КРОВ ПОЄДНАННЯ

"Маємо Заступника перед Отцем, - Ісуса Христа, Праведного. Він ублагання [поєднання] за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу" (1 Ів. 2: 1, 2)

Біблія ясно навчає, що Божий план спасіння людського роду ґрунтується на умилостивлюючій жертві Ісуса Христа. Фундаментальне вчення Біблії твердить, що ніхто не може врятуватися від гріха і покарання смерті без віри в Ісуса - Відкупителя і Спасителя світу. Щоб ми могли більш ясно зрозуміти, що саме вона означає для нас і що означатиме для всіх людей, ця велика істина є представлена з різних точок зору. Ось декілька Біблійних цитат
Ісус сказав: "А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам", а ще пізніше додав: "Якщо ви споживати не будете тіла Сина Чоловічого й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя" (Ів. 6: 51, 53).
"Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, - людина Ісус Христос, що дав Самого Себе на викуп за всіх" (1 Тим. 2: 5, 6).
"І кров Ісуса Христа... очищує нас від всякого гріха" (1 Ів. 1: 7).
"Бо заплата за гріх - смерть, а дар Божий - вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!" (Рим. 6: 23).
"Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть" (1 Кор. 15: 22).
Більшість християн досить часто згадує уривки Святого Письма, які стосуються Ісусової праці поєднання, однак дуже рідко чинить зусилля, щоб пояснити, що ці уривки означають. Слово "кров", наприклад, часто вживається, щоб наголосити на праці поєднання нашого Спасителя, хоч лише деякі можуть дати більш менш чітке пояснення значення цих слів.

Відкуплення

Щоб правильно зрозуміти весь предмет поєднання, важливо вміти розпізнавати, що ж саме в Біблії означає вираз: "Заплата за гріх - смерть" (Рим. 6: 23). Поєднання, вчинене Ісусом Христом, передбачає звільнення від покладеного на людський рід покарання. Якщо ми належним чином не зрозуміємо характеру покарання, то буде неможливо чітко усвідомити собі Біблійне вчення про поєднання.
Наприклад, ап. Павло пише, що Ісус дав Самого Себе "на викуп за всіх". Як бачимо, основна думка полягає в тому, що Ісус став нашим заступником в смерті. Грецьке слово "антілютрон" (аntilutron), перекладене як "викуп", насправді означає "відповідна ціна". Отже, коли Божим покаранням за гріх є вічні муки в пеклі, то для сплати покарання Ісус теж повинен вічно страждати в муках - щоб стати заміною за грішників.
Та Божим покаранням за гріх є смерть, а не муки. На жаль слово "смерть" було пояснене багатьма, як відокремлення від Бога і ув'язнення в місці, для якого придумано назву "пекло". Але для такого твердження в Святому Письмі немає жодних підстав. Смерть в Біблії означає те ж саме, що і в словнику, - відсутність життя. Соломон писав: "Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають" (Екл. 9: 5). Говорячи про кожного, хто вмирає, Давид сказав: "Того дня його задуми гинуть" (Пс. 146: 4).
На самому початку Біблії згадано, що покаранням за гріх є смерть. Бог сказав до Адама: "В день їди твоєї від нього ти напевно помреш" (1 М. 2: 17). Коли наші прабатьки з'їли заборонений плід, Бог виніс вирок: "Бо ти порох, - і до пороху вернешся" (1 М. 3: 19). Повернення до пороху було повною мірою покарання. Отже, до самої смерті їх мали супроводжувати горе та страждання. Остаточне довершення покарання Адама є згадане в Книзі Буття 5: 5, де читаємо: "А всіх Адамових днів було, які жив, дев'ять сотень літ і тридцять літ. Та й помер він".
Неправильно було також пояснено текст з Екл. 12: 7, мов би людина володіє безсмертним "духом", який не може вмерти і який після смерті тіла повертається до Бога. Цитуємо: "І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його". Ключем до правильного розуміння даного тексту є слово "вертатися". Вертаються обидва - "порох", з якого складається тіло, і "дух". Це означає, що обидва повертаються до свого початкового стану.
Згадане в цьому тексті слово "дух" є перекладом з єврейського слова "руах" (ruach) і вживається для виявлення даної Богом сили життя. У своїй проповіді в Ареопазі ап. Павло сказав, що в Бозі "ми живемо, і рухаємось, і існуємо" (Дії 17: 28).
Після смерті тіло повертається до пороху. Це повинно бути очевидним для всіх, і текст, який ми згадали, говорить, що дана Богом сила життя (дух чи дихання) також повертається. Вона приходить від Бога, від Того, Хто дає усяке життя, і тому про неї слушно сказано, що вона повертається до Нього.
Багато-хто говорить про належне людині безсмертя, мов би така точка зору була чітко викладена в Божому Слові, але для декого буде несподіваним взнати, що в Біблії ані разу не згадано про людину, як про безсмертну істоту. І взагалі, такий вираз, як "безсмертна душа", ніде в Святому Письмі не зустрічається.
Згідно Писання, на початку безсмертям володів тільки Бог. Воно було дане Ісусові після Його воскресіння, і воно є обіцяне Його послідовникам як нагорода за їхню вірність в крокуванні Господніми слідами самопожертви. Ап. Павло говорить про них, як про тих, хто шукає слави, честі і нетління. Ніхто не шукає того, чим вже володіє! (Рим. 2: 7; 1 Тим. 6: 15, 16).
Усвідомлюючи факт, що покаранням за гріх, згідно Біблії, є смерть, тобто відсутність життя, ми починаємо розуміти, що "спасіння", завдяки праці поєднання Ісуса Христа, є слушною нагодою звільнитись з цього грішного стану. Кінцевий результат праці поєднання є чудово сформульований в Об'явленні 21: 4, де сказано про час, коли вже "не буде більше смерті".

В Адамі всі вмирають

Природно виникає запитання: - Як було можливим для однієї людини, Ісуса, відкупити все людство? Святе Письмо твердить, що Він "смерть скуштував за всіх", і пояснює, як таке могло статися. Апостол Павло пише: "Як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть" (1 Кор. 15: 22). Знаємо, що на Адама було покладене первісне покарання за гріх. Через спадковість і те, що його нащадки були народжені грішниками, вони успадкували це покарання: "Прийшла смерть у всіх людей через те, що всі згрішили" (Рим. 5: 12).
Бог вважав Адама головою людства, відповідальним, бо він був створений досконалим, на образ Бога. І хоч Адам був лише людиною, однак він був цілковито здатний слухатись Божого закону. Тому Ісус, досконала людина, єдиний, Хто був "святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників", був цілком відповідною ціною за Адама (Євр. 7: 26).
Він, так само, як Адам, містив в Собі ще ненароджене досконале людство. Тому, коли Ісус згодився померти, щоб відкупити Адама, то також передбачив відкуплення всіх з Адамового роду - тих, котрі ще були в Адамових стегнах в часі його гріхопадіння. Таким чином бачимо, що біблійна думка про викуп, відповідну ціну, є включена в Ісусову працю поєднання.
Отже, така риса Божого плану спасіння, як викуп, є вираженням Божої справедливості. Цей принцип був показаний Богом в Законі, даному Ізраїлеві: "зуб за зуб", "життя за життя" (2 М. 21: 23, 24). Тільки Ісус міг дати відповідну ціну, тому що всі Адамові діти були грішними, недосконалими. Пророк Давид сказав: "Жодна людина не викупить брата, не дасть його викупу Богові" (Пс. 49: 8).

Для чого це потрібно?

Сьогодні намаганням багатьох є відійти від біблійного поняття про поєднання. Сучасна людська мудрість стоїть на позиції, що Бог, Котрий керується любов'ю, не міг для усунення гріха вимагати пролиття крові, і що така думка взагалі є відразливою для освічених мислителів теперішнього "віку розуму".
Відкидання Біблійної філософії поєднання є, як наслідок, запереченням великої та фундаментальної правди Біблії. Також знаходить собі прихильників думка, що історія Книги Буття про створення людини є лише алегорією, і що людина не є безпосереднім створінням на образ Бога.
В парі з цим йде, звичайно, відкидання падіння людини. Існує твердження, що людина не падає, а навпаки, розвивається в процесі еволюції, і тому не потребує жодного поєднання, а лише більшої вільності для свого росту за існуючі межі. Все це задовольняє людське "я", але є прямим відкиданням майже всього Божого Слова, включаючи власні слова Ісуса.
Та коли ми звернемо наш розум до Правди, то без труднощів зрозуміємо, чому Бог вимагав викуп за Адама і його потомство ще до того, як вони могли бути звільнені від осуду. Створивши Адама досконалим і здатним виконувати Його закон, Бог мав право встановити покарання, яке б прийшло на непокірних. Своє життя Адам мав лише завдяки Божій ласці. Господь не був зобов'язаний творити людину і давати їй життя, а створивши, не був зобов'язаний утримувати людину при житті. Його волею і ласкою для людей було те, щоб люди розмножувались і наповнювати землю, а нагадування, що для постійного одержання ласки людина повинна виконувати Божий закон, було лиш звичним виявом Божої справедливості.
Може виникнути запитання: - Чи не міг Бог виявити Свою велику любов до людини шляхом звільнення її від смерті без викупу? Ні, бо це ввійшло б в протиріччя з Його принципами, і коли б Він вчинив так, ми б не мали жодної певності в Його обітницях. Коли б Він пробачив грішника без рівної за вартістю платні, то чи була б в кого-небудь певність, що Бог знову не змінить Своїх намірів?
Яким чином, в такому випадку, праця поєднання з боку Ісуса утверджує нас в цілісності Божих задумів? Хіба ж не Сам Бог так запланував? Хіба ж це не є виявом Його любові? Якщо так, то чи ж не міг Бог виявити Свою любов до грішного і вмираючого покоління без необхідності Ісусової смерті? В який спосіб це доводить незмінність Його присудів?

"Бог так полюбив світ"

Одна з найбільш простих і конкретних відповідей на згадані запитання знаходиться в Єв. Івана 3: 16. Цей відомий текст говорить, що "Бог так полюбив світ", що дав Свого Однородженого Сина на смерть за людський рід. І хоч для нас неможливо збагнути велич любові Бога, однак ми сприймаємо згадані слова, як доказ, що Отчий дар Свого Сина був даром надзвичайної вартості. Він був готовий дозволити на таку ціну, щоб підтвердити Свою справедливість і, водночас, бути усправедливлюючим для всіх тих, хто приходить до Нього через Ісуса і Його працю поєднання (Рим. 3: 26).
Ми знаємо, що Ісусова праця поєднання вимагала багатьох страждань, які Він добровільно і з радістю переносив. Але страждав також Його Небесний Отець. Праця поєднання була однаково вартісною для Нього і для Його Сина. З Їхнього боку це було виявом великої любові.
Перш ніж людина могла бути звільнена від смерті, поставала потреба задовольнити Божу справедливість, і тому Божа любов передбачила ціну поєднання. Таким чином цілісність Божих принципів залишилася незайманою, і був запропонований шлях для звільнення грішників від покарання смерті.

Досконалий Ісус

Святе Письмо говорить, що Ісус "став тілом і перебував між нами" (Ів. 1: 14). "Тіло" було приготоване Йому для "перетерпіння смерті" (Євр. 2: 9; 10: 5). Одним з титулів, даних Йому, був титул "Людина Ісус Христос" (1 Тим. 2: 3-5). Однак Ісус не був недосконалим членом людського роду, але "святим, незлобивим, невинним, відлученим від грішників" (Євр. 7: 26).
Ісус існував ще в передлюдському стані. В першому розділі Євангелії Івана Він є названий "Логосом", що означає "Слово" або речник, мовне знаряддя. Згідно грецького тексту, Логос був Богом - "теос" (гр. theos - володар, могутня істота) - і був "на початку" з Богом - "хо Теос" (гр. ho Theos - Володар), тобто з Єговою, Творцем. Він був "початком Божого творива" (Об. 3: 14).
Після Свого створення Логос став активним помічником Бога: "Ніщо, що повстало, не повстало без Нього" (Ів. 1: 3). Ця спорідненість Отця і Сина в праці творення є виявлена займенником "ми" у виразі "створімо людину за образом Нашим" (1 М. 1: 26).
Про цього могутнього, славного Логоса апостол Павло писав до Филип'ян 2: 6-8: "Котрий, хоч був у Божій подобі, однак не роздумував про те, щоб узурпувати стан бути рівним Богові, але опустошив Себе, прийнявши вигляд слуги, бувши вчиненим на подобу людей і станом бувши, як людина. Він упокорив Себе, ставши послушним до смерті, навіть до смерті хресної" (Diaglott).
Ап. Павло говорить, що Ісус став подобою, як людина, тобто на деякий час Він був втрачений для небесних воїнств, серед яких пробував як Логос. Дивлячись так, Його перенесення на землю справді було надзвичайною подією. Для віруючих в Божий план поєднання прийняття багатьох речей, які відбулися в дивовижний спосіб, є річчю дуже істотною. Створення першої людини та й, зрештою, сам факт людського існування в багатьох відношеннях можна назвати чудом. Однак найбільшим зі всіх чудес було воскресіння Ісуса Христа з мертвих, яке, в цілому, мало величезне значення для плану поєднання.
Отже, Логос був чудовим чином перенесений на землю і став людиною, - щоб дати Своє тіло, Свою людську природу за життя світу. Ісус не був членом грішного і падаючого роду, як всі інші люди, і не був учасником гріха та недосконалостей. Однак не впроваджуймо себе в оману: дитина, яка народилася у Віфлиємі, не була Божим втіленням. Це був Божий Син, Котрий стався тілом. Коли Він підростав, то молився до Свого Небесного Отця і, звичайно, не молився до Самого Себе.
Кажучи "Хто бачив Мене, той бачив Отця" (Ів. 14: 9), Ісус підкреслював, що Він був в "образі Божім", так само як створений на початку Адам. Однак потім Він наголосив, що "більший від Мене Отець" (Ів. 14: 28). Ті, котрі бачили Ісуса, свідчили про чудове виявлення в Ньому славних прикмет Божого характеру. Що стосується Самого Отця, то вони не могли бачити Його особисто, бо людина не може бачити Бога і жити (2 М. 33: 20).

"Для перетерпіння смерті"

В посланні до Євреїв 2: 6 Бог є представлений, як Той, Хто "відвідує" людство. Писання відкриває нам, що Ісус є Тим, Хто чинить це від імені Бога, виявляючи Його любов до людського роду, створеного початково "мало меншим від ангелів" і обдарованого пануванням над землею (вірші 7-8).
Посилаючись в Новому Заповіті на це пророцтво (Пс. 8: 4), апостол Павло додає: "А тепер ще не бачимо, щоб піддане було йому [людині] все. Але бачимо Ісуса, мало чим уменшеним від ангелів, що для перетерпіння смерті Він увінчаний честю і величністю, щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр. 2: 9).
Нашій увазі представлено дві важливі думки. Згідно першої, Христова праця поєднання є задумана Богом, щоб зробити можливим повернення людини до її втраченого дому і панування на землі. Інша велика правда полягає в тому, що для завершення цього чудового Божого наміру було істотним відвідання землі, щоб Ісус "смерть скуштував за всіх".
Як покаранням за гріх, покладеним на Адама, а через нього на його дітей, була смерть, так Ісус повинен був померти, щоб скасувати цей осуд. Він не міг відкупити людину тільки добрим прикладом Свого життя. Справжня цінність вірної служби Ісуса полягала в тому, що Він "на смерть віддав душу Свою, і зі злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох Сам носив..." (Іс. 53: 12).
Іншим твердженням щодо підстави Ісусової праці поєднання є слова: "з краю живих Він відірваний був", "Він був проваджений, як ягня на заколення", "душу Свою покладе Він як жертву за гріх". (Іс. 53: 7, 8, 10). Ісусовою "душею" була ціла Його жива істота. Саме таким є значення Старозаповітного єврейського слова, з якого слово "душа" є перекладене.
В Псалмі 16: 10 бачимо пророчий вияв Ісусової надії бути збудженим зі смерті: "Ти не опустиш [в Діях 2: 27 ап. Петро, пригадуючи ті ж слова, говорить: "Бо не позоставиш Ти..."] Моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму Святому побачити тління". В деяких перекладах слово "шеол" (євр. sheol), а також його відповідник в Новому Заповіті слово "гадес" (гр. hаdes), замінено словом "пекло", однак найбільш правильним його визначенням є стан смерті, гріб. Святе Письмо пояснює це як стан несвідомості: "Немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості" (Екл. 9: 10) .
Оскільки "карою за гріх є смерть", то всі входять в цей стан смерті, "шеол", біблійне "пекло". Тому для Ісуса також потрібно було йти до "шеолу", до стану смерті, щоб зайняти місце грішника. Знаємо, що померло не тільки Його тіло, але й ціла Його "душа", "що на смерть віддав душу Свою".
Коли Бог засудив людину на смерть, Він забрав від неї Свою ласку. Щоб зайняти місце грішника, Ісусові потрібно було відчути таку ж втрату ласки і любові Свого Отця: "Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?" (Мт. 27: 46).

Потреба воскресіння

Як досконала людина, вільна від вироку смерті, що лежить на дітях Адама, Ісус мав право жити тривалим життям. Однак Він помер, - добровільно поклав Своє життя в жертву, як заміну за втрачене життя Адама. Він дав Своє тіло, Свою людську природу за життя світу і ніколи не міг знову жити як людина.
Але Бог обіцяв воскресити Свого Сина зі смерті і дати Йому повноваження завершити Божий план визволення і відновлення людини. Ап. Павло писав, що для "радості, яка була перед Ним", Ісус "перетерпів хрест, не зважаючи на сором", і тепер "сів по правиці престолу Божого" (Євр. 12: 12). Чоловік Ісус Христос помер, щоб відкупити світ, і був піднятий до Божої природи, щоб бути Відновлювачем і Царем тих, кого Він відкупив.
В Старому Заповіті, в послугах при Наметі (Скинії, збудованій Мойсеєм на пустині з Божої постанови), нам представлено чудові ілюстрації життєво важливого стосунку воскресіння Ісуса до всього плану поєднання.
В цьому образному Дні Поєднання в жертву був принесений телець, що вказувало на жертву Христа. Первосвященик клав свої руки на голову тельця, показуючи, що той зображує його самого і повинен бути пожертвуваний замість нього. Далі Первосвященик вбивав тельця і вносив його кров до Святая Святих Скинії, де скроплював нею ублагальню. Коли б він, згідно встановленого Богом порядку, не виконав вірно кожної речі, то помер би, переходячи з кров'ю під другою завісою Скинії до Святая Святих. Це, звичайно, було тільки образом. Друга завіса була образом жертвенної смерті Ісуса, необхідної, щоб ввійти в позаобразну Святая Святих, - в саме небо, де є присутній Бог.
Перехід Первосвященика під завісою і повстання живим з другого боку представляло воскресіння Ісуса. Коли б Первосвященик не був вірний у всіх справах довіреної йому служби, він не зміг би довершити образ жертівничої смерті Христа і наступного Його воскресіння.
Отже, дізнаємось, що воскресіння Ісуса залежало від Його вірності в віддаванні Свого тіла за життя світу, а підняття Його з мертвих підтверджувало б прийняття жертви і можливість "покроплення" Своєю кров'ю позаобразної ублагальні. Тому ап. Павло сказав, що воскресіння Ісуса було "доказом для всіх", що Він вчинив все необхідне для прийняття Богом поєднання і, тим самим приготував для всіх людей дорогу спасіння від смерті (Дії 17: 31).
Далі, у своїй проповіді в день П'ятидесятниці ап. Петро пояснює справу ще глибше. Засвідчуючи факт Христового воскресіння, він говорить, що згідно пророцтва Його "душа" не була залишена в "шеолі", і що після воскресіння Він повернувся до небес і сів "по правиці" Бога. "Бо Христос увійшов не в рукотворну Святиню [Скинію, збудовану на пустині], що була на взір правдивої, але в саме небо, щоб з'явитись тепер перед Божим лицем за нас" (Євр. 9: 24).
Яка чудова і зрозуміла думка! Так само, як Первосвященик Ізраїля перший раз входив до Святая Святих і скроплював кров'ю жертви ублагальню, так Ісус після Свого воскресіння з'явився перед Божим лицем за нас - скропив власною "кров'ю" позаобразну ублагальню заради Своїх послідовників - Свого народу.
В заголовному тексті представленої на наш розгляд теми ап. Іван пише, що Ісус є тепер нашим "заступником" перед Отцем, тому що Він є "ублаганням" (гр. hilasmos - поєднанням) за наші гріхи. Заслуга Його пожертвуваної людської природи доповнює наш недостаток справедливості - Його "кров" покриває наші гріхи.
Очевидно, що про кров нашого Відкупителя говориться символічним чином. Ісус не брав Своєї буквальної крові до небес. В Старому Заповіті читаємо: "Душа тіла - в крові" (З М. 17: 11, 14). Іншими словами, Святе Письмо звертається до "крові Христа", як такої, що складає заслугу, тобто вартість Його пожертвуваного життя.
Це є підставою нашого поєднання з Богом. Отже, написано, що ми є "очищені" Його пролитою кров'ю, Його пожертвуваним життям. В ніч перед розп'яттям Ісус звернувся до учнів символічною мовою про Своє "тіло" і "кров". Встановлюючи пам'ятку Своєї смерті, яка вимагала їсти прісний хліб і пити "чашу", Ісус пояснив, що хліб символізує Його розп'яте тіло, а чаша - Його пролиту кров. Споживання цих символів представляє наше присвоювання собі Божої ласки через відкуплення, яке є в Христі Ісусі. З того часу послідовники Христа продовжують споживати ці символи у властиву пору кожного року, і кожного разу це є новим нагадуванням про вчинену працю поєднання Ісуса Христа, без якої вони не змогли б мати жодної надії вічного життя.

Надія життя

Життя, яке християни мають тепер завдяки Христовому поєднанню, залежить від їхньої віри. Однак воно є лише надією того життя, про яке писав ап. Павло, тобто що такі витривалістю в доброму ділі "шукають слави, честі і нетління, - життя вічного" (Рим. 2: 7).
Ми вже не є відкинені Богом за наші гріхи, бо нас покриває "шата праведності" - не наша власна, а праведність Христа, символічно показана в Його крові (Іс. 61: 10). Ап. Павло говорить, що наслідком цього є "виправдання": "Виправдавшись вірою [цю річ ми приймаємо вірою, оскільки сьогодні ніхто не буває буквальним чином покроплений буквальною кров'ю], майте мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа, - і далі додає, - через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті, що в ній стоїмо, і хвалимось надією слави Божої" (Рим. 5: 1, 2).
Так, завдяки виправдовуючій силі Його "крові", ми одержали доступ до "тієї благодаті". Перед нами постає риса Божого плану, яку більшість християн випустила з уваги. Ап. Павло говорить, що ті, хто ввійшов в "цю благодать", тепер радіють "надією слави Божої". В іншому місці він описує цю велику Божу ласку, як "Христос у вас, надія слави" (Кол. 1: 27).
Не послухавшись Божого закону, Адам втратив вічне людське життя на землі. Ісус пожертвував Свою досконалу людську природу і відкупив Адама та його дітей. Прийняття цього дару дає можливість мати вічне людське життя. Ця чудова нагода буде дана всім протягом тисячолітнього Христового Царства. Але, перш ніж так станеться на основі поєднання, повинна виконатись ще одна річ: ті, хто тепер вірою приймає Божий дар життя через Христа і присвячує своє життя для служіння Богу, є запрошені з'єднатися з Христом у жертовній смерті, їм є дана можливість бути з'єднаними "подобою смерті Його" - віддати своє земне життя с усіма його правами та привілеями у жертву, віддати його жертівничим чином, шляхом страждань, як це чинив Господь (Рим. 6: 5). Ап. Павло пише: "Тож благаю вас, браття... повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу" (Рим. 12: 1).
Коли ми віддаємо себе Господу у повному посвяченні, даючи згоду йти слідами Ісуса, тоді, на основі нашої віри в примирюючу заслугу Христової "крові", наша жертва стає приємною Богу. Це є ціллю нашого виправдання з віри і означає, що вірою, через Христа, ми одержуємо земне життя, щоб в свою чергу скласти його в приємній для Бога жертві.
Апостол Павло описує це як хрищення в смерть Христа. Охрищені (занурені) в Його смерть, ми стаємо (як Нові Створіння, завдяки започаткованим в нас та визнаним Богом новим думкам та прагненням) членами Його образного тіла, Церкви. Апостол назвав це перебуванням "в Христі" (коли ми відмовляємось від власної волі, а приймаємо волю нашого Господа, нашого Голови) і запевнив нас, що "немає жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом" (Рим. 8: 1).
Як Ісус, у воскресінні, був високо піднесений понад людську природу, піднесений до слави, честі і безсмертя, така ж нагорода є обіцяна для всіх, хто "з'єднаний" з Ним у смерті людської природи. Обітниця полягає в тому, що "коли разом із Ним ми померли, то й житимемо разом із Ним! А коли терпимо разом, то будемо разом також царювати" (2 Тим. 2: 11, 12).
Божі обітниці благословень життя, якими буде збагачений світ через справу поєднання, є тісно пов'язані з угодою, вчиненою з Авраамом, що через його "насіння" всі покоління землі будуть благословенні (1 М. 12: 3; 22: 18). В посланні до Галат 3: 16 ап. Павло ототожнює Ісуса з вищезгаданим обіцяним "насінням" Авраама. У віршах 27-29 того ж розділу він пояснює, що ті всі, хто "в Христі", також є зараховані Богом частиною обіцяного "насіння" - майбутнього джерела благословень для світу.

Церква - тепер, світ - згодом

Стає очевидним, що Христова праця поєднання досі допомогла лише тим небагатьом, котрі вірою стали Його послідовниками. Однак їх не приведено до людської досконалості, і вони не одержали передбаченого для них поєднання вічного життя на землі. Замість цього Бог зарахував їм досконалість, яка дала їм змогу покласти своє життя в жертву, щоб бути "з'єднаними" подобою Христової смерті і, заодно, бути в подобі Його воскресіння (Рим. 6: 3-5).
Саме до таких звертався апостол Іван, коли писав, що Христос є ублаганням, тобто поєднанням за "наші" гріхи. Але відразу ж додав, що це поєднання вчинено також "за гріхи цілого світу". Великою помилкою було б вважати, що всі благословення поєднання стосуються лише тих, хто в цьому віці приймає запрошення йти слідами Ісуса, складаючи своє життя в жертву. Діяльність Ісуса щодо Своїх послідовників є лише підготовчим кроком до повнішого виявлення Божої ласки через поєднання, завдяки якому всім людям протягом тисячолітнього Христового царювання буде запропоноване життя на землі - таке, яке Адам втратив через гріх.

Два покроплення

Ми вже згадували про жертву тельця в образному дні поєднання і про факт, що кров'ю тельця була покроплена ублагальня Святая Святих Скинії. Запис свідчить, що це покроплення було для дому священика (З М. 16: 11). В позаобразі воно відповідало з'явленню Христа в небі за "нас", де Він, за словами ап. Івана, став ублаганням за "наші" гріхи.
В тому символічному дні поєднання також був принесений в жертву козел. Як і кров'ю тельця, його кров'ю теж була покроплена ублагальня. Останнє покроплення було для "народу" (З М. 16: 15, 33). Жертва козла наперед вказувала на жертву послідовників Ісуса. Їхня жертва є можливою для прийняття лише через Його кров, тому в дійсності покроплення ублагальні кров'ю козла зображувало друге "покроплення" кров'ю Ісуса - з'явлення Його в небі ради всіх людей, так як Він з'явився ради "нас" на початку Євангельського віку.
Але мета і наслідки тих двох покроплень не схожі між собою. Для світу не буде дано можливості жертвувати життя в служінні Богу, їм буде дана слушна нагода скористатися з дарів поєднання: вони будуть приведені до людської досконалості і вічного життя на основі щиросердечного бажання бути слухняними законам справедливого Христового Царства, яке тоді пануватиме на землі.
У згаданому тексті ап. Павло пише: "Як в Адамі всі вмирають, так в Христі всі оживуть", і додає: "Кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові під час Його приходу" (1 Кор. 15: 22, 23). Слово "прихід" (гр. parousia) означає "присутність" і відноситься до другої присутності Христа на землі. Вираз "первісток Христос" включає нашого Господа і Його Церкву - Його послідовників. Вони, Його брати, будуть оживлені першими. За ними прийдуть всі, котрі стануть Христовими під час Його Царства. "А потому кінець, коли Він передасть царство Богові і Отцеві, коли Він зруйнує всякий уряд, і всяку владу та силу. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не "покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми". Як ворог останній - смерть знищиться" (1 Кор. 15: 24-26).
Ап. Павло пише, що результат завершеної праці поєднання буде рівноцінний знищенню самої смерті. Бунт проти Божого Права, який почався в Еденському саді і продовжувався протягом всіх століть, буде припинений. Складена Христом жертва поєднання відкрила дорогу для звільнення в'язнів смерті - всі вони будуть збуджені з гробу і одержать можливість жити.
Ап. Павло писав, що волею Бога є, щоб всі "спаслися і прийшли до пізнання правди", і додає, що велика правда, якої навчаться всі спасенні від смерті через воскресіння, полягає в тому, що Людина Ісус Христос "дав Самого Себе на викуп за всіх" (1 Тим. 2: 3-6). Це, за його словами, буде "засвідчено [для всіх] в належний час".
Отже, ми приклали зусилля, щоб усвідомити повноту згаданої в нашому заголовному тексті великої Божої любові, - любові, котра спонукала Бога послати Свого Сина, щоб "кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне" (Ів. 3: 16). Для класу Церкви можливість увірувати є дана протягом теперішнього віку Євангелії, але для людства в загальному така можливість не стане досяжною, доки вся Церква не завершить свій земний шлях і не зацарює разом з Господом.
Тоді знання Божої слави наповнить цілу землю, як води покривають море (Іс. 11: 9), а очі сліпих розплющаться і вуха глухих почують. Тоді дорога буде такою простою, що "не заблудить також нерозумний" (Іс. 35: 5-9).
Станеться це в часі, коли "Господні викупленці [всі ті, за кого Христос віддав Себе на смерть] до Сіону [Христа і Його Церкви в славі] зі співом увійдуть [прийдуть], і радість довічна на їхній голові: веселість та радість осягнуть вони, а журба та зітхання втечуть" (Іс. 35: 10).
Таким буде завершення великого Божого плану поєднання. Остаточний результат є описаний ап. Петром як реституція, про яку - про "часи відновлення [гр. арokatastasis - повернення назад зі стану руїни, відродження] всього" - провіщав Бог "від віку устами всіх святих пророків Своїх" (Дії 3: 19-21).
Можливо, що протягом того Царства будуть і такі, хто, незважаючи на дані сприятливі умови, заперечать віру та послух. Такі будуть знищені "з народу". Вони, як говорить Біблія, загинуть в "другій смерті" (Дії 3: 23; Об. 20: 14; 21: 8). Після цих, збудованих на поєднанні, тисячі років духовного відродження і відновлення, прийдуть нескінченні віки радості і життя для відновленого людства. Початкова ціль Бога у створенні людини, виражена ще в Еденському саді, дійде до свого завершення, і досконала людина продовжуватиме славити Бога і радітиме передбаченими для неї благословеннями життя.