[105]
РОЗДІЛ VII

“ПОПІЛ ІЗ ЯЛІВОК ПОКРОПИТЬ НЕЧИСТИХ”
ЄВРЕЇВ 9: 13

Це не була одна з жертв Дня Примирення – Це не була одна з наступних жертв за народ – Клас, образно показаний у цій жертві – Апостол Павло як священик, який свідчить і висуває докази стосовно позаобразу – Кроплення попелом для очищення народу відбуватиметься в Тисячолітньому віці – Як відбудеться це очищення?

Одна з рис церемоніального закону Ізраїлю (про яку сказано в 19 розділі 4 Книги Мойсея), вимагала забиття рудої ялівки (корови), безвадної, на яку ніколи не накладали ярма служби. Це не була одна з жертв за гріхи Дня Примирення, ані жодне з приношень народу після Дня Примирення. Фактично, це взагалі не було “приношення”, оскільки жодну її частину не приносили на Господньому жертовнику і не їли священики. Її жертвували, але не в тому самому значенні і не на тому самому місці, що й ці приношення, тобто на Подвір’ї. Її навіть не забивав один зі священиків, ані її кров не вносили до “Святині” та “Святого Святих”. Руду Телицю виводили за табір Ізраїлю, вбивали і спалювали на попіл – плоть, лій, шкіру, кров і т. д., за винятком невеликої кількості крові, яку священик брав зі собою і кропив нею семикратного в напрямку переду Намету. Попіл ялівки не [106] вносили до Святого місця, а залишали за Табором. Зібраний в купу, він, очевидно, був доступний для будь-кого з людей, хто міг ним скористатися. Згідно з приписом Закону, частину цього попелу змішували з водою в посудині, у цю суміш опускали пучок ісопу і кропили все, що законно вважалося нечистим – людину, одяг, шатро і т. п., – для очищення.
З того, що ми дізналися про жертви Дня Примирення, які були тінню кращих жертв цього Євангельського віку (які складалися Царственим Священством, Христом, Головою і Тілом), ця ялівка не мала з ними нічого спільного і, очевидно, не зображувала жодних жертв теперішнього часу. До того ж вона відрізнялася від будь-яких жертв, які були прийняті за народ Ізраїлю після Дня Примирення і які, як нами було тільки що показано, означали розкаяння і жаль за скоєні гріхи в Тисячолітті, а також повне посвячення себе Господу. Спалювання ялівки не було пов’язане з жодною з цих жертв, усі з яких складали священики на Подвір’ї. Позаобраз цієї Рудої Ялівки ми повинні шукати десь в іншому місці, бо коли б вона хоч в якомусь значенні слова представляла священиків, то на доказ цього факту один з них обов’язково мав би зарізати її.
Що ж, у такому разі, означає ця жертва рудої ялівки? Який клас або особи (що постраждали за “Табором”) представлені в ній? В якому значенні слова їхні страждання можуть мати щось спільне з очищенням Божого народу, включаючи тих, хто ще стане Його народом у Тисячолітньому віці?
Відповідаємо, що був такий клас Божого народу, що не належав до “Царського Священства” і страждав заради праведності за “Табором”. В 11 розділі [107] Послання до Євреїв апостол викладає нам коротку його історію, а також показує вогняні випробування, яких він зазнав. Перерахувавши подвиги віри деяких, він говорить: “І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабості, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в’язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх” (Євр. 11: 32-38).
Перед нами клас, який відповідає опису Рудої Ялівки, – клас, який віддавав своє життя поза “Табором”, у всіх відношеннях гідний честі, проте не священицький клас. Цей клас, який не був частиною Тіла Первосвященика, не міг мати частки або участі в жертвах за гріх Дня Примирення, а також не міг бути допущений до духовних умов, образно показаних у “Святині” та “Святому Святих”. Комусь може здатися дивним, що ми з такою упевненістю заявляємо, що ці стародавні гідні не були членами “Царського Священства”, і водночас з упевненістю стверджуємо, що слуги Бога цього Євангельського віку, які не перевершують їх своєю вірністю, є членами “Царського Священства”. Наша упевненість з цього приводу ґрунтується на Божому Cлові, яке, розповідаючи про вірність цих патріархів, стверджує багатослівно: “І всі ці, засвідчені у вірі, не дістали обіцяного [не отримали [108] головного благословення], тому що Бог передбачив нам дещо ліпше, щоб вони не без нас сягнули досконалості” (Євр. 11: 39, 40, Гиж.).
Для нас не повинно складати труднощів зрозуміти, що хоча позаобразні левити (виправдані вірою в майбутнє примирення) і були до того, як наш Господь Ісус прийшов у світ, проте про позаобразних священиків не могло бути й мови, оскільки Він був Головою, Первосвящеником, у всьому мав першість і вчинив примирення за хиби Свого “Тіла” і “Свого дому”, перш ніж хто-небудь міг стати Його братами і членами царського священства. Наш Господь дуже чітко висловився з цього приводу, конкретно вказавши на лінію поділу між вірними, які були до Нього, і вірними, які прийдуть після Нього, підуть Його слідами і стануть Його співспадкоємцями. Про Івана Христителя Він сказав: “Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Христителя! Та найменший у Царстві Небеснім той більший від нього!” (Мт. 11: 11). Іван Христитель належав до класу Рудої Ялівки, який страждав за “Табором” до самої смерті, але не мав нічого спільного зі ще кращими жертвами царського священства під час Дня Примирення, лій і життєво важливі органи яких були принесені на Божому жертовнику на “Подвір’ї”, а кров була внесена у “Святеє Святих”, образно представляючи тих, які стають Новими Створіннями в Христі Ісусі, членами Його “Тіла”, Церквою, співспадкоємцями з Ним у всьому.
Хоча ці стародавні гідні в жодному сенсі не є частиною жертви за гріх, все ж вони мають відношення до очищення від гріха: їхній попіл (знання і пам’ять про їхню вірність до самої смерті), змішаний з водою правди і застосований за допомогою очищаючого ісопу, має цінність, дає очищення і освячення усім, хто прагне [109] прийти до повної згоди з Богом: “Як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла”. Проте ці уроки вірності в минулому є цінними для нас не інакше, як за допомогою жертв за гріх Дня Примирення, через них і завдяки цим жертвам, про які апостол згадує в тому ж контексті – “крові тельців і козлів”. Пам’ять про стародавніх гідних, образно показана в попелі рудої ялівки, а також уроки їх вірності мають освячуючу силу не лише для нас сьогодні, але в набагато ширшому значенні будуть застосовані і стануть благословенням для всього світу людства в Тисячолітньому віці. Як ми вже бачили у іншому місці, божественний задум полягає в тому, щоб ці стародавні гідні (найбільший з яких матиме менше почестей, ніж найменший у Царстві) займали високі і почесні місця в Божому Царстві, як його довірені особи і представники. Вони будуть “князями по всій землі” (Хом.), представниками судів Царства і носіями його благословень для “всіх народів землі”. Вірність цих стародавніх гідних була представлена в попелі ялівки, зібраному і збереженому для майбутнього використання у вигляді цінних уроків досвіду, віри, слухняності, довіри і т. д., які, у разі їх застосування до людства, яке буде прагнути очищення в прийдешньому віці, будуть для нього освяченням і очищенням, проте не без жертв Дня Примирення, а в тісному зв’язку з ними і на їх основі (Пс. 45: 17).
За спалюванням ялівки спостерігав священик. Він брав кедрове дерево, гілочку ісопу, червону нитку і кидав усе це у вогонь, в якому спалював корову. Ісоп представляє очищення, кедрове (вічнозелене) дерево представляє вічне життя, а червона нитка представляє кров Христа. Усі ці три речі він кидав у вогонь, що означало, що безчестя, яке дісталося стародавнім гідним [110] (яких каменували, перепилювали і т. д. і яких світ не був гідний), дозволяло, щоб заслуга дорогоцінної крові, очищення правдою і дар вічного життя були зараховані їм через віру, і щоб після їхньої смерті вони вважалися очищеними, виправданими і прийнятими. Священик (не Аарон, який зображував Господа Ісуса), який бачив, розумів і підтверджував спалення ялівки, який брав її кров і кропив у напрямку входу в Намет, цілком міг би представляти в позаобразі великого священика, апостола Павла, який з Божою допомогою (ім’я Єлеазар означає “Той, хто отримав Божу допомогу”) не лише пояснив нам жертви за гріх Дня Примирення, але й у своїх писаннях вказує (Євр. 11) нам на те, що дозволяє побачити в жертві Рудої Ялівки образ стародавніх гідних. Ось так він кропить їхньою кров’ю у бік Намету, показуючи, що їхнє життя було в повній, цілковитій згоді з умовами Намету, хоча вони і не жили за часів високого поклику і не мали привілею стати членами Тіла великого Первосвященика, царським священством.
Руда ялівка ніколи не носила ярма і представляла клас виправданих осіб, звільнених від Угоди Закону. Хоча у своїй більшості стародавні гідні народилися під Угодою Закону і, тим самим, були законно підлеглі її умовам і осуду нею через недосконалість плоті, проте бачимо, що Бог виправдав їх через віру, як дітей вірного Аврама. Це повною мірою засвідчено і підтверджено словами апостола: “І всі ці, засвідчені [Богом] у вірі” (Гиж.), тобто отримали вердикт “Добре” – свідоцтво, що вони догодили Богу, і що Він приготував для них благословення згідно зі Своєю обітницею (хоча ці благословення не могли їм бути дані в той час, і вони мали чекати на них і отримати їх через духовне Насіння [111] Авраама – Христа). Факт, що цією жертвою мала бути корова, а не телець, служив для того, щоб відрізнити її від великої жертви Дня Примирення, якою міг бути тільки телець. Те, що це мала бути саме руда корова, здається, вчить тому, що ці стародавні гідні не були безгрішними, а, значить, не могли бути прийняті Богом перед великою жертвою Дня Примирення, а були грішниками ”як і інші”. Факт їх очищення, тобто виправдання вірою, як нами запропоновано вище, був показаний інакше.