – що є найбільшою часткою з-посеред усіх народів світу. [513] І тільки останніми роками англійці ввели тут приватну власність на землю – поки що на дуже незначній території. Про народ Індії можна було б говорити як про вдоволений та обдарований, та, мабуть, не тому, що він заможний і потопає в розкошах та зручностях. Сучасна техніка швидкими темпами революціонізує їхнє життя, обрізуючи досі вбогі заробітки і змушуючи жити за рахунок ще менших заробітків або ж голодувати. Ми вже наводили авторитетні джерела, показуючи, що вбогі маси дуже рідко можуть дозволити собі поїсти вдосталь навіть скромного харчу.
Коли ми погоджуємось, що окреме оподаткування або пропозиція вільної землі стануть лише одним з факторів тимчасового полегшення, то це є все, що ми можемо собі дозволити; бо якщо самолюбству перешкодити в одному напрямку, воно з’явиться в іншому: ніщо не може допомогти так ефективно, як «нові серця» і «тривалий дух», а їх не може створити ані теорія окремого оподаткування, ані жодна інша людська теорія.
Приймемо, для прикладу, що люди мають землю. Об’єднавши капітал, було б простою річчю відмовитися купляти фермерську продукцію, хіба що за власними цінами – достатніми аби дозволити жити виробнику, – а з іншого боку контролювати та фіксувати високі закупівельні ціни на все, чого потребує землероб, – від засобів підвищення родючості та фермерського знаряддя до одягу та домашніх речей сім’ї фермера.
Такий стан речей безперечно наближається, бо Закон Попиту та Пропозиції діє надто повільно, щоб вдовольнити нинішню жадобу багатства. Праця не може зупинити дію цього закону і переповнюється юрмою машин та зростаючим населенням; натомість Капітал може протидіяти йому, принаймні, частково, створюючи для цього трести, об’єднання, синдикати і т.д., майже або цілком контролюючи ціни та постачання. Прикладом цього є вугільні об’єднання.
[514] Та яку користь, запитуємо, принесе це окреме оподаткування в боротьбі з духом самолюбства? Воно виявиться безсилим!
Одначе, уявімо собі, що пропозиція вільного землекористування та окремого податку мала б вступити в дію вже завтра; уявімо собі, що оброблювані землі звільнено від будь-якого оподаткування; що кожне фермерське господарство забезпечено будівлею, кіньми, худобою, плугами та іншими необхідними речами; уявімо, що це означатиме також подвоєння посівних площ та подвоєння нинішніх врожаїв. Це гарантувало б достатню кількість кукурудзи, пшениці та овочів для здорового та раціонального харчування, однак великий надлишок приніс би з собою такі низькі ціни, що не окупилося б висилати товари на ринок – хіба при більш сприятливих обставинах. Зрештою інколи, і навіть в нинішніх умовах, буває так: тисячі бушлів картоплі та капусти залишають гнити, бо не оплачується навіть їхнє сортування. В перший рік можливий наплив у фермерські господарства з міст багатьох тисяч дужих та охочих працювати чоловіків, бажаючих заробити на власне утримання: це звільнило б ринок праці в містах і тимчасово підняло б заробітки тих, хто залишився в місті. Таке тривало б лише рік: фермери, збагнувши, що за рахунок кукурудзи та картоплі неможливо здобути – прямо, чи шляхом обміну – одяг та найнеобхідніше для дому, полишили б фермерство і подалися назад у місто, де енергійно вступили б у конкуренцію за будь-що аби заробити на щось більше, ніж просто на власне утримання, – на щось, що дало б їм частку у життєвих втіхах та розкошах.
Ні. Вільне землекористування є добре тоді, коли потрібно запобігти голодуванню, і є належною умовою з огляду на факт, що наш щедрий Творець дав землю Адаму та його сім’ї як спільну спадщину; нашим сьогоднішнім клопотам у великій мірі стало б сприянням, коли б увесь світ мав, як мали юдеї, Ювілей реституції земель та скасування боргів кожні п’ятдесят років. Проте така річ була б зараз тільки тимчасовою, як було у випадку юдеїв, і як ще є в Індії. [515] Єдиним справжнім ліком є великий позаобразний Ювілей, запроваджений грядущим Царем землі – Еммануїлом.
ІНШІ НАДІЇ ТА ПОБОЮВАННЯ
Ми нашвидку розглянули принципові теорії, запропоновані для покращення існуючих умов, та стає очевидним, що жодна з них не є адекватною біжучим потребам. Крім того є значна кількість людей, які безперервно розмірковують і побиваються над тим, що в їхніх очах є злом, і які хочуть аби хтось зупинив течію цього світу, однак не бачать ані не пропонують чогось, що хоча б зовні виглядало здійсненним.
При цьому ми не повинні забути згадати деяких порядних, та цілком непрактичних душ, які даремно гадають, що церкви, збагнувши ситуацію, змогли б запобігти близькому суспільному лиху, революціонізувати суспільство і ще раз утвердити його на новій та кращій основі. За їхніми словами, коли б церкви тільки пробудилися, вони змогли б здобути світ для Христа і змогли б самі заснувати на землі Боже Царство на фундаменті любові та лояльності до Бога і такої ж любові до ближнього. Деякі з них навіть твердять, що дух Христа в церквах – це і є другий прихід Христа.
Не треба й згадувати, наскільки безнадійно непрактичною є така теорія. Річ, яка вважається їх сильною стороною – їхня чисельність, – насправді є їхньою слабкістю. Позираючи на 300000000 християн, вони мовлять: «Яка могутність!» Ми ж споглядаємо на цю кількість і кажемо: «Яка немічність!»
Коли б всі ці люди були святими, керованими та контрольованими любов’ю, це справді була б незаперечна міць; варто також сказати, що коли б вони збудилися до розуміння істинного становища, вони не лише змогли б, але й насправді революціонізували б суспільство. Та, на жаль, «кукіль» та «полова» є переважаючими, тоді як клас «пшениці» є нечисленним. Як сказав великий [516] Пастир, до Нього належить лише «мала черідка», котра, як і їхній Учитель, «умалила себе», не має впливу, і серед неї «небагато-хто мудрі за тілом, небагато-хто сильні, небагато-хто шляхетні» (1 Кор. 1: 26). «Послухайте, мої брати любі, – чи ж не вибрав Бог бідарів цього світу за багатих вірою і за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2: 5).
Ні, ні! Дух Христа в Його «малій черідці» не є достатнім, щоб дати їм Царство! Церква ніколи не була без тих, хто мав цього духа. І як наш Господь, перш ніж залишити нас, обіцяв, що Він буде з нами аж до кінця віку, – так і виконалося. Однак Він також обіцяв, що коли відійде (особисто) при закінченні юдейського віку, то знову прийде (особисто) при закінченні цього віку. Він запевнив нас, що під час Його відсутності всі вірні Йому «будуть переслідувані» – що співспадкоємці Його Царства «терпітимуть насилля», аж доки Він не прийде знову і не візьме їх до Себе. Опісля Він нагородить їхню вірність та терпіння славою, честю та безсмертям, а також часткою у Його престолі та владі благословити світ справедливим правлінням і знанням правди, і остаточно винищити добровільних виконавців зла з-посеред тих, хто чинить праведність. Для цього не лише стогнуче створіння, але й ми самі, котрі маємо первоплоди Духа (Рим. 8: 23), мусимо зітхати, чекаючи Отцівського часу і Отцівського способу вивищення. Господь виразно вказав, що пора для цих благословень є поруч і що вони будуть впроваджені шляхом покарання світу жахливим часом горя, яке святі – «мала черідка» – мають уникнути шляхом переміни та прославлення в Царстві.
Але щоб ніхто ніколи не сказав, що багатство та освіта могли допомогти йому в перемозі над світом, Бог дав ці самі корисні речі номінальній церкві – [517] «християнству». Та, мабуть, ці можливості вплинули навпаки, бо розвинули гордість, презирство та недовір’я, зване «вищою критикою», і остаточно зникнуть під руїнами суспільства. «Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде [сподівану] віру?»
ЄДИНА НАДІЯ – «БЛАЖЕННА НАДІЯ»
«Чекаючи блаженної надії та з’явлення слави великого Бога й Спаса нашого Христа Ісуса». «Що вони для душі, як котвиця, міцна та безпечна, що аж до середини входить за завісу». «Тому, підперезавши стан вашого розуму, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об’явленні Ісуса Христа (Кул.)» (Тит. 2: 13; Євр. 6: 19; 1 Петр. 1: 13).
При розгляді цього клопітливого питання про Попит та Пропозицію, яке робить так багато, щоб розділити людство на два класи – багатих та бідних, – ми, наскільки можливо, уникали різкої критики обох сторін, твердо переконані, що нинішні умови, як ми намагались показати, є наслідком багатовікового закону самолюбства (наслідку Адамового гріхопадіння), який домінує над переважною більшістю людського роду, над багатими та бідними. Однак цими глибоко закоренілими законами повсюдного самолюбства гидує лише мала кількість людей (переважно вбогі), котра, знайшовши Христа і віддавшись усім серцем Його духу та закону любові, є охоча полишити всяке самолюбство, однак не може. Ці закони часто впливають на роботу дрібних торговців, а також тих людей, які працюють за контрактом або є вільнонайманими. Вони діють настільки упевнено, що коли б сьогодні повмирали всі заможні люди, а їхнє багатство розподілити пропорційно, то ці закони впродовж кількох років відновили б існуюче становище. Справді, багато нинішніх мільйонерів – це вихідці з бідноти. Тому будь-який звід законів, який можливо запровадити більшістю і який позбавить людей шляхів використання набутих самолюбних пристрастей, висмокче життєві сили прогресу і швидко поверне цивілізацію назад до марнотратства, лінощів та варварства.
Єдина надія світу знаходиться в Царстві нашого [518] Господа Ісуса Христа – у Його Тисячолітньому Царстві. Воно є Божим довгообіцяним ліком, що був затриманий до певного часу і сьогодні, дякувати Богу, є поруч, в самих дверях. Ще раз людська скрута буде нагодою для Бога, і в ту мить, коли в даремних пошуках полегшення людська винахідливість та вміння вичерпають себе, «прийде Той, що його бажають усі народи» (Кул.). Саме таким, очевидно, є божественний метод – дати великий урок в школі досвіду. З цього бачимо, що Угода Закону навчила юдеїв безпосередньо (а нас та всіх людей посередньо) великої лекції, що вчинками Закону не може бути виправдане перед Богом жодне (деградоване) тіло. Таким чином Господь звернув увагу Своїх учнів на кращу Нову угоду Ласки через Христа.
Час горя, «день помсти», який закінчить цей вік і відчинить вік Тисячоліття, буде не лише справедливою відплатою за зловживання привілеями, але й поступово впокорить гордовитість людей і зробить їх «вбогими духом», приготованими до великих благословень, які Бог є готовий злити на всяке тіло (Йоіл 3: 1). Отож Він ранить, щоб вилікувати.
Та, можливо, хтось, хто не знайомий з божественним задумом, запитає: «Як може бути встановлене Царство Боже, якщо всі людські методи зазнали невдачі? Яку ще іншу ідею він пропонує? Якщо цей задум є задекларований в Божому Слові, то чому люди не можуть ввести його в дію одразу і тим самим уникнути клопотів?»
Відповідаємо, що Боже Царство не буде встановлене шляхом голосування людей, ані голосуванням аристократії та правлячої верхівки. У своєму часі Той, «Хто має право», Хто купив його Своєю дорогоцінною кров’ю, «візьме Царство». Він «прийме Свою силу велику та й зацарює». Буде вжито силу, Він «буде пасти їх [народи] залізним жезлом; вони, немов глиняний посуд, покрушаться» (Об. 2: 27). Бо ось Він «позбирає народи, згромадить [519] царства, щоб вилити на них Свою лють, увесь жар Свого гніву, бо огнем Його заздрощів буде поглинута ціла земля! Бо тоді [коли вони будуть впокорені і готові слухати та прислухатися до Його рад] уста чисті народам Він дасть, щоб усі кликали Ймення Господнє, щоб раменом одним послужити Йому» (Соф. 3: 8, 9).
Царство не лише буде встановлене силою і стане міццю, якій люди не зможуть протистояти, але так триватиме весь Тисячолітній вік; бо загалом царювання є для особливої цілі подолання ворогів праведності. «Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми!» «Його вороги будуть порох лизати». «І станеться, що кожна душа, яка не послухала б [не стала б слухняною для] Того Пророка [славетного Христа – позаобразного Мойсея], знищена буде з народу» в другій смерті.
Сатана буде зв’язаний – кожний його облудний та хибний вплив буде стриманий – так аби зло більше не здавалося людям добром, ані добро не вважалося злим, небажаним; щоб правда вже не здавалася людям неправдою, а фальш щоб ніхто не ставив на місце правди (Об. 20: 2).
Проте, як вже згадувалося, царювання не буде лише виявом сили; поруч з силою знаходитиметься оливкова вітка милосердя та миру для всіх мешканців світу, котрі в пору, коли на землі будуть Господні суди, вчитимуться праведності (Іс. 26: 9). Засліплені гріхом очі будуть відкриті, і світ побачить правоту та помилковість, праведність та несправедливість в зовсім іншому, ніж сьогодні, світлі – «усемеро» яснішому (Іс. 30: 26; 29: 18-20). З оточуючими спокусами теперішнього часу здебільшого буде покінчено, злі речі не матимуть права ані дозволу: на правопорушників впаде обов’язкове та раптове покарання, відміряне з безпомилковою справедливістю повних слави, правомочних суддів того часу, котрі, в свою чергу, матимуть співчуття до слабких (1 Кор. 6: 2; Пс. 96: 13; Дії 17: 31).
[520] Ці судді не судитимуть згідно з тим, що чує вухо чи бачить око, але судитимуть справедливим судом (Іс. 11: 3). Не буде зроблено жодної помилки; жодний злий вчинок не уникне справедливої відплати: в таких умовах навіть намагання злочину повинні бути швидко призупинені. Кожне коліно вклониться [владі, яка здійснюватиме контроль], і кожен язик визнає [справедливість постанов] (Фил. 2: 10, 11). Тоді новий порядок речей почне промовляти до деяких серць, а поступово і до багатьох людей; те, що на початку було примусовою послушністю, стане послушністю з любові та оцінки праведності. Остаточно всі інші – хто слухався тільки примусово – будуть відтяті в другій смерті (Об. 20: 7-9; Дії 3: 23).
Отже правило та закон любові будуть нав’язані силою – не за згодою більшості, а проти її волі. Це буде поверненням цивілізації назад від її республіканських ідей, і перенесення людства у тимчасові рамки владного правління – на тисячу років. Таке владне правління було б жахливим, коли б опинилося в руках злого або невмілого володаря, однак Бог скинув з нас усякий страх, сказавши, що Диктатором того віку буде Князь Миру, наш Господь Ісус Христос, Котрий мав стільки добра для людини в Своєму серці, що віддав власне життя викупною ціною, щоб мати повноваження підняти з нашого осквернення гріхом і повернути до досконалості та Божої милості всіх, хто прийме Його ласку через послушність Новій Угоді.
Уранці Тисячоліття для всіх стане очевидним, що визначений Богом спосіб є єдино можливий для невідкладного випадку хворого гріхом, самолюбного світу. Справді, дехто вже розуміє, що світ потребує перш за все міцного справедливого уряду: люди щораз більше починають усвідомлювати, що єдиними особами, кому надійно можна передати абсолютну свободу, є ті, хто [521] навернувся усім розумом – хто має відновлену волю, відновлене серце і Христового духа.
ВЛАСТИВЕ СТАНОВИЩЕ БОЖОГО НАРОДУ
Можливо хтось запитає, що робити нам, котрі сьогодні бачать ці речі у їх властивому світлі? Чи повинні ми, маючи у власності вільні землі, роздати їх або від них відмовитися? Ні, це не буде для добра справи – хіба ви віддасте їх якомусь вбогому сусідові, котрий є справді в потребі: та коли він не зуміє ними розпорядитися, то обов’язково звинувачуватиме вас у своїх невдачах.
Коли ми є фермерами або коли виробляємо продукцію чи нею торгуємо, то чи нам намагатися вести справи на основі принципів Тисячоліття? Ні, бо, як вже вказувалося, чинення цього принесло б вам фінансовий крах, згубний для ваших кредиторів, а також для тих, хто перебуває у вашій залежності, і тих, хто вами найнятий.
Радимо, щоб дозволити нашій поміркованості бути відомою усім людям, бо це є тим усім, що ми можемо сьогодні вчинити: уникати експлуатації будь-кого, виплачувати розумну платню або частку з прибутків, або зовсім не брати позику; уникати обману в будь-якому вигляді; «дбати про добре перед усіма людьми»; давати приклад «благочестя із задоволенням» і завжди словом та прикладом знеохочувати не лише до насилля, але й до звичайного невдоволення; і намагатись вести втомлених та обтяжених до Христа і слова Божої благодаті – через віру та повне посвячення. І якщо вам, з Божої милості, доведеться розпоряджатися більшим чи меншим достатком, не віддавайте йому почесті, ані не дбайте про те, щоб угледіти, скільки ви можете нагромадити для своїх наступників ради їхнього сперечання і злого вжитку; але вживайте це згідно з вашою угодою в службі для Бога і під Його керівництвом, пам’ятаючи, що це не є ваше, щоб його зберегти або використовувати лише для себе, а Боже, передане під ваш догляд, щоб з радістю вжити його в службі для слави вашого Царя.
Як пораду для практичного застосування цих [522] зауважень в життєвих справах ми пропонуємо лист, надісланий одним читачем нашого двотижневого видання, а також нашу відповідь, опубліковану в цьому виданні. Вона може статися корисною іншим.
У СВІТІ, ТА НЕ ЗІ СВІТУ
Пенсільванія
Дорогий брате. Минулої неділі на нашому зібранні ми брали до уваги лекцію з Рим. 12: 1, і серед багатьох думок, взятих з цього плідного тексту, були думки про те, як ми використовуємо наш посвячений час. Я займаюсь торгівлею бакалійними товарами, однак сьогодні загальні умови в торгівлі вимагають «постійного безсоння».
Переді мною не раз поставало питання, чи повинен я, посвячена особа, чинити стільки зусиль і вкладати в своє заняття стільки праці, скільки потрібно сьогодні? Щотижня я виставляю цінники, досить часто пропонуючи товари за цінами нижчими, ніж потрібно, щоб притягнути покупців, і роздаю багато «дарунків» з ходових товарів – не тому, що я віддаю перевагу саме такому веденню справ, а тому що так чинять всі мої конкуренти, – отже, щоб утримати рівень продажу, а також прожиток (я не є заможною людиною), мені доводиться годитися з такими умовами.
Іншою неприємною річчю даної справи є те, що вона штовхає в труднощі мого слабшого брата-трудівника, котрий займається схожим бізнесом. Я знайомий з багатьма з них; часто це вдови, які, продаючи ті чи інші товари, намагаються чесним шляхом заробити на прожиття: проте я змушений викинути з голови мої найкращі почуття і гостро братися до справи, не озираючись, чи це принесе комусь клопоти. Це – гірке визнання з боку того, хто зв’язаний своїм становищем допомагати нашому Господу підносити людство з провалля самолюбства, від якого воно має бути спасенне у віці, котрий, як віримо, вже є так близько. Я зовсім не прагну знайти ваше виправдання моїх вчинків в даній справі, але хочу знати вашу думку і пораду щодо того, до якої міри у теперішньому часі, коли справою великих риб є поїдання менших, Божа дитина має бути зайнята бізнесом.
Ваш в Христі,
У відповідь: Умови, про які ви згадуєте, є спільними майже [523] для всіх форм підприємництва і по всьому світі набувають все більшого впливу. Це частина загального «горя» нашого часу. Збільшення продуктивності техніки і зростання чисельності людського роду сприяють зменшенню заробітної платні і роблять постійну зайнятість більш нестійкою. Також люди все більше шукають як зайнятися бізнесом; натомість конкуренція і малі прибутки – хоч вигідні для вбогих – стають в комерційних справах смертельними для малих крамниць та високих цін. Внаслідок цього крамниці та дрібні фабрики уступають шлях більшим, які, виходячи з кращої та більш економної організації праці, дозволяють на краще обслуговування та нижчі ціни. Можливості постачання більш свіжої продукції за меншу ціну разом з кращим сервісом є для загалу більш вигідними порівняно з маленькими старомодними крамничками з заяложеним товаром, високими цінами та недбалим обслуговуванням – навіть якщо деякі нещасні вдови та інші особи тимчасово матимуть труднощі через розумову, фізичну та фінансову неспроможність пристосуватись до нових умов. Та навіть вони, якщо відкрито, доброзичливо дивитимуться на ситуацію, можуть радіти з загального достатку, хоча це спричиняє некорисні зміни в їхніх справах. Вони можуть радіти разом з тими, хто почерпнув користь, терпеливо чекаючи грядущого Царства, яке вчинить Божі благословення для всіх більш доступними, ніж тепер. Однак несамолюбного ставлення до речей можна сподіватися тільки від тих, хто має «нову природу» та притаманну їй любов. Тож сьогоднішня конкуренція в торгівлі не може однозначно вважатися лихом. Вона є одним з великих уроків для світу, підготовчим набуттям знань в переддень вступу в права великого Тисячолітнього Віку, в якому ділові справи світу будуть переважно, а то й цілком на соціалістичній основі – не заради багатства та користі окремих осіб, а заради загального добробуту.
Водночас, самолюбні стремління конкуренції все більше дратують тих, у кого є шляхетні, великодушні поривання – чи то християн, чи інших. Ми раді відзначити [524] вашу оцінку справи і ваше невдоволення теперішніми умовами.
Ми радимо дотримуватися великої обережності, і якщо ви завважите певну галузь бізнесу, яка менш охоплена конкуренцією, а, отже, дещо сприятливіша, тоді зробіть заміну. Якщо ж ні, то перш, ніж ви знайдете більш відповідний бізнес чи більш сприятливі умови, радимо пробувати в тому, в чому ви пробуваєте, і лише до деякої міри змінити спосіб діяльності, тобто в міру можливостей зробити рівний поділ між трьома конфліктуючими інтересами – вашими власними, інтересами конкурентів та інтересами ваших клієнтів та сусідів. Якщо ваш бізнес повертає витрачені кошти і дозволяє на поміркований прибуток, подбайте, щоб так було і далі, і надто не підштовхуйте інтересу, намагаючись стати «багатим», бо «ті, хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку» (1 Тим. 6: 9). Ми повинні уникати будь-якої нечесної конкуренції або підступу в стосунках з конкурентами, а також будь-якого обману в пропонуванні товару покупцям. За всяку ціну дбайте про справедливість та чесність; потім додайте в стосунку до вашого конкурента усю «поміркованість», яку може запропонувати любов і можуть дозволити умови.
Не забуваймо застереження: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло» (2 М. 23: 2), і не даваймо порад хоча б найменшого компромісу з несправедливістю. Ваше питання, наскільки ми розуміємо, не стосується того, чи можна чинити несправедливість, але того, чи любов дозволятиме на те, чому не суперечить справедливість і на що погоджуються покупці. В таких «дрібницях» земне серце не знає докорів сумління, лише ваша «нова природа», законом котрої є любов, вважатиме за краще бачити свого конкурента процвітаючим і буде прагнути в міру можливостей робити добро всім людям – особливо для дому віри. Розвивайте цю «нову природу» шляхом послуху закону любові у всіх можливих напрямках. «Коли можливо, якщо це залежить від вас, – живіть у мирі зі всіма людьми» – поступаючи великодушно і в згоді з любов’ю. Хто є сповнений духа любові, той не думає погано про свого [525] конкурента, не радіє з його невдачі і не шукає тільки власного достатку.
Труднощі полягають в тому, що весь світ опирається на зіпсутий фундамент самолюбства, цілком несумісного з любов’ю. Рівень одних є вищий, інших – нижчий: одні в своєму самолюбстві обмежуються справедливістю, інші в самолюбстві опускаються до несправедливості та непорядності, хоча при цьому тенденція завжди є спадною. «Новому Створінню» в Христі ніколи не належить сходити нижче справедливості та порядності, навпаки, воно, наскільки це можливо, повинно прагнути піднятися понад найвищий критерій в світі – до досконалої любові. Помилка нинішньої системи конкуренції полягає в тому, що інтереси продавців та покупців перебувають в постійному конфлікті. Жодна сила не в змозі врегулювати, мати повний нагляд і змінити усе, окрім єдиної сили, обіцяної Богом, – Тисячолітнього Царства, яке силоміць введе в дію правило любові і звільнить від пристрастей та уз самолюбства усіх, котрі, побачивши і збагнувши кращий шлях, приймуть запропоновану в той час допомогу.
* * *
Як ми зауважили, при нинішньому суспільному законодавстві неминучим стає зіштовхування мас людства у трясовину, як рабів заможності та інтелекту, або крах існуючого суспільного порядку у загальній анархії, і саме про це останнє твердить Святе Писання; воно приведе на всіх багатих та бідних, вчених та неосвічених людей жахливу відплату і шляхом наочного прикладу навчить людей про безглуздя самолюбства та допоможе їм на майбутнє оцінити мудрість Божого закону любові. «Велике горе» навчить всіх жахливого та остаточно найбільш корисного уроку. Отже в наступному розділі ми готові розглянути те, що Святе Писання може нам розповісти про падіння «Вавилону», «християнства» у великій боротьбі, якою закінчиться цей вік.
[526] Спостерігши невдачу християнства прийняти духа Христового вчення, і побачивши, як знання та свобода, здобуті з Його вчень, з’єдналися з духом злоби, самолюбства, і як з нинішніх передбачень перед нами вимальовується близька неминучість жахливого нещастя – анархії та всякого злого чину, – ми розуміємо справедливість його дозволу і бачимо в ньому божественний закон відплати. І хоч ми горюємо над усіма лихами, які привели таку відплату, проте усвідомлюємо її необхідність та справедливість і, зрозумівши милосердні наміри, які остаточно будуть досягнуті цим шляхом, наші серця вигукують: «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю Святих!» (Об. 15: 3).