[249]
РОЗДІЛ VIII

СПЕРШУ ПРИЙДЕ ІЛЛЯ

ЯК ЦЕ ВАЖЛИВЕ ПРОРОЦТВО ПОВ’ЯЗАНЕ З ДРУГИМ ПРИХОДОМ? – ЧАСТКОВЕ І ОБРАЗНЕ ВИКОНАННЯ В ІВАНІ ХРИСТИТЕЛІ – ДІЙСНЕ ВИКОНАННЯ – ВИДІННЯ НА СВЯТІЙ ГОРІ – ЧУДОВА ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖ ІЛЛЕЮ, ОБРАЗОМ, І ПОЗАОБРАЗНИМ ІЛЛЕЮ – НАДІЙШОВ ЧАС – ПЕРСПЕКТИВА – НАСТУПНИК ІЛЛІ, ЄЛИСЕЙ

“Ось Я пошлю вам пророка Іллю, перше ніж день Господній настане, великий й страшний! І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків, щоб Я не прийшов, і не вразив цей Край прокляттям!” (Мал. 4: 5, 6)

Розглядаючи докази часу близького встановлення Царства Месії на землі, не можна пропустити це пророцтво, яке вказує на першочерговість приходу Іллі.
Вираз нашого тексту незвичайний. Здається, мова в ньому йде про те, що працею Іллі буде повернути (тобто навернути) батьків до покірного, дитячого стану, а потім, зробивши їх слухняними як малих дітей, відвернути їхні серця від помилок, гріха та невірності і привести назад до згоди з їхніми “батьками”, бо так євреї називали своїх вірних патріархів та пророків.
Пророцтво Малахії (останнє послання Єгови до Ізраїлю), виглядає, справило на них глибоке враження – особливо два останні розділи, які, зокрема, стосувались приходу Месії і особливих випробувань, які мав принести з собою день Господньої присутності (див. Мал. 3: 1-3, 13-18; 4: 1-6). Зрозумівши з цього, що випробування буде особливим, вони знайшли потішання в останніх, згаданих вище, віршах, які [250] обіцяли, що пророк Ілля, котрий вже раз навертав весь народ від поклоніння Ваалу до поклоніння Богу, знову прийде, щоб приготувати їх перед цим суворим часом, який принесе прихід Месії.
Це пророцтво не виконалось при першому приході нашого Господа – ні та його частина, яка стосувалась Месії, ні та, яка стосувалась Іллі. Очевидно, воно стосується другого приходу – приходу “Посланця Угоди” в славі та силі, а також випробування й великого горя Господнього Дня у той час. Проте представлення Христа образному Ізраїлю та велике горе, яке спало на них як народ, коли вони Його відкинули, було, як передбачив і запланував Бог, ще однією тінню, яка в багатьох подробицях стала подальшою ілюстрацією речей, представлених у цьому пророцтві. Іван Хреститель в дусі Іллі проводив працю для Ізраїлю, схожу до праці обіцяного Іллі, та не досяг успіху. В результаті на цей народ прийшло горе (прокляття). Справжній Ілля, згаданий пророком, мав виконати велику працю для усієї “землі”, щоб приготувати все людство для другого приходу. Деякий час і він не матиме успіху, внаслідок чого великий час горя (прокляття) вразить цілу землю.
Згаданий пророком прихід Іллі повинен бути “перше ніж” настане цей “великий і страшний День Єгови”.* Та оскільки (як ми вже показали) великий День Єгови почався у 1874 році н.е. і триватиме сорок років, закінчившись (із завершенням Часів Поган) повним поваленням світового і сатанинського володіння на землі та повним затвердженням на посаді Еммануїла – Христа Ісуса та Його святих – з усією силою й пануванням, то для нас важливо показати тут, [251] що Ілля прийшов. Йому не вдалось навернути серця світу до дитячого стану і [правдивої] мудрості справедливих, і тому, як передбачив й провістив Бог, приходить великий час горя. В ньому Бог через суворі і гіркі труднощі навчить людей уроків, які їм потрібно засвоїти ґрунтовно, щоб приготовитись прийняти з вдячністю Христа (Посланника Нової Угоди Єгови) і всі справедливі постанови, закони і т.п. цієї Угоди.
--------------
*Дивись Том 1, розділ xv
--------------
У першому приході, як ми вже бачили, багато Божих обітниць та планів виконалося у невеликому масштабі в одному народі, Ізраїлі – як ілюстрація більших, величніших реалій, що мають довершитись при другому приході Христа. І як чудеса, зцілення і т.п. представляли більші діла Тисячолітнього віку, а в’їзд нашого Господа на ослі як Царя представляв прийняття Ним великої влади, величі та честі в другому приході як Царя царів й Пана панів, так “людина Ісус Христос” і Його невелика група учнів представляли високо піднесеного Господа Слави, об’єднаного зі святими (Його нареченою і співспадкоємицею) у другому приході. Так само Іван Христитель та його учні, зайняті тією ж працею з ним і під його керівництвом (намагаючись навернути Ізраїль і приготовити його до прийняття Месії), представляли справжнього Іллю (правдиву християнську Церкву), праця якої полягала у намаганні навернути світ перед приходом до нього Месії – духовного Господа слави і Царя царів. Івану Христителю (в дусі та силі Іллі) не вдалося реформувати Ізраїль, і, як наслідок (Мт. 17: 12), Ізраїль відкинув Ісуса в плоті і спровадив на себе великий “день помсти”, горя та гніву (Лк. 21: 22). Подібним чином, але в більшому масштабі, дійсному і більшому Іллі не вдалося навернути і приготувати світ до прийняття Царя Слави, і тепер, як наслідок, повинен прийти великий день гніву на [252] світ, щоб розтопити, пом’якшити, впокорити й приготувати всіх, щоб вони вигукували від усього серця: “Осанна! Благословенний Той, Хто йде в ім’я Єгови!”
Таким чином бачимо, що Церква у плоті (Христос у плоті, Голова і Тіло) є Іллею, тобто попередником Церкви в славі, Помазаника Єгови. Іллею є не номінальна церква, а дійсно посвячена Церква, яка з іншого боку гробу буде великим Помазаним Визволителем. Її місія полягає у тому, щоб докоряти неправду та гріх і вказувати на майбутнє Царство слави. Наш Господь, апостоли і всі вірні в Христі Ісусі відтоді є великим позаобразним Іллею, пророком, вчителем – тим самим класом (Головою і Тілом), який незабаром становитиме Царя Слави. Праця, якою зараз зайнята Церква, носить лиш підготовчий характер до її майбутньої праці реформування світу. На своїй царській посаді Церква виконає для світу те, що їй не вдалось зробити як Іллі учителю.
Але не зрозумійте нас помилково: ми перед тим показали, що план Бога не полягав у наверненні світу під час Євангельського віку. Бог не мав такого наміру. Він лише задумав вибір і випробування Церкви тепер, а благословення світу через Церкву, Христа, – у віці, який прийде після цього. І ми не суперечимо собі, коли говоримо, що Ілля (Христос у тілі) намагався навернути світ, та не зміг, за винятком часткових реформ. Бо хоч Бог знав і провістив, що наша місія для світу буде в основному безуспішною, за винятком вибору добірної малої черідки, все ж, знаючи, що такі зусилля сприятливо впливатимуть на нас самих, Він через нашого Господа повелів нам спробувати навернути світ: “Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!” Бачачи, що Він провістив нашу теперішню невдачу, а також наш майбутній успіх, коли Він прославить нас і наділить [253] божественною силою, ми можемо радіти навіть тоді, коли озираємось на відносну невдачу минулих вісімнадцяти століть, розуміючи, що важка праця класу справжнього Іллі не була даремною, а послужила божественній цілі розвитку правдивої Церкви – коли вона несла свідоцтво світу, яким він скористається у властивий час.
Іван Христитель не був в дійсності Іллею, який повернувся на землю, і не є ним Церква. І як Іван виконував працю Іллі для Ізраїлю (Лк. 1: 17), щоб його підготувати, а також представив Господа у плоті, так і Церква виконує провіщену працю Іллі для світу “в дусі та силі Іллі”, проголошуючи другий прихід нашого Господа майже тими самими словами, які вжив Іван у першому приході: “Між вами стоїть, що Його ви не знаєте. Він Той, Хто за мною йде, Хто до мене був” (Ів. 1: 26, 27).
Не всі могли прийняти свідчення Івана або збагнути, що він був предтечею Царя у плоті. Якби вони це змогли, то, тим самим, були би готові прийняти Ісуса як свого Месію. Для всіх, хто міг визнати і визнав послання Івана та прийняв Христа, Іван справді виконав працю Іллі. Наш Господь сказав їм про Івана (Мт. 11: 14): “І коли хочете прийняти, він є Ілля, що має прийти”, – хоч Іван та його праця не виконали повністю всього провіщеного про Іллю, як і наш Господь у плоті не виконав всього, що було провіщено про Месію. Для всіх, хто міг Його прийняти, Він був Помазанцем Єгови ще до того, як завершив Свою працю жертвування, як був прославлений і прийшов знову, виконуючи великі повноваження Месії, Визволителя. Іван у першому приході дійсно був до певної міри завершенням образу, розпочатого в особі і праці Іллі. Іванова ж праця у першому приході була тінню завершальної праці Церкви у другому приході. Ноги Христа у плоті – ноги Іллі – проголошують [254] Царство (Іс. 52: 7). Тим, хто “може прийняти”, ми проголошуємо близьке царювання прославленого Христа. Так само тим, хто “може прийняти”, ми вказали на провіщеного позаобразного Іллю. Деякі, можливо, не “приймуть” і будуть далі виглядати якогось чоловіка, щоб той виконав провіщення Малахії, і “не впізнають часу своїх відвідин”, доки великий день горя не палатиме як піч.
Отже, з цього зрозуміло, що невдача Іллі (Христа у плоті) навернути і відновити світ була таким же передбаченим наслідком, як невдача Івана навернути Ізраїль. Проте той самий клас Іллі, тільки прославлений і наділений владою, протягом Тисячолітнього віку благословитиме й навчатиме світ та відновлятиме все, як це було обіцяно устами всіх святих пророків (Дії 3: 19-21); і образ Іллі припиняється зі завершенням нашої земної діяльності лише в значенні імені й подібності. З цим погоджувались слова нашого Господа у відповідь Його учням, які запитали: “Що це книжники кажуть, ніби треба Іллі перш прийти?” Відповідаючи, наш Господь не намагався дати повне пояснення, що Ілля – це образ, а Іван – його продовження і водночас образне виконання і т.д., тобто речі, які учні в той час не були готові зрозуміти і які, тим більше, не були на часі, щоб їх зрозуміти. Отже, вказуючи на невдачу Івана, як на часткове виконання пророцтва, наш Господь додає: “Авжеж*, Ілля має прийти заздалегідь і влаштувати все” (Мт. 17: 11, Гижа). Очевидно, Він мав на думці власну славну працю майбутнього віку разом зі Своїм прославленим “Тілом”, яке Євангельський вік вибере й випробує. Він дивився за завісу в Тисячолітній вік і бачив клас Іллі, підхоплений у вогняній колісниці у силі та великій славі – духовно звеличений.
[255] Образ жінки використовується тоді, коли мова йде про саму Церкву, окремо від її Господа й Голови. Окремо й на відміну від свого Господа, Нареченого, вона є зарученою дівою. Проте у цьому випадку використано в якості образу чоловіка, Іллю, тому що праця, зображена тут, не є працею Церкви окремо від її Господа, а спільною працею обох. Наш Господь був Головою й Попередником Церкви у плоті (Іллі) так само, як Він є Головою тріумфуючої Церкви – Христа. Є ще досить багато прикладів, де в якості образу вжито чоловіка, коли йдеться про спільну працю Ісуса Христа і Його Тіла, Церкви. Наприклад: Аарон і всі його наступники у чині Первосвященика представляли Господа і під-священиків, членів Його тіла; схожим чином Мелхиседек представляв ціле тіло у славі; так само Мойсей, Давид та Соломон. Тому використання Іллі як образу, щоб показати спільну працю Христа і Церкви, є в згоді з таким використанням образів у Святому Письмі.
Беручи до уваги клас, який представляв Ілля, яким переконливо красномовним було “видіння”, яке Господь показав трьом учням на горі преображення (Мт. 17: 1-9). Апостол Петро говорить нам, що це було видіння прийдешнього Царства (2 Петр. 1: 16-18). Наш Господь, перемінившись, постав перед їхніми очима у сяючому світлі, тоді як постать Мойсея представляла Епоху Мойсея, тобто Епоху Закону, і постать Іллі – Євангельську, тобто Християнську, Епоху. Обидві ці епохи звертали увагу, погляд і мову на жертву й страждання Христа, а також на наступну славу.
Перш ніж залишити цю тему, ми звернемось до деяких особливостей та випадків з життя пророка Іллі (образу), порівнюючи їх з історією Церкви (позаобразним Іллею), що, безсумнівно, здивує всіх, хто не помічав їх раніше. Щоб легше було порівнювати, помістимо їх в паралельних колонках. [256]

[257] Це дивовижний збіг обставин, а не випадковість. І факт, що Ілля мав прийти перед цим великим днем, і ми тепер зауважили в Церкві позаобразного Іллю, до якого відсилався пророк Малахія і якого пізніше представляв Іван Христитель, повинен сприйматись як ще один доказ того, що час наблизився – що великий День Господа прийшов. На додаток, у цьому образі є ще думки, які підтверджуються іншими віршами Писання. Їхня мета – вести й підготовлювати святих до належного виконання їхньої частки, а також зміцняти і підтримувати їх у бурхливому дні, який вже перед нами.
У нас немає жодного бажання малювати в уяві темні картини. Ми воліли би думати і говорити радше про славу, яка наступить після великого дня гніву, і про радість наступаючого Тисячолітнього Дня, аніж про лиха й розчарування близького майбутнього, які попереджують повний схід сонця. Однак потрібно, щоб святі хоч у якійсь мірі були попереджені про події, які насуваються, щоб коли на них прийде пора, вони не занепокоїлися і не впали у відчай, а, озброївшись заздалегідь, могли знати, як їх зустріти, а також могли більш повно оцінити благословення теперішнього часу і посилено працювати, “аж поки є [так званий] день. Надходить он ніч [набагато темніший час порівняно з теперішнім так званим днем], коли жоден нічого НЕ ЗМОЖЕ ВИКОНУВАТИ” (Ів. 9: 4).
Нинішня коротка пора (перед тим, як грозові хмари обрушаться на світ) є найбільш сприятливим часом для діяльності класу Іллі і відповідає успішним дням Іллі та Івана. Вона сприятлива для особистого росту в благодаті та знанні, а також для поширення правди, і є найбільш сприятливим часом, будь-коли відомим. Як тішились би ранні шукачі правди (наприклад, веріяни), коли б у них були такі підручники для дослідження, які є у нас – повні друковані видання Біблій з посиланнями, конкорданси, історії, енциклопедії, словники та інші цінні праці, які містять пояснення, які за ціною доступні всім [258] і до яких можуть мати вільний доступ в громадських бібліотеках мешканці навіть невеликих міст. А до всього цього ще додається зростаюче світло зоріння Тисячолітнього дня і можливість всіх класів самим читати й розсудливо розмірковувати. З такими допоміжними посібниками можна за один день дізнатись про Боже Слово та план більше, ніж за рік у менш сприятливі часи. Ніколи ще не було такого сприятливого часу для християнських зусиль, який би так спонукував до християнського запалу та активності, як цей час славного жнивного послання про Господню присутність і про радісну новину Царства, яке надходить.
Коли б ми подорожували з місця на місце, щоб зустрітись з віруючими, то змогли би за тиждень (та ще й з більшим комфортом) проїхати стільки, скільки Павло зміг за місяць чи навіть більше. Коли б ми хотіли проповідувати вголос, то могли би це робити, не боячись, що хтось буде до нас чіплятись чи лякати. До того ж ми живемо у час, коли маси людей вміють читати й писати, що в минулі часи було доступним лише зовсім небагатьом, коли друковане Євангеліє є дешевим, зручним і часто більш ефективним, ніж усні проповіді. Охоче серце з таким самим зусиллям може зробити набагато більше, ніж Акила і Прискила у свій час і своїм шляхом. Ми можемо проповідувати нашим друзям і незнайомим по всьому світу друкованими і написаними вручну сторінками при допомозі чудових поштових служб наших днів, до того ж майже безкоштовно.
Але апостол, говорячи про номінальну церкву останніх днів, стверджує, що “буде час, коли люди не знесуть здорової науки” (2 Тим. 4: 3, Хом.). Хоч ці слова правдиві тепер, як були правдивими в тому ж значенні протягом століть, все ж вони матимуть більш переконливе та виразне виконання у майбутньому. У наш час відомо, що номінальна церква не терпітиме тих проповідників, котрі ігнорують її догми й “проповідують Слово”, “усю волю Божу [план]”. Маючи “лестиві вуха”, вони радше люблять людські спекуляції на тему еволюції і філософії, неправдиво [259] названі так, аніж Боже Слово. І все ж, не маючи змоги йому перешкодити, вони до певної міри терплять це здорове вчення – до міри, яка набагато перевищує те, що міг стерпіти Рим у дні свого розквіту.
Якраз перед словами, які ми тут цитували, апостол прямо звертається до важких часів останніх днів цього віку (2 Тим. 3: 1-13), вказуючи на їхні характерні риси: зарозумілість, любов до розкошів, презирливе ставлення до добра, формалізм, жадність, гордість та невдячність. Він також стверджує, що (в Церкві) злі люди і ті, що збивають з пуття (зі шляху правди), ставатимуть ще гіршими, зводячи інших і обманюючи самих себе своєю софістикою. Та оскільки апостол думав і писав особливо про останні дні, а не про середньовіччя, ми цілком справедливо задаємо питання, наскільки недалеко від нас той час в нинішніх “останніх днях”, коли здорової науки не знесуть або жодною мірою не дозволять.
Хоча сьогодні у великій мірі є правдою, що нікому не дозволено купувати чи продавати [торгувати правдою] на загальних ринках або в синагогах, окрім тих, в кого є знак звіра або число його імені (Об. 13: 17), все ж повністю посвячені знають, що величні сучасні храми, названі церквами, потрібні для проповідування Євангелія не більше, ніж були потрібні за днів апостолів, і що чудові органи і навчені хори не є невід’ємним додатком для привернення уваги людей, бо сьогодні, як і в давні часи, прості люди із задоволенням слухають Євангеліє навіть на рогах вулиць і на базарних площах, і через пошту, і за допомогою друкованих сторінок. Виникає питання: чи не може це твердження Об’явитеся означати щось більше, ніж те, що тепер відбувається? І (подібно до заяви апостола Павла) чи не може це означати, що настане час, в останні дні, коли здорової науки не терпітимуть взагалі? Чи в тому відношенні наші труднощі не можуть певною мірою відповідати [260] досвіду Івана Христителя (образу), якого кинули у в’язницю? Іншими словами, чого нам варто сподіватись в період між порівняно сприятливим теперішнім часом – хоч і не без труднощів – і майбутнім благословенним часом безперешкодної справедливості? Чи залишаться нинішні обставини такими ж сприятливими для праці у винограднику, а може вони покращяться або погіршяться? Давайте глянемо, на що вказують ці образи, бо відколи наш Господь звернув на них нашу увагу, все, що ми можемо знайти в житті та труднощах Іллі та Івана (що, як бачимо, добре пасує до труднощів Церкви та до свідоцтва відносно її майбутнього земного шляху), ми маємо підставу вважати образним.
Ілля був відділений від земних обставин вогняною колісницею, яка представляла духовну славу та вивищення, яке очікує в кінці земного шляху тих із Церкви, які житимуть й залишаться до останніх днів. Та ми повинні також пам’ятати, що він був забраний вихором, бурею, а буря символізує горе, тоді як вогняна колісниця є образом перемоги і славного порятунку від горя.
Останні труднощі Івана Христителя мають ще виразніший відтінок горя. Хоч люди не послухались його (Мт. 17: 12), вони на короткий час визнали в ньому Божого слугу та пророка (Ів. 5: 35). Та коли він проголосив присутність Месії, його вплив почав зменшуватись, що він і провістив, говорячи про Христа: “Він має рости, я ж – маліти”. Так повинно бути в кінці цього віку: праця класу Івана (класу Іллі) закінчується проголошенням, що Небесне Царство близько і що Цар присутній. Якраз це зараз виконується, і такі самі слова Іванового свідоцтва можна з такою ж силою пристосувати до цього часу другого приходу Господа: “Між вами стоїть [присутній], що Його ви не знаєте”. “У руці Своїй Він має віячку [261] і перечистить Свій тік: пшеницю Свою Він збере до засіків, а полову попалить у вогні невгасимім” – великім часі горя (Ів. 1: 26; Мт. 3: 12).
Як Іван малів (його особлива праця виконувалася тоді, коли він передавав послання), так і Церква в плоті повинна маліти, несучи своє останнє послання, аж доки її останній член не складе свого посвяченого життя й не перейде за завісу до “слави”, щоб відтоді бути членом славного царюючого Христа. Як Іван сказав, що Ісус має рости, так і тепер, коли дійсне Царство є близько до свого встановлення, ми можемо з впевненістю сказати, що Цар присутній, і що Його Царство повинно зростати, доки воно не наповнить цілу землю. Проголошена Іваном праця “жнива” – збирання пшениці та горе, яке мало прийти на солому, – також знаходить свою паралель у теперішньому часі.
Свобода Івана була обмежена невдовзі після того, як він своїм посланням проголосив Присутнього і Його працю. Його кинули у в’язницю, бо він звинуватив царя у невластивому зв’язку з жінкою (Мт. 14: 4). І хоч вірні Божі діти часто вказували на те, що такий зв’язок між церквою та цивільною владою невластивий, бо названий у Святому Письмі розпустою (Об. 17: 5), і світ значною мірою відійшов від церков, цей зв’язок все ще існує. І Писання радше вказує на те, що під час грядущого горя номінальні церкви, які називають себе дівами Христа, будуть на боці земних царів, об’єднавшись із ними, а справжня Церква, подібно до її образу – Івана Христителя, – буде непопулярною, обмеженою в свободі за свою вірність у протистоянні неправді та засудженні її.
У випадку Івана та Іллі переслідувачем була жінка, а цар діяв як її посланник і знаряддя. Річ, яка тут показана символічно, вже відбувалася з правдивою Церквою в минулому, [262] і, безсумнівно, буде також в майбутньому, оскільки номінальна церква представлена в жінці, а цивільні влади – в царі. Пророцтво вказує на дуже тісний зв’язок між ними – тісніший, ніж існує тепер, – і будь-який пильний спостерігач може побачити, що головним важелем, яким царська аристократія керує масами, є забобон, ніби Бог назначив цих “великих людей” (хоч часто немічних та розпусних) управляти ними, і що протестувати проти тиранії та несправедливості, вимагаючи справедливості, свободи та рівноправ’я, означає чинити спротив Божій волі. Звідси тенденція урядів та церков до відкритого або тайного союзу для взаємного благополуччя під час навислої бурі.
І це ще це все. Назріваюча боротьба між аристократією й народними масами в кожній цивілізованій країні буде такою своєрідною, такою неподібною на те, що відбувалось у минулому, що стримані, консервативні і схильні до релігії люди, боячись повного краху суспільства в хаосі та анархії, цілком природно надаватимуть перевагу монархії, гнобленню і рабству на противагу чомусь іще гіршому. Тому вони приєднаються до церкви та імперії, до багатства і аристократії, щоб спільними зусиллями припинити це й запобігти бурхливому конфлікту – “війні того великого дня Вседержителя Бога”.
Врешті, мабуть, єдиним винятком з цього правила (серед тих, хто любить мир і правдиву релігію) будуть ті, кому Цар царів захоче відкрити через Своє Слово Свої плани (Ів. 16: 13), і хто повністю довіряє Його мудрості та любові, а також Його силі вчинити так, щоб все виконувалось згідно з Його обітницями. Лише такі (серед консервативних, люблячих порядок людей), зрозумівши роль, яку в Божому плані повинна відіграти грядуща суспільна революція для усунення кволих систем, що себе віджили, і для підготовки світу (через великий зрівнювальний процес) до Тисячолітнього царювання праведності, будуть у змозі збагнути ситуацію і діяти відповідним чином. Але їх не зрозуміють [263] правильно, і, скоріш за все, їхні старання показати дійсний стан речей і єдиний справжній засіб натраплять на опір тих, хто не бачить величного наслідку, і, не бажаючи поступитись власними бажаннями, ідеями та планами, нездібний бачити Божі плани. Коли репресивні, обмежувальні і примусові міри виявляться необхідними, ці міри, напевно, охоплять не лише робітничі організації і їхні публікації, що захищають їхні права та порушення, але й інших, які вказують на Божий план і на дійсну причину великого горя народів, а також на єдиний лік від нього. Що ж, можливо вже залишилося не так багато років до того часу, коли можуть уживати репресивних заходів проти кожної спроби святих поширювати добру новину про грядуще Царство – і все це під приводом, що цього вимагають загальні інтереси і суспільне благополуччя.
Так виконається провіщення 2-го Псалму, до того ж, мабуть, остаточно ще з більшою гіркотою, ніж можна собі уявити тепер, хоча він вже частково виконався у випадку Голови Тіла (Дії 4: 25-29).
Та ж сама необхідність обмежити свободу в політичних і суспільних питаннях, напевно, однаково вплине на свободу слова в релігійних питаннях, яка дійсно знаходиться в основі кожної свободи. Не було би дивним, якби одного дня “сильний уряд”, монархія, прийшов на зміну теперішній Великій Республіці. Цілком можливо, що вважатиметься доцільним і буде проголошуватися єдиний загальний критерій релігійного вірування, навчання за межами якого буде трактуватися і каратися як політичний злочин. Таке переслідування (в кінці, тобто жниві, цього віку) не тільки стане ще однією паралеллю жнива Юдейського віку (Дії 4: 10-13, 23-30; 5: 29-41; 11: 19), але й надасть ширшого й глибшого значення словам апостолів Павла та Івана [264] (2 Тим. 4: 3; Об. 13: 17) та образним ілюстраціям завершення земного шляху правдивої Церкви, показаним у відході Іллі у вихорі, а також в ув’язненні та обезглавленні Івана Христителя.
Що б не показав майбутній розвиток подій відносно правильності чи неправильності нашого зрозуміння пророчого свідоцтва, для нас буде корисно почерпнути з цього дві лекції. Перша: ми повинні бути так підготовлені, так озброєні і ґрунтовно оснащені непереможною правдою, щоб переслідування викликали в нас лише більший запал, а не схиляли до заниження вимог до себе через несподіванку або страх, або до відмови, коли піднімуться земні царі і разом із релігійними керівниками народу виступлять проти нас та проти правди, привілей свідчити про яку дарував нам Бог як Своїм слугам та послам (1 Ів. 3: 1). Друга: такі міркування відносно майбутнього (в порівнянні з нинішніми привілеями) повинні послужити стимулом для кожної посвяченої Божої дитини старанно використовувати теперішні великі можливості й привілеї жнива, пам’ятаючи, що “хто жне, той заплату бере”, як і той, хто сіяв та поливав, і що зараз є винятковий час, щоб збирати плоди для вічного життя. Невелике затишшя теперішнього сприятливого часу – з його більшими свободами та усілякими перевагами – божественно влаштоване, щоб покласти правдивим Божим слугам печатки на чолах (інтелектуально, правдою)  (Об. 7: 3).

 “Хай проміжок «малого часу»
В своєму світлі золотому буде видний зразу”.

Учитель сказав: “Ми мусимо виконувати діла... аж поки є день. Надходить он ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати”. “Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя”.
Отже, в теперішньому відповідному часі ми бачимо, що пророк Ілля прийшов (як було провіщено) перед великим й знаменним днем [265] Господа. І ми чуємо Його заключне свідоцтво, подібне до Іванового: “Між вами стоїть, що Його ви не знаєте”, – в Чиїй руці лопата, і він повністю очистить тік Свій: збере Свою пшеницю до клуні, а кукіль [саме як кукіль, а не людей] спалить вогнем невгасимим у великому часі горя, і це прокляття мусить прийти, щоб приготувати дорогу Великому Царю царів. Він повинен рости, а Ілля повинен зменшуватись, поки не буде повністю обмежений. Ми не тільки чуємо це свідоцтво з уст декого із класу Іллі сьогодні, але кожен із класу Іллі незабаром проголошуватиме це послання і буде зайнятий у праці Іллі. Лише ті, які в цьому виявляться вірними, будуть прославленим Іллею і одержать право брати участь у праці реституції всього, яка протягом Тисячолітнього віку матиме величезний успіх. Вся глибина змісту знаходиться в значенні імені Ілля. Воно означає Бог [могутній] Єгови і відповідає імені Господнього Помазанця, величною працею Якого буде відновити все, про що Бог говорив устами всіх Своїх святих пророків від початку світу.
Закінчуючи цю тему, ми коротко відзначимо факт, що в кінці свого шляху пророк Ілля покликав Єлисея, який, після жертвоприношення, все залишив і пішов за Іллею. Він став його наступником як пророк, коли Ілля був забраний у вихорі, одержавши його плащ повноважень та велику міру його духа та сили (2 Цар. 2: 9-16). Оскільки Ілля представляє Тіло Христа у плоті – переможну Церкву, певну громаду, певне число, – то можна розсудливо зробити висновок, що Єлисей також представляє певний клас, який матиме глибокі почуття до класу Іллі і ходитиме разом з ним, ведений Господом. Однак не варто сподіватись, що цей клас буде прославлений. Він буде відділений від класу Іллі “вихором” горя, але зберігатиме зацікавленість і одержать благословення. Після відходу Іллі [266] Єлисей став таким сміливим та сильним, що теологи тих днів (“пророчі сини”) казали: “На Єлисеї спочив дух Іллі!”
Ім’я Єлисей означає “могутній визволитель”, і діяльність Єлисея була працею реституції. Це, безсумнівно, представляє працю класу, який в майбутньому буде діяльним представником серед людей в проведенні праці реституції в силі прославленої тоді Церкви. Серед інших чудесних справ, Єлисей оздоровив воду, щоб відтоді більше не було смерті ні безплідної землі; він помножив олію бідної вдови, щоб віддати її борг; він повернув до життя сина шунамітянки; і коли в країні був голод, а юшка теологів (“пророчих синів”) виявилась отруєною, так що її неможливо було їсти, Єлисей оздоровив її, зробивши придатною для їжі. Він зробив так, що хлібом, якого вистачало лише для кількох, вдалося нагодувати багатьох. Він зцілив від прокази Наамана. Він також був Божим знаряддям у помазанні Єгу, руками якого (за Господнім словом через Іллю) була повністю знищена царська сім’я Ахава, включаючи Єзавель, а також всі її священики (2 Цар. 2: 19-22; 4: 1-7, 18-44; 5: 1-14; 9: 1-37; 10: 28).
В усіх цих ділах Єлисея неважко зауважити близьку подібність до праці реституції, якої незабаром можна сподіватись, коли води правди більше не будуть солоними від помилок, а будуть оздоровлені в самому джерелі яснішим зрозумінням Божого Слова; коли бідні зможуть одержати олію радості замість пригніченого духа; коли мертві будуть повернені до життя; коли під час голоду їжа (правда) стане придатною і її буде вдосталь; і коли влади та системи, представлені в Ахаві та Єзавелі, разом зі всіма, хто об’єднається з ними проти Господа, будуть повністю й остаточно скинені.