РОЗДІЛ VI ЖЕРТВИ ПІСЛЯ “ДНЯ ПРИМИРЕННЯ”

Образно показують покаяння, обіцянки, угоди і т. п. в Тисячолітті – Жертви цілопалення від народу – Мирні жертви – Хлібні жертви – Жертви за провину – Зникнення різниці між чоловічою і жіночою статтю, показане в образі

Жертви, які приносив народ (Ізраїль – світ) в особистому порядку (після жертв Дня Примирення) і які зображені в загальних жертвоприношеннях Ізраїлю, мають відношення до наступного віку і будуть представлені в той час прославленому царському священству. Тим не менше, вони мають свій невеликий початок вже зараз. Світська людина, яка володіє багатством, у цьому значенні вважається розпорядником Божих речей і сьогодні може користуватися цією “мамоною” та з її допомогою набувати друзів, щоб тоді, коли цей вік панування сатани закінчиться, і почнеться царювання Христа (в якому вона більше не буде розпорядником), ті, до кого вона виявляла прихильність, благословили її. Якби світські розпорядники багатства (мамони, бога цього віку) були мудрими, вони б використовували велику частку своїх засобів саме так. Адже кожен, хто подасть хоча би кухоль зимної води найменшому з цих священиків (як такому), у жодному разі не втратить своєї нагороди, коли Царство Христа буде організоване і почне правління (Лк. 16: 1-8; Мт. 10: 42).
Жертви, які не належать до класу жертв, які ми [94] називаємо “Жертвами Дня Примирення”, ілюстрували приношення і жертви, які стосуються Тисячолітнього віку.
В образі жертви “Дня Примирення” передували всім іншим і були основою загального прощення і прийняття Богом всього Ізраїлю. Після цього дня були інші жертви, які приносили окремі особи і які називалися “жертвами за гріх”, “жертвами за провину”, “мирними жертвами” і т. п. Так само буде в позаобразі. Після того як жертви Євангельського віку приведуть “народ” (світ) до виправданого стану, далі існуватимуть гріхи і провини, які потребуватимуть визнання і примирення, роблячи обов’язковими наступні жертви.
Жертви Дня Примирення представляли скасування гріха Адама через жертву Христа. Натомість у Тисячолітті, коли блага примирення будуть застосовані за світ, коли люди поступово будуть відновлені до дійсної досконалості, життя і згоди з Богом, траплятимуться помилки, за які вони частково будуть відповідальні. І перш ніж вони зможуть повернутися до згоди з Богом через Христа, їхнього Посередника, їм доведеться виправити ці помилки, показавши розкаяння.
Посвячення буде актуальне і в майбутньому віці, хоча внаслідок зміни уряду у світі посвячення більше не буде означати, як сьогодні, смерть, а, навпаки, буде посвяченням до життя, адже зі закінченням панування зла прийде кінець болю, смутку і смерті, однак не для злочинців. Посвячення завжди повинно бути добровільним віддаванням сил і воно представлене в деяких жертвах після Дня Примирення.
Оскільки основою всякого прощення гріхів у наступному віці будуть жертви “Дня Примирення”, то (в образі) грішникові належало принести якусь жертву, яка б [95] свідчила про визнання жертв “Дня Примирення”, як основи для повторного прощення. Звідси ми бачимо, що всі приношення народу після “Дня Примирення” зверталися до минулого, тобто визнавали жертви того дня. Ці приношення могли бути з великої худоби або овець, або птахів (горлиць чи молодих голубів), або відбірного борошна. Вид приношення залежав від можливостей того, хто приносив.
У Тисячолітньому віці всі люди прийдуть до “пізнання Правди” і, тим самим, отримають найповнішу можливість врятуватися від прокляття (осуду, вироку) Адамової смерті (1 Тим. 2: 4). Коли згадаємо, що ця смерть містить у собі всяку хворобу, біль і недосконалість, яким сьогодні підлягає людство, бачимо, що Божий план містить повне відновлення до людської досконалості. Другою Смертю помруть лише ті, хто добровільно відкине або проігнорує можливості, які будуть у той час у межах досяжності всіх. Але досконалість приходитиме поступово, і для її досягнення буде потрібно сприяння ВОЛІ грішника. Він повинен буде робити все, що в його силах, щоб знову піднятися до досконалості, і йому буде надана всіляка необхідна допомога. У загальному це показано в згаданих жертвах: вони повинні були відповідати можливостям кожної людини. Яким би деградованим гріхом і недосконалим хтось не був, він, прийшовши до пізнання Правди, повинен буде принести себе Богу, а саме приношення свідчитиме про його стан. Горлиця або голуб, які (в образі) приносили найбідніші, представляли всіх виправданих з числа морально убогих і деградованих. Козел, принесений більш імущим, представляв усіх менш деградованих, натомість телець представляв усіх тих, які досягли досконалості людської природи. Як у жертвах Дня Примирення телець був узятий, щоб образно показувати досконалі людські якості (багато лою) жертви Ісуса, а козел (упертий і худий) – недосконалу людську природу святих, так згадані тварини схожим чином [96] представляли тих, які приносять жертву (Ізраїль, образ віруючого світу в Тисячолітті) у своєму посвяченні. Але треба пам’ятати, що ці жертви цілопалення і мирні жертви майбутнього представляють людей, які посвячуються – віддають себе Господу. Вони не представляють жертв за гріх, щоб гарантувати примирення, як було у випадку жертв Дня Примирення. Насправді існували жертви за провину, які в певному значенні були жертвами за гріхи окремих осіб; але вони, як ми незабаром побачимо, абсолютно відрізнялися від жертв за гріхи народу в День Примирення.
Коли ті зі світу людства, які будуть охочі прийняти Божу благодать, будуть приведені до досконалості в кінці Тисячоліття, більше не буде вбогого в сенсі неспроможності принести тельця – в сенсі браку розумової, моральної і фізичної спроможності. Усі будуть досконалими людьми, а приношенням буде їхнє досконале єство, образно показане в тельцях. Ось що сказав про це Давид: “Тоді Ти полюбиш Собі жертви правди [правильних вчинків], цілопалення та приношення, тоді покладуть на Твій вівтар тельців [досконалі жертви]” (Пс. 51: 21). Зрозуміло, не варто думати, що Давид веде мову про відновлення буквальних, кривавих, образних жертв, оскільки при цьому він говорить: “Бо Ти жертви [чи то образної, чи позаобразної, оскільки на той час вже було досягнуто повне примирення за гріх, “один раз”] не прагнеш... Жертва Богові зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже”. Усі ці жертви повинні бути вільним волевиявленням і бажанням того, хто їх приносить (3 М. 1: 3).
Повнота посвячення була показана в смерті тварини, інакше кажучи, усі члени людського роду повинні посвятити свою волю. Але це не приведе ні до знищення людської природи (спалювання плоті [97] поза табором), ні до перенесення життя в нову природу – у “Святеє Святих”, куди входили тільки священики, як показано в жертвах Примирення. Після посвячення вони будуть прийняті як людські істоти, і як такі будуть вдосконалені, адже їхнє право на життя (як таких) купив Первосвященик, у членах Тіла якого представлена вся Церква, яка перемагає. Посвячення представляє оцінення викупу і згоду тих, хто приносить жертву, зі Законом Бога, як умову, на якій вони можуть продовжувати жити вічно у згоді з Богом і з Його милості.

Жертви цілопалення священиків мали постійно знаходиться на жертовнику, і не дозволялося, щоб вогонь погас. “Оце закон цілопалення: Воно приноситься на огнищі своїм на жертовнику цілу ніч аж до ранку, а огонь жертовника горітиме на ньому... А священик палитиме на ньому дрова щоранку, і кластиме на нього цілопалення... Огонь завжди горітиме на жертовнику, не погасне” (3 М. 6: 2, 5, 6).
Таким чином, кожна особа, яка приносила жертву, повинна була знати, що жертовник вже освячений (відокремлений) і приношення будуть прийнятними завдяки прийняттю Богом жертв Дня Примирення. На цей жертовник ізраїльтянин приносив своє добровільне приношення, як написано в 3 М., розд. 1 Усе робилося як завжди: тварину, розтяту на частини і обмиту, клали на жертовник (частини тіла до голови) і повністю спалювали як жертву любих пахощів для Господа. Це мало служити образом молитви вдячності до Єгови – визнанням Його милості, мудрості і любові, показаних у зламаному Тілі Христа, їхньому викупі.

Це приношення мало було зі стада або з отари; його могли приносити і на знак виконання обітниці (угоди) і як добровільну “жертву вдячності”. Той, хто приносив, повинен був представити частину його Єгові: “Руки його принесуть огняні жертви Господні, лій із грудиною, принесе грудину”; лій священик спалить на жертовнику, а грудину колихатиме перед Господом. Грудина буде священикові, а також стегно. Той, хто приносить, повинен їсти жертву (3 М. 3 і 7: 11-18; 30-34).
Це, очевидно, показує наступне: якщо якась людина прийде до стану повного миру і згоди (а це повинні зробити всі, інакше вони будуть відсічені в Другій Смерті), вона повинна їсти, тобто виконувати перед Богом угоду повного посвячення Йому. Якщо ж вона, після удосконалення, знову оскверниться свідомим гріхом, то повинна померти (Другою Смертю), як показано в покаранні за дотик до нечистого (3 М. 7: 19-21; порівняйте з Об. 20: 9; 13-15).
З цією жертвою приносили прісні калачі, мішані в оливі, і прісні коржі, помазані оливою, які представляли віру в Христовий характер, який така особа хоче копіювати. А ще був квашений хліб, що свідчив про усвідомлення нею власної недосконалості під час посвячення, оскільки квас є образом гріха (3 М. 7: 11-13).

Ці прісні калачі з відбірної муки з олією і т. п. приносив Господу священик. Вони, мабуть, представляли хвалу і поклоніння, які світ приноситиме Господу через Його Церкву. “Тому слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки” (Еф. 3: 21). Усе це приймали священики. Частина, принесена [99] на жертовнику, показувала, що вона визнана, тобто прийнята, Єговою.

ЖЕРТВИ ЗА ПРОВИНУ, ТОБТО ЖЕРТВИ ЗА ГРІХИ ЛЮДЕЙ

“Коли хто переступом спроневіриться, і невмисне згрішить проти Господніх святощів... Якщо згрішить коли хто, і зробить що проти якої зо всіх Господніх заповідей, чого не можна робити, і не знатиме, і завинить, і понесе свій гріх, то він приведе до священика безвадного барана” і принесе гроші, відповідно до того як священик оцінить переступ, та ще п’яту частину – таким буде його приношення. І священик вчинить примирення за нього. А якщо хтось згрішить навмисно і зашкодить своєму ближньому або обдурить його, то відшкодує основний збиток, додавши до цього п’яту частину (двадцять відсотків вартості) і віддасть потерпілому. І принесе він барана в жертву за провину Господу (3 М. 5: 15-26).
Це навчає про те, що кожне зло обов’язково треба буде відшкодувати, та ще з відсотками, супроводжуючи це розкаянням, тобто проханням про Господнє пробачення через Церкву (Священство). Натомість визнання особою, яка провинилася, своєї недосконалості, а також цінності викупу, показане в принесенні барана.
Та зауважте різницю в поводженні з цими жертвами за гріх і жертвами за гріх “Дня Примирення”. Останні були принесені Богу (Справедливості) в “Святому Святих” як “кращі жертви”, тоді як перші були принесені священикам, які в День Примирення вже купили народ. Свою вдячність люди виражатимуть Відкупителю. Справді, священик брав частину цього приношення і приносив його Господу як “нагадування” (Гиж.), як визнання, що весь план відкуплення, який [100] впроваджувався в дію в Дні Примирення (Євангельському віці), належить Небесному Отцеві. Решту він брав собі і їв.
Увесь світ, куплений дорогоцінною кров’ю (людським життям) Христа, принесе себе (заради прощення провин) “Царському Священству”, прийняття дарів (посвячення) котрим означатиме прощення. З цим погоджуються слова нашого Господа Ісуса до Своїх учнів: “Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються [їм]” (Ів. 20: 22, 23).
Хоча це “служіння примирення” належить у найповнішому значенні до майбутнього віку, коли всі жертви Примирення завершаться, проте вже навіть зараз будь-який член “Царського Священства” може сказати тим, хто вірить і кається: “Прощаються тобі гріхи твої”, – як це робив наш Голова, дивлячись (як це робив Він) з вірою в майбутнє на завершення жертв за гріхи. Більше того, цим священикам вже сьогодні відомі вимоги та умови, на яких обіцяно прощення, і вони по праву можуть говорити про це всюди, де бачать, що до цих умов пристосовуються.
Як бачимо, приношення Дня Примирення завжди спалювалися (3 М. 6: 30; Євр. 13: 11), тоді як жертви за провину, які приносили після Дня Примирення, були не для спалювання, а для їжі (споживання) священикам.

ЗНИКНЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ЧОЛОВІЧОЮ І ЖІНОЧОЮ СТАТТЮ

“Оце закон про жертву за гріх [жертву за провину]... Священик, що складає її як жертву за гріх, буде їсти її... Кожен чоловічої статі із священиків буде їсти її” (3 М. 6: 25-29).
Господь і всі святі ангели згадуються в Писанні як особи чоловічої статі, тоді як усі святі разом [101] представлені в особі жіночої статі, “діві”, зарученій нашому Господу Ісусу як чоловікові. Але людська істота жіночої статі на самому початку була частиною людини, створеної на Божий образ, і далі є (хоча тимчасово відокремлена з метою розмноження людського роду) частиною людини: ніхто з них обох сам не є завершеним. Досконала людина була названа Адамом, і коли їх стало двоє, Бог “дав їм ім’я: Адам” (Гиж.), де головування залишилося за особою чоловічої статі, яка стала опікуном, захисником особи жіночої статі, частини власного тіла (Еф. 5: 23, 28). Цей поділ статі не зробив Адама недосконалим: він тільки розділив його досконалість між двома тілами, “головою” яких він залишився.
Святе Письмо вказує на те, що остаточно, зі завершенням “часів реституції”, усі (особи чоловічої та жіночої статі) будуть відновлені до досконалого стану, представленого в Адамі перед відокремленням від нього Єви. Ми не вважаємо, що особи чоловічої чи жіночої статі втратять свою індивідуальність, радше кожен набуде тих якостей, яких йому зараз не вистачає. Якщо це правильна думка, то з неї, напевно, випливає, що надмірна м’якість деяких осіб жіночої статі і надмірна суворість деяких осіб чоловічої статі є наслідком гріхопадіння, тому результатом реституції до досконалості, в якій якості обох статей будуть досконалим чином поєднуватися і гармоніювати, стане ідеальне людство згідно з Божим задумом. Наш дорогий Відкупитель, коли ще був “людиною Христом Ісусом”, мабуть, не був ні грубим, ні мускулистим, ні зніженим. Його сила розуму і чоловіче благородство чудово поєднувалися зі шляхетною чистотою, ніжністю і витонченістю справжньої жіночої природи. Хіба Він не був досконалою людиною, що померла за наш рід і відкупила обидві статі? Не забуваймо, що в Нього, як людини, не було товаришки. Та хіба від цього Він не мав повноти в Собі, щоб заплатити повну відповідну ціну за Адама (осіб чоловічої та жіночої статі)? Отже, Єва була представлена чи то у [102] великому викупі, чи то у своєму чоловіку як її “голові”, інакше мати Єва не була би відкуплена зовсім, а така думка суперечила б іншим віршам Святого Письма.
Євангельська Церква у Святому Письмі дійсно згадується як “Наречена”, але не як наречена “людини Христа Ісуса”, а як Наречена піднятого і високо звеличеного Христа. Як Нові Створіння, зачаті від Божого духа до духовної природи, ми заручені духовному Ісусові, з Яким повинні розділити Його ім’я, честь і престол. Церква не є Нареченою пожертвуваної людини Ісуса Христа, а Нареченою прославленого Господа Ісуса, Який у другому приході звертається до неї як до Своєї (Рим. 7: 4).
Як з чоловіком і жінкою в наступному віці, так буде з Христом та Церквою: коли Церква буде прославлена, усі її жіночі якості проминуть; ми “будем подібні до Нього” – будемо членами Його Тіла. “А це її Ймення [ім’я її Господа], яким її кликати будуть [тоді]: «Господь [Єгова] праведність наша»” (Єр. 33: 16; 23: 6). Церква, як Тіло великого Пророка, Священика і Царя, буде частиною Отця Вічності, Життєдавця світу (Іс. 9: 6).
Та сама думка простежується в усьому Святому Письмі: тільки особи чоловічої статі зі священицького племені складали жертви і, як вже зазначалося, їли жертви за провини. Лише вони могли входити до Намету і за Завісу. Схожий порядок встановлений Святим Духом для цього Євангельського віку: “І Він, отож, настановив одних за апостолів [чоловічої статі], одних за пророків [чоловічої статі], а тих за благовісників [чоловічої статі], а тих за пастирів та вчителів [чоловічої статі], щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового” (Еф. 4: 11, 12, Diaglott). Слова “чоловічої статі”, як наведено вище, повинні знаходитися в нашому тексті, як знаходяться в грецькому. Цьому відповідають і вказівки з боку Господа і апостолів: “А жінці навчати [в Церкві] я не дозволяю, ані панувати над чоловіком”, – прямо заявляє апостол [103] (1 Тим. 2: 12, Дерк.). Це ілюструє нинішні стосунки між Христом і Церквою, які, як розуміємо, припиняться із завершенням цього віку, коли переможці будуть прославлені і насправді будуть одно з Господом – як “брати”".
Але це не означає, що сестри в Церкві не “віддають [так само] свої тіла на жертву живу, святу, приємну Богові”, і не виконують важливої “справи служіння” в Церкві як члени “царського священства”. Вони такі ж приємні Господу, як брати, тому що насправді, відколи ми стаємо “Новими Створіннями у Христі Ісусі” (2 Кор. 5: 17; Гал. 3: 28), усі відмінності статі, кольору шкіри, умов не враховуються, не мають значення з божественного погляду. Але образ, символ, урок повинні тривати далі, звідси таке строге дотримання цих відмінностей в особливих і важливіших частинах служіння в Церкві Христа.
Супротивник, навпаки, завжди прагнув контролювати людську релігійність через любов і пошану чоловіка до жінки. Звідси звеличення Діви Марії до рангу божества і поклоніння їй з боку католиків. Відомо також, що у древніх єгиптян була богиня Ісіда, а пізніше, за часів апостола Павла, богиня Артеміда Ефеська. А хіба сатана досі не намагається діяти через жінку, як в Еденскому саду? Чи не є жінки його головними медіумами в Спіритизмі і його головними апостолами та пророками в Теософії і Християнській Науці?

Використання сатаною жінок як своїх словесних знарядь аж ніяк не було їм на користь. І, навпаки, у тих країнах, де признають і шанують біблейські приписи, жінки знаходяться на вищому соціальному та інтелектуальному рівні, а їх істинну жіночність по-справжньому цінують ті, хто найретельніше дотримується приписів Святого Письма.