РОЗДІЛ ІІI ПОСВЯЧЕННЯ СВЯЩЕНСТВА

Відділення для Божої служби – “Будь вірний до смерті” – “І ви будете освячуватися”, “Я Господь, що освячує вас”, – Тельці та барани посвячення – Миро помазання посвячення

Посвячення Священства було образом посвячення людської природи Господа Ісуса і Його Тіла, Церкви, волі Єгови – слухняності Ісуса до смерті і слухняності членів Його Тіла страждати з Ним за праведність “до [самої] смерті”. Усе Тіло, представлене в синах Аарона (а також Голова, представлений особисто в Аароні), посвячене (через позаобразні жертви, що приносяться упродовж Євангельського віку) для своєї майбутньої праці як царі і священики, щоб відновлювати людство, керувати ним і благословити його. Це посвячення означає підпорядкування ВСЬОГО волі Бога в Його службі. Але така крайність з боку тих, хто жертвує, стає нагодою для Єгови. Коли ці священики посвятили все, що в них є, чим вони є і на що вони сподіваються як людські істоти, віддаючи (жертвуючи) це на знищення [40] і стаючи співучасниками жертвування з Ісусом, їхнім Відкупителем, Єгова, приймаючи їхні жертви, дає їм зачаття до нової природи, духовної природи. Але це ще не все. У нагороду за вірність Він обіцяє їм найвищий рівень духовного існування – божественну природу, тож вони одразу умовно визнані духовними синами Бога (Гал. 4: 4-7; 2 Петр. 1: 4).

Деякі, посвятивши себе жертвуванню і, тим самим, приєднавшись до “царського священства”, не зможуть брати участі в майбутній царській службі, що також показано в цих образах і виразно представлено в Новому Завіті. Один клас спасеться “наче крізь вогонь” (Хом.), виходячи “з великого утиску”, втративши при цьому нагороду, заради якої став на шлях посвячення, оскільки недостатньо цінував свій привілей складати жертву як священики – не був досить старанним, щоб “разом з Ним [Первосвящеником] терпіти”. Детальніше ми зупинимося на цьому пізніше, коли будемо досліджувати жертви Дня Примирення.
Інший клас тих, хто посвячується як священики, але не отримає царських благословень, обіцяних священикам, буде знищений Другою Смертю. Такі особи виразно представлені нашій увазі в Новому Завіті (Євр. 6: 4-6; 10: 28-31; 1 Ів. 5: 16) і показані в образах (тінях) служіння в Наметі.
Чотири сини Аарона від самого початку представляли священство, але два з них були знищені. Це відповідає двом згаданим класам, і обидва виявилися непридатними до царського священства. Один з них зазнає Другої Смерті, а інший спасеться від неї “наче крізь вогонь” (Хом.) – утиск, очищення. Аарону та двом синам, які залишилися, було заборонено оплакувати своїх братів, відсічених таким чином. Це означає, що всі [41] вірні священики визнають справедливість Божественних рішень і схиляться перед ними в покірній слухняності, кажучи: “Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих!” Дійсно, це дає благословення вірним, спонукаючи до більшої старанності, і вони кажуть: “Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився” (3 М. 10: 1-7; Об. 15: 3; Євр. 4: 1).

“І ВИ БУДЕТЕ ОСВЯЧУВАТИСЯ”, “Я ГОСПОДЬ, ЩО ОСВЯЧУЄ ВАС”

Запрошення виправданого віруючого до посвячення, до освячення, до відділення себе для божественної служби є запрошенням до жертвування земних інтересів і прав. Бог зі Свого боку обіцяє, що такі жертви будуть святими і прийнятними завдяки заслузі нашого Відкупителя, що у відповідь Він прийме нас як Нові Створіння, даючи зачаття Святим Духом Правди до нової природи. Ось так Бог освячує, тобто відділяє, тих, які вважаються святими Новими Створіннями.
Образна церемонія посвячення, що проводилася для образних священиків, показує дві частини посвячення: нашу – у підкоренні людської природи та її прав, і Божу – у прийнятті нашої жертви, відділенні і визнанні нас Новими Створіннями. Нова духовна природа була представлена в Аароні та його синах, а пожертвувана земна природа – в тельці і баранах, принесених на жертовнику (Лев. 8: 14-33).
Для жертви за гріх був приведений телець, і “поклав Аарон та сини його свої руки на голову” його, немовби кажучи: Ця жертва представляє нас. З цієї миті все, що відбувалося з тельцем, представляли речі, які мали відбуватися з Ісусом і Його Тілом (Церквою) як людськими істотами. Телець був переданий “Закону” (представленому Мойсеєм), щоб задовольнити його вимоги стосовно Ізраїлю, який образно представляв людство в цілому. Щоб задовольнити вимоги Закону, [42] слід було зарізати тельця, тож Мойсей “зарізав” його. Потім він дав кров на роги жертовника. Ось так “палець” “Закону” вказував на те, що жертовник земних жертв прийнятний для Бога через пролиту кров (віддане життя), і всі, хто усвідомлює силу жертовника (роги символізують силу), повинні, перш за все, визнати кров, яка його освячує. Кров, вилита до підніжжя жертовника, показувала, що кров’ю жертви (відданим життям) була куплена від прокляття навіть земля. “На викуп здобутого” (Еф. 1: 14).
Мойсей брав тельця, його шкіру, м’ясо і т. д., і спалював за “Табором” (вірш 17). Так людська природа завершеного Христа – Голови і Тіла – стає “жертвою за гріх”, зазнаючи знищення, на яке був засуджений світ і від якого, завдяки цій жертві, він остаточно буде звільнений. Заслуга знаходиться в жертві нашого Господа Ісуса, а ми, Його “брати”, маємо привілей доповнювати міру ЙОГО страждань “як члени Тіла Його” (Кол. 1: 24). У той час як людська природа царського священства підлягає знищенню, як щось огидне в очах світу (як це представлено в спалюванні тельця за “Табором”), Бог приймає відданість серця, яка спонукає до жертвування і промовляє: “Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже”, “Твою волю чинити, мій Боже, я хочу”. Це представлено в принесенні на жертовник товщу і життєво важливих внутрішніх органів тельця, як “пахощів любих” для Господа.
Інші особливості того ж посвячення показані в двох баранах, згаданих у 18 і 22 віршах. Перший з них згадується як жертва цілопалення. Аарон і його сини клали свої руки на його голову, тим самим показуючи, що він представляв їх. Потім його різали і кров’ю кропили жертовник, а Мойсей “розсік на куски його,.. а нутрощі та голінки пообмивав водою” і “спалив голову, і куски, товщ”. Так само впродовж [43] Євангельського віку Ісус і Його Тіло, Церква, були принесені, член за членом, на жертовник перед Богом, разом вважаючись однією жертвою. Голова був покладений на жертовник першим, і відтоді всі, які “разом із Ним померли” і (як в образі) очищені водою – Словом, вважаються покладеними разом з Головою на тому ж жертовнику. Спалювання жертвоприношення на жертовнику показує, як Бог приймає жертву – як “пахощі любі”.

[45] Другий баран, “баран посвячення”, показував, який вплив ця жертва матиме на нас, тоді як перший показував, як Бог приймає нашу жертву. Аарон і його сини клали свої руки на голову барана посвячення, даючи зрозуміти, що він представляв їх. Тоді Мойсей зарізав його, взяв його кров (посвячене життя) і дав її на кожного окремо, що свідчило, що наше посвячення є особистою справою. Він дав її на кінчик правого вуха, великий палець правої руки і великий палець правої ноги. Так завдяки нашому посвяченню ми в змозі “повірити в почуте” (WTB) і оцінити Божі обітниці, як на це не здатний ніхто інший, окрім посвячених. Наші руки посвячені, і все, що вони знаходять для виконання, ми робимо щосили, як для Господа. Наші ноги також посвячені, і відтоді ми “більше не ходимо, як і інші погани ходять” (Кул.), а “ходимо в обновленні життя”, “ходимо вірою”, “духом ходимо”, “ходимо в світлі”. “Отже, як ви прийняли були Христа Ісуса Господа, так і в Ньому ходіть” (вірші 23, 24).
Відбірні частини барана (його “нутрощі” і “товщ”) представляли почуття нашого серця, наші найкращі уміння. Священики брали їх в руки і “колихали” ними – гойдали вперед і назад перед Господом. Це представляє факт, що посвячене жертвоприношення дається Господеві не на хвилину, не на день або рік, але ми посвячуємося, щоб постійно підтримувати високо наші почуття і уміння, ніколи не [46] втомлюючись, поки Він не прийме нас як тих, хто завершив свій шлях. Далі Мойсей брав жертву “колихання” з їхніх рук (священики не клали її), після чого прийняття її Богом було показане у вогні. Так і ми, “царські священики”, не повинні відкладати або припиняти приносити наші уміння в Божій службі, поки вони в нас є і не поглинуті ще повністю в Його службі, поки Бог ще не сказав: “Досить, піднімайтеся вище”. Коли любов (“товщ”) нашого внутрішнього єства є покладена на жертовник, вогонь Божого прийняття стає сильнішим. Чим більше любові супроводжує наше посвячення Богу, тим швидше буде поглинене наше жертвоприношення.
Коли жертва “колихання” знаходилася в їхніх руках, на неї були покладені три хліби з повного коша. Це жертвоприношення Мойсей клав на руки Первосвященика і священиків.
Перший прісний хліб представляв дійсну чистоту Ісуса (як людини), а також приписану чистоту Церкви (як людей), як про це свідчив Закон (Мойсей), – виправдання, – тому що “виконується виправдання Закону на нас” до тих пір, поки ми прийняті як члени Його Тіла (Рим. 8: 4). Другий прісний хліб, змішаний з олією, представляв перебування Божого Духа – освячення. Третій хліб (корж) представляв нашу надію і віру в надзвичайно дорогоцінні обітниці слави, честі та безсмертя.
Наше посвячення не може бути повним і прийнятним, якщо в ньому відсутні ці елементи, а саме: Виправдання (чистота), Освячення Духом через віру в Правду, а також віра в обіцяне Прославляння.
Вони були покроплені миром помазання, змішаним з кров’ю посвячення (вірш 30), навчаючи, що наше посвячення прийняте лише завдяки виправданню дорогоцінною кров’ю нашого Відкупителя. Ось так сказано, що ми прийняті (тільки) “в Улюбленому” (Еф. 1: 6).
[47] Приготування м’яса посвячення (вірш 31) не було частиною жертви, а тільки приготуванням тієї частини, яка призначалася для їжі. Від усього цього не мало залишитися і сліду (вірш 32), що показує, що ми маємо бути цілком і повністю посвячені і не маємо права марнувати наш час і сили.
Сім днів посвячення (вірші 33, 35) знову ж таки показували, що ми посвячені Богу на службу не на якийсь період нашого часу, а назавжди. Сім у Святому Письмі є повним числом і означає “усе” або “цілість”, до чого б воно не відносилося (“сім печаток”, “сім сурм”, “сім кар” і т. д.). Вірш 36 говорить про завершення справи посвячення.
Зараз, як ніколи раніше, існує велика необхідність у тому, щоб усі посвячені (як священики) прагнули “померти з Ним” і “колихати” кожним своїм умінням перед Богом, щоб Він прийняв наші таланти і вжив для Своєї слави. Це особливо важливо для тих, хто розуміє, що Святе Письмо навчає, що зовсім скоро всі члени Тіла будуть прийняті разом з Головою як любі пахощі для Бога; що після закінчення праці самопожертвування почнеться славна праця благословення людства і виконання Угоди Бога.

Позаобразне посвячення позаобразних священиків обмежене нинішнім [Євангельським] віком. Воно неухильно просувалося вперед, відколи наш Господь і Предтеча “приніс Самого Себе”, і завершиться перед тим, як цей вік повністю закінчиться. І якщо ми не в змозі бути серед цих священиків зараз, під час посвячення, то не зможемо бути серед них тоді, коли вони почнуть своє служіння людям у Царстві, коли ці священики (яких люди нині зневажають, але які є “любими пахощами” для Бога) отримають додатковий титул Царя і разом зі своїм Головою, Ісусом, керуватимуть усіма народами і благословлятимуть їх (Об. 20: 6). Чи дійсно ми щиро бажаємо бути в числі тих, хто співатиме [48] хвалу нашому великому Первосвященикові: “Ти нас зробив для нашого Бога царями, і священиками, і ми на землі царюватимемо”? Але це буде тільки в тому випадку, якщо ми будемо повністю посвячені тепер, бо “коли терпимо” з Ним, “то будемо разом також царювати” (2 Тим. 2: 12).