ЩО ТАКЕ ДУША? ЧИ ВОНА БЕЗСМЕРТНА?
"Не заховав від смерті душі їх" (Пс. 78: 50)
Є різні відповіді на
це запитання. Одні походять з людської уяви, інші - з Св. Письма. Одні говорять,
що є щось, що не може бути знищене, інші - що це щось підлягає знищенню. Св.
Письмо багато говорить про душу. Тож, можливо, що вона справді не підлягає знищенню
- тобто, що Бог, раз створивши душу, більше не може її знищити? Коли б ми мали
на це твердий доказ, ми б повірили. Але ж ні, розум нам говорить інше, тому,
що життя всякого творива є піддане волі свого Творця. Дивна річ, однак правдива,
що на 856 випадків застосування в Св. Письмі слова "душа", не знаходимо
жодного - в оригіналі, чи в перекладі, - виразу "душа безсмертна"
або, як дехто думає, "душа, що не вмирає". Навпаки, ми знаходимо такі
вирази: "душа, що грішить, - вона помре", "хто душу свою зберігає,
той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, - той знайде її", "можна
душу і тіло занапастити" (Єз. 18: 20; Мт. 10: 39, 28).
Те, що може вмерти, що може бути знищене, погублене, не можна назвати безсмертним.
Навпаки, це є доказ смертності. Цитовані слова доводять, що і душі і тіла є
смертельні. Чим тоді є душа?
Розповсюдженим зрозумінням про душу є те, що людина має в собі "щось"
невизначене, але що і де воно знаходиться, мало хто чинить спробу пояснити.
Це незнане "щось" вважається реальною розумною істотою, а тіло - її
помешканням, знаряддям. Одного разу протестантський єпископ так змалював душу:
"Душа - це щось, що не має ні нутрощів, ні зовнішності, ні тіла, ні форми.
Вона неподільна і така мала, що можна б вкласти мільйон душ до шкарлупи горіха".
Отже можна сказати, що це є дуже добрим визначенням того, що називається - "НІЩО".
БОГ МОЖЕ ДУШУ І ТІЛО ЗАНАПАСТИТИ
Тіло не є душею, як
твердять декотрі. Про це свідчить нам Господь Ісус, що Бог " може душу
і тіло занапастити". Маючи це на увазі, можемо дещо довідатись, розглянувши
натхненний від Бога звіт про створення людини. Вдаючись до 1 Книги Мойсея, розділ
2, вірш 7, читаємо: "Створив Господь Бог людину з пороху землі і дихання
[віддих] життя [в єврейській мові слово життя застосовано в множині, через що
треба розуміти, що життя було спільним для всіх живих створінь] вдихнув у ніздрі
її, - і стала людина живою душею [тобто істотою, обдарованою чуттям]".
З вищесказаного випливає, що згадане створіння не було людиною - душею чи істотою,
- доки не було оживлене. Воно мало очі, які не бачили; вуха, які не чули; уста,
які не говорили; язик, який не відчував жодного смаку; ніздрі, які не сприймали
запаху; серце, яке не билося; кров, яка не рухалася; легені, які не дихали.
Воно не було людиною, а лише тілом без ознак життя.
Другою стадією творення було оживлення відповідно сформованого і в усьому приготованого
"творива" - тіла, організму, про що описано словами: "і дихання
життя вдихнув [Бог] у ніздрі її [людини]" (євр. nеshamah - віддих). Коли
дух оживлення ввійшов в людину, тоді легені вдихнули, частинки крові сповнились
киснем, перейшли до серця, котре штовхнуло їх до кожної частини тіла, збуджуючи
всі попередньо приготовлені, але досі сплячі нерви до чуття та діяльності. В
миг ока прокинувся мозок, і органи мислення, розуміння, роздумування, зору,
дотику, нюху, чуття і смаку почали діяти. Те, що раніше було бездіяльним людським
організмом, стало людиною - істотою, обдарованою чуттям, "душею живою".
Стан істоти, згаданий в тексті, був досягнений. Іншими словами, вираз "душа
жива" означає не що інше, як "істота, обдарована життям", тобто
істота, здатна думати, відчувати та переживати.
Незважаючи на те, що організм Адама був досконалим, він вимагав для утримання
життя, душі, його істоти споживання плодів з дерев життя, що знаходились в Раю,
в котрому він перебував. Коли людина згрішила, Бог вигнав її з саду, щоб часом
" не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з'
їв - і не жив повік віку" - через постійне зміцнювання себе плодами, що
підтримували життя (1 М. 3: 22). Ось як туман і таємничість зникають перед світлом
правди Божого Слова.
ТВАРИНИ ТАКОЖ Є ДУШАМИ
Згадуючи тварин, як
істот, нижчих від людини, Святе Письмо говорить про них як про душі. В 1 М.
1: 30 читаємо: "І земній усій звірині і всьому птаству небесному, і кожному,
що плазує по землі, що душа в ньому жива [євр. nеfesh haim], - уся зелень яринна
на їжу для них". Також у 20 вірші тієї ж книги читаємо: "Нехай вода
вироїть дрібні істоти, душу живу..." Вони, на зразок людини, бачать, чують,
відчувають, смакують і мають нюх. Кожна з них може розуміти в міру того, наскільки
вона є розумною і наскільки складним є її організм, однак жодна з них не може
розуміти так глибоко і так піднесено, як людина.
Різниця не в тому, мов би людина мала інший вид життя від нижчих тварин. Всі
мають схожі до себе життєві сили, які походять з того самого джерела життя -
від Творця. Кожен розмножується за своїм родом, даючи життя, спершу отримане
від Бога, своєму потомству. Відрізняються вони лише будовою тіла та розумовими
здібностями.
Оскільки людина є душею, тобто розумною, інтелігентною істотою, не можна сказати,
щоб нижчі істоти теж були без цих прикмет - інтелігенції, розуму, думок, чуття.
Навпаки, і людина, і тварина мають прикмети душі, тобто є істотами з розумом
і чуттям.
ВИЩІСТЬ ЛЮДСЬКОГО ОРГАНІЗМУ
Якщо велика різниця,
яка є між людиною і твариною, не полягає ані в типі, ані в способі життя, котре
оживляє людину і тварину, ані в недостатку властивостей душі, котрою обоє володіють,
то, можливо, ми знайдемо різницю в їхніх тілах. Так, справді, головна відмінність
є фізичного характеру, а крім того Бог вчинив розпорядження стосовно людського
майбутнього, вираженого в Його обітницях. Однак схожого розпорядження і обітниць
майбутнього життя Бог не приготував для тварин, оскільки вони не є настільки
розвинені розумово, щоб бути здатними оцінити надприродні речі. Ще інша суттєва
річ - вага і об'єм мозку, що свідчать про здібності та рівень інтелігенції.
З цієї точки зору, Творець обдарував людину значно більше і поставив значно
вище тварин. Найбільш здібна та інтелігента тварина не має стільки здібностей,
скільки має їх людина; найвище поняття тварини про добро і зло - воля її господаря,
людини, - і вона не може оцінити прав природи і шляхетних моральних обов'язків,
ані також Творець не дав їй таких розумових здібностей.
Стан людини в результаті падіння, гріха та смерті є далеким від того, яким він
був у первісній досконалості, коли Творець, найвищий Суддя, сказав, що людина
була "дуже доброю". Деякі люди, занедбуючи високі почуття, а розвиваючи
і використовуючи низькі, дійшли до значної деградації, власноруч перешкодивши
розвитку тих ділянок мозку, які відповідають за вищі прикмети. Ці ділянки, однак,
ще існують і придатні до подальшого розвитку, що є неможливим у випадку навіть
найбільш досконалих тварин. Ті мають схоже тіло і кості, дихають тим самим повітрям,
п'ють ту саму воду, їдять подібний харч і всі є душами, тобто створіннями, які
мають свідомість. Проте людина, з її вищим організмом, має вищу інтелігентність
і вважається Творцем зовсім окремим створінням, яке стоїть на рівні вищому від
усіх інших земних створінь. В міру того, як гріх спотворив людину і затер в
ній первісну подобу її Творця, людина стала більш брутальною, схожою до тварин,
позбавленою вищих та піднесених почуттів. З цим повністю погоджується Святе
Письмо. "Людина стала до пари подібна, її дні - як тінь проминуща!",
"...не зостається в пошані людина, - подібна худобі, що гине!" (Пс.
144: 4; Пс. 49: 11-14).
ВЧЕННЯ СВЯТОГО ПИСЬМА
В описі Потопу (1 М.
6: 17; 7: 15, 22) є представлена схожа лекція, тобто що люди мають той самий
первісток життя, який є в інших створіннях, котрі дихають ніздрями. Це дано
з метою відрізнити їх від риб. Вищесказане є в повній згоді зі словами царя
Соломона, котрий сказав, що людина і тварина мають одного духа (євр. ruach -
дух, життя), один вид життя і що "як ці помирають [люди], так само вмирають
і ті [тварини]..." (Екл. 3: 19, 21). Коли він питає: "Хто те знає,
чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух
скотини?", - він веде суперечку з поганською теорією, яка вже тоді баламутила
розум, що людина має якісь вроджені прикмети, що протидіють смерті навіть тоді,
коли виглядає, що людина є мертва. Мудрець домагається, щоб ті, котрі проголошують
такі принципи, дали на це який-небудь доказ або признались, що в цих справах
вони не мають ані знання, ані переконання. Звідси його твердження, виражене
в 19-20 віршах: "...І нема над твариною вищості людям, - марнота бо все...
Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху..."
Різниця, що виникає між людиною і твариною, не полягає в способі дихання або
життя, але в тому, що людина має вищий від тварини організм, має моральні та
розумові здібності та прикмети на образ і подобу свого Творця, Котрий володіє
організмом, вищим від тілесного, - духовним. Як вже згадувалося, надія людини
не полягає у її вроджених здібностях, але в доброті її Творця, яку Він виявив
через приготування для людського роду Спасителя, Котрий відкупив кожну людську
душу від смерті - всіх тих, хто запрагне скористатись з запропонованої доброти,
щоб завдяки вірі в свого Спасителя отримати вічне життя через підпорядкування
себе умовам Нового Заповіту та воскресіння. "І хто прагне, хай прийде,
і хто хоче, хай воду життя бере дармо" (Об. 22: 17).
Наш Відкупитель "видав на смерть душу [життя, істоту] Свою", "Він
поклав душу Свою як жертву за гріх" (Іс. 53: 10, 12). Господь Христос,
коли поклав душу (досконале життя, істоту) Свою жертвою за гріх, Своєю дорогоцінною
кров'ю відкупив від смерті душу (досконале життя, істоту) першого родича Адама,
а в нім все його потомство. Внаслідок цього, оскільки відкупленими були душі,
душі теж будуть збуджені, воскреснуть: "Але жодна людина [недосконала]
не викупить брата, не дасть його викупу Богові, - бо викуп їхніш душ дорогий
[вимагає досконалого життя, істоти, душі]" (Пс. 49: 6, 7).
Багато-хто вважає, що всі атоми похованих тіл будуть знову зібрані, але ап.
Павло свідчить цілком протилежне: "І коли сієш [в смерті], то сієш не тіло
майбутнє...". При збудженні з мертвих Бог дасть кожній особі, тобто кожній
істоті, душі, таке тіло, яке Його нескінченна мудрість вирішила приготувати,
а саме: для вибраних Віку Євангелії, для Церкви, Невісти Христа, Він приготував
духовні тіла, натомість для класу, який буде повернений до людської досконалості,
людські тіла, але не ті самі, які були знищені при смерті (1 Кор. 15: 37-38).
Як при створенні першої людини, Адама, поєднання організму з духом життя створило
живу істоту, тобто душу, так і при роз'єднанні їх з якої-небудь причини приходить
кінець існуванню живої істоти, припиняючи думки, життєві функції і відчуття.
Душа (істота, обдарована відчуттям) перестає існувати, тіло (порох) вертається
до землі, як перед тим було, а дух (дух життя) вертається до Бога, Котрий дав
його Адамові, а через нього всьому людству (Екл. 12: 7). Вертається він в тому
значенні, що не знаходиться більше в поєднанні з людиною, а є відокремлений
так, як це було перед створенням людини, і не може бути більше повернений, хіба
тільки Божою силою. Признаючи це, навчені від Бога довіряють Йому і Христу,
як вивищеному представнику, свої майбутні надії життя, які вони мають отримати
при воскресінні (Лк. 23: 46; Дії Ап. 7: 59). Так от, коли б Бог не приготував
для людини визволення через надання викупу і обітниці воскресіння, смерть закінчила
б всякі надії для людства (1 Кор. 15: 14-18).
БОГ ПРИГОТУВАВ НАДІЮ НОВОГО ЖИТТЯ
Свого часу Бог постановив,
що людство має повернутись до життя, і відколи Він об'явив цей славетний план,
всі, хто з усвідомленням говорить і пише на дану тему (наприклад, натхненні
автори Святого Письма), в один голос говорять, що людина від хвилини смерті
аж до часу збудження знаходиться в непритомному стані, в якому нічого про себе
не знає. Існування живої істоти припиняється, і тепер вона знаходиться мовби
в стані "сну". Справді, таке порівняння є дуже вдалим, оскільки померлі
є в повній несвідомості щодо перебігу часу, а мить пробудження буде їм здаватись
наступною миттю після смерті.
Наприклад, читаємо це в розповіді про смерть Лазаря. Господь Ісус промовив до
Своїх учнів: "Друг наш Лазар заснув - та піду розбудити його". Та
коли учні не могли зрозуміти Його слів, Ісус сказав їм виразно: "Умер Лазар"
(Ів. 11: 11, 14). Якби вчення про свідомість, притомність в смерті було вірогідним,
то чи ж не було б дивним, що Лазар не згадав ані слова про свою долю і про те,
де він перебував протягом чотирьох днів? Ніхто не скаже, що він був мучений
в "пеклі", бо Господь Ісус назвав його приятелем; а якщо він, повний
щастя, був на небі, то Господь Ісус не повертав би його з цього стану, бо це
була б кривда, а не приятельський вчинок. З ним діялось те, що Господь сказав,
тобто, що Лазар спав, і що з того сну його пробуджено до життя, повернено до
свідомості: він знову став істотою, яка має свідомість, тобто став душею живою.
Оскільки існує вмирання, Святе Письмо часто згадує і називає час, в якому ми
тепер живемо, ніччю плачу, тоді як час пробудження з цього сну є порівняний
до ранку. "Буває увечорі плач, а радість на ранок!" (Пс. 30: 6).
Апостоли також вживали такі доречні, властиві, повні надії та миру символічні
вирази. Наприклад, Лука говорить про Степана, першого мученика, що він "заснув",
а при описі промови ап. Павла в Антіохії використовує вираз "Давид спочив"
(Дії 7: 60, 13: 36). Також ап. Павло вживає цей вираз багато разів. Ось цитати:
"Що більшість із них живе й досі, а дехто й спочили" (1 Кор. 15: 6);
"Як немає ж воскресення мертвих ... тоді то загинули й ті, що в Христі
упокоїлись!" (1 Кор. 15: 13, 18);
"Та нині Христос воскрес із мертвих, - первісток серед покійних" (1
Кор. 15: 20);
"Ось кажу я вам таємницю: не всі ми заснемо" (1 Кор. 15: 51);
"Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних" (1 Сол. 4: 13);
"Так і покійних через Ісуса приведе Бог із Ним [через Нього]" (1 Сол.
4: 14).
Апостол пише, що коли надійде час встановлення Божого Царства, час воскресіння,
тоді ми - хто живе, хто полишений до присутності (невластиво перекладено - приходу)
Господньої, - не попередимо покійних (1 Сол. 4: 15). Вони "заснули"
в спокої, чекаючи Господнього Дня - Христового Дня, Тисячоліття, в надії, що
"Він [Христос] має силу заховати на той день заставу мою" (2 Тим.
1: 12). З того часу, коли Бог вперше проголосив Аврааму Євангелію воскресіння,
фраза "заснув з батьками" є дуже популярною в книгах Старого Заповіту
і містить в собі ту саму думку і значення. Проте, Йов висловлює цю річ ясніше
і, вживаючи переконливішу мову, говорить: "О, якби Ти в шеолі [гробі] мене
заховав, коли б Ти мене приховав, аж коли минеться Твій гнів". Нинішній
період часу, в якому люди вмирають, є часом Божого гніву і прокляття, що залишається
на всіх внаслідок відступлення. Однак нам обіцяно, що у властивому часі це прокляття
буде зняте шляхом благословення всіх народів землі, тому Йов говорить: "Буду
мати надію по всі дні свого життя, аж поки не прийде заміна для мене! Кликав
би Ти [Ів. 5: 25], - то я відповів би Тобі, за чин своїх рук сумував би"
(Йов. 14: 14, 15). Досліджуючи книги Нового Заповіту, знаходимо в них відповідь
нашого Господа: "Всі, хто в гробах, - Його [Сина Божого] голос почують
[що кличе їх до пробудження і приходу до повної знайомості Бога, даючи їм можливість
осягнути вічне життя]" (Ів. 5: 25, 28).
СВІЧКА ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ
Уявімо собі людське
тіло, тіло тварини, душу і духа на прикладі чогось, що могло б бути зрозумілим.
Наприклад, незапалену свічку можна б порівняти до неоживленого тіла, а її запалення
- до іскри життя, даної Творцем першій людині. Полум'я або світло відповідало
б інтелігентності, тобто розумовим здібностям; кисень повітря, що контактує
з вуглецем свічки в підтримуванні полум'я, можна б порівняти до духа або дихання
життя, котре, єднаючись з фізичним організмом, творить душу, тобто розумну істоту.
Якщо б випадок знищив свічку, в цьому разі полум'я перестало б існувати. Схожим
чином, коли б людське тіло або тіло тварини було знищене - в процесі старіння
або в результаті нещасного випадку, - тоді душа, життя, інтелігентність і мислення
перестали б існувати. Припустимо, що через недостаток повітря або через занурення
в воду свічка погасла, не бувши при цьому пошкодженою. Схоже буває з життям.
Існування людини або тварини припиняється тоді, коли зникає живе дихання. Тіло
при цьому відносно мало буває пошкоджене. Запалена свічка в сприятливих умовах
може бути використана для запалювання багатьох інших свічок, але коли полум'я
раз згасне, свічка не може знову себе запалити, ані бути використаною до запалювання
інших. Отож, доки людське тіло або тіло тварини є оживленим, тобто є живою душею,
істотою, воно може, згідно Божого права, приводити до життя інші душі, тобто
істоти - потомство. Але як тільки цей первісток, ця іскра життя зникає - істота,
тобто душа, вмить перестає існувати, і всі ознаки мислення, відчуття і розвитку
припиняються. "І було всіх душ, що вийшли з стегна Якового, сімдесят душ".
Яків отримав життя від Ісака, котрий в свою чергу отримав його від Авраама і
т. д. аж до Адама, який був винятком, бо це життя отримав безпосередньо від
Бога. Отже Яків це життя передав своєму потомству. Схожим чином продовжує свій
рід решта людства.
Свічка могла б бути знову запалена ким-небудь, хто мав би відповідну для цього
владу, але Бог вчинив так, що людське тіло, раз позбавлене іскри життя, "знищується",
повертається до пороху, з якого постало, а іскра життя не може знову спалахнути,
хіба лише Божою силою - чудовим чином. Обітниця пробудження є обітницею, через
яку буде знову повернене існування кожної особи - наступить повернення до існування
душі, тобто свічка, згідно ілюстрації, знову має бути запалена. Оскільки не
може бути істоти (душі) без тіла, як також без поверненої оживляючої сили -
духа життя, - то звідси випливає, що обіцяне пробудження, тобто повернення душі
або істоти вимагає нового тіла. Св. Письмо запевняє нас, що людські тіла, які
йдуть до землі, до пороху, не будуть повернені, тобто не будуть збуджені, але
Бог дасть кожному нове тіло "як захоче" (1 Кор. 15: 37-40). Ап. Павло
свідчить, що при воскресінні буде особливий клас, котрий виявиться гідним отримання
нової духовної природи (замість людської, тілесної), і показує, що ця велика
переміна природи буде здійснена через надання іншого роду тіла. В даному випадку,
як ілюстрацію, знову можна використати свічку. Припустимо, що тілесну, тобто
людську природу, ми порівняємо до свічки з лою, а духовне тіло - до свічки з
воску, котра дає яскравіше полум'я, або ще краще, коли порівняємо до світла
електричної лампи.
ОСОБИСТІСТЬ БУДЕ ЗБЕРЕЖЕНА
Тільки мудрість та
сила нашого Творця може гарантувати воскресіння. Коли б хто інший, не маючи
такої влади, мав би здійснити дану річ, ми б побоювались, що виникне яка-небудь
неточність, і, в результаті, може потерпіти особистість людини, яка має бути
повернена до свого стану. Це стосується особливо тих, хто має отримати надзвичайну
переміну природи - отримати частку в першому (головному) воскресінні, в якому
вони мають стати духовними істотами. Але в усіх цих справах можна цілковито
довіряти Тому, з Ким маємо справу. Він, Котрий знає досконало кожну нашу думку,
може її відновити у новоствореному мозку так, щоб весь здобутий досвід і все
знання не були втрачені.
Для Того, Хто є нескінченно мудрим, неможливо помилитися, а Його доброта не
дозволяє, щоб комусь було завдано кривди. Можемо бути певні, що все, що Він
пообіцяв, Він виконає досконалим чином - набагато краще, ніж ми могли б самі
про це Його просити або сподіватися.
Слова "тіло", "душа" і "дух" можуть також бути
застосовані до Церкви. Наприклад, апостол говорить: "А сам Бог миру нехай
освятить вас цілком досконало, а непорушний дух ваш і душа, і тіло нехай непорочно
збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!" (1 Сол. 5: 23).
Ми повинні зрозуміти, що ця молитва стосувалася Церкви - вибраних, імена котрих
записані в небі. Справжній дух (дух Христа) знаходився і далі знаходиться серед
"Малої Черідки". Тіло його можна легко впізнати навіть сьогодні, незважаючи
на перевагу куколю над пшеницею, котрий намагається її пригнобити і заглушити.
Душа Церкви - її діяльність, її свідомість, її істота, її існування є скрізь
видимою. Вона підносить для людей знамено, котрим є Хрест - символ викупу людства.
Ми не можемо застосувати слова апостола іншим чином. Хоча люди відрізняються
своїми поглядами в стосунку до збереження особистості людини, духа, душі, однак
всі повинні погодитись, що тіла тих, до кого звертався апостол, не були збережені,
а повернулись до землі - до пороху, як і інших. Крім того слова "тіло",
"душа" і "дух" є вжиті в однині, а не множині.
ПОМЕРЛІ ЧЕКАЮТЬ ВОСКРЕСІННЯ
Невластиве припущення,
що люди живуть після того, як вони померли, є основою майже всіх теологічних
тверджень у світі. Ми теж свого часу помилялися, приймаючи цю точку зору Платона.
Звільнитись від таких труднощів і теологічної плутанини можна лише шляхом повернення
на властиву дорогу - до Божого Слова. Але й тут, після всього сказаного і написаного
на основі Святого Письма, в людей часто виникає запитання: "Чи ж ви хочете
сказати нам, що наші найближчі не йдуть після смерті до неба?". Власне
це ми намагаємось довести на основі Біблії. З усіх релігійних книг лише Біблія
вчить, що померла людина є мертвою - вона ні про що не знає і єдина її надія
лежить в Божій постанові через Христа, через воскресіння "справедливих
і несправедливих" (Дії 24: 15).
Коли пригадаємо, що згідно багатьох релігійних та світських теорій люди після
своєї смерті потрапляють в страшні муки, які не мають кінця, то кожен охоче
та з радістю прийме свідоцтво Біблії про те, що смерть є сном без марив і триває
так довго, доки особа не збудиться з нього і не воскресне. Чому люди вважають,
що їхні рідні, друзі, а також мільйони язичників терплять страшні муки в пеклі,
замість вважати, що вони сплять в абсолютному спокої? На це нелегко відповісти
одразу. Можливо, це діється тому, що самолюбство людей не дозволяє їм турбуватись
про нікого, за винятком найближчої рідні та друзів. Це самолюбство схиляє людей
до віри, що їхні рідні, хоча не кращі від решти людства, є особливо привілейовані
і одержать нагороду, незважаючи на те, яким було їхнє життя - святе чи ні.
РОЗБІЙНИК В РАЮ
"І сказав до Ісуса:
"Спогадай мене, Господи, як прийдеш у Царство Твоє". І рече йому [розбійнику]
Ісус: "Істинно глаголю тобі сьогодні: зо Мною будеш у раю" (Лк. 23:
42, 43, Кул.).
Ті, котрі вважають спасіння втечею від вічних мук до приємностей раю, що залежить
тільки від випадкових обставин ласки, гадають, що мають відчутний доказ і приклад
вибору - що наш Господь Ісус, уподобавши Собі слова потіхи одного з розбійників,
призначив його до неба, а другого немилосердно і безповоротно засудив на вічні
муки. Даний уривок зі Святого Письма є цілком неправильно зрозумілий. Щоб збагнути
його справжній зміст, треба глянути на всі обставини та причини.
Господь Ісус був засуджений, і вирок виконано на основі звинувачення в державній
зраді проти уряду кесаря, бо Ісус особисто сказав, що є царем, хоча пояснив,
що Його Царство не є "з цього світу". На хресті над Його головою висіло
звинувачення, написане на трьох мовах: "Ісус Назарянин, Цар Юдейський".
Присутні насміхались з Нього, за винятком одного зі злочинців, що висів поруч
на іншому хресті. Він, мабуть, чув про Ісуса, про Його чудову діяльність і Його
характер, то ж сказав собі в серці: "Це справді незвичайна людина. Хто
ж може знати, чи Він не має підстав для Своїх слів? Напевно Він живе близько
Бога. Озвусь до нього зі співчуттям - мені вже однаково". Далі розбійник
докорив своєму товаришеві, кажучи, що Господь не винен, а ще згодом була розмова,
наведена вище. Ми не думаємо, що злочинець мав правильне і ясне зрозуміння про
Ісуса. Це було лише відчуття симпатії до когось, хто мав померти, проблиск надії,
щось більш вартісне від мовчання. Приписувати йому щось більше означало б поставити
його віру над віру всіх апостолів і учнів Господа.
Не можемо мати сумніву щодо суті його прохання. Він хотів, щоб Ісус, коли осягне
Своє Царство, згадав про нього і оточив його ласкою. Тепер зауважмо відповідь
Господа. Він не говорить, що не володіє Царством, але навпаки, відповідає, дає
зрозуміти, що прохання злочинця було властивим. Грецьке слово, перекладене як
"істинно", означає "амінь", "нехай так станеться",
тобто "нехай станеться по просьбі твоїй".
"Істинно глаголю тобі сьогодні [в цей похмурий день, коли багатьом здається,
що я шахрай і злочинець]: зо Мною будеш у раю". Суть обітниці в тому, що
коли Господь встановить Царство, воно буде Раєм, а злочинець не буде забутий,
а матиме до нього доступ. Завважте, що ми змінили зміст, поставивши двокрапку
після слова "сьогодні", а не перед ним. Це чинить Господні слова цілком
ясними і зрозумілими. Господь міг сказати йому, що Він дає викуп, щоб той міг
знайтися в Раю. Він міг сказати далі, що вмирає, даючи викуп також за другого
злочинця і за весь цей натовп, що приглядається до Його смерті, за ті мільйони,
що спочивають в гробах, і за ті мільйони, що народяться. Ми знаємо про це, бо
Ісус Христос "за благодаттю Божою смерть скуштував за всіх", "дав
Самого Себе на викуп за всіх", щоб у належному часі всі мали можливість
повернутись до райського стану, втраченого через гріх першої людини і викупленого
для людей через справедливу жертву Христа (Євр. 2: 9; 1 Тим. 2: 5, 6; Дії 3:
19).
Як вже попередньо згадувалося, сад Еден був тільки ілюстрацією того, як буде
виглядати Земля, коли звільниться від вироку прокляття - коли стане досконалою
та прикрашеною. Слово "рай" (раradizе) є арабського походження і означає
"сад". В оригіналі написано так (1 М. 2: 8): "Насадив Господь
Бог сад в Едені". Коли Христос встановить Своє Царство, знищить зло, коли
Земля поступово стане Раєм, тоді обидва злочинці, а також всі інші, котрі є
в гробах, ввійдуть до нього, і, якщо будуть слухняні його правам, зможуть жити
і розкошувати в ньому назавжди. Однак ми віримо, що доброзичливі слова, промовлені
в ту темну годину до страждаючого Спасителя, не будуть позбавлені окремої, належної
нагороди, так як кухоль води, чи інші малі послуги (Мт. 10: 42).
В Св. Письмі Рай вжито для визначення щасливості людини в первісному стані,
коли вона жила в гармонії зі своїм Творцем, перш ніж прокляття і пляма гріха
з'явились в цьому світі. Рай, втрачений для світу, буде повернений назад, і
всяке створіння, в тій чи іншій мірі сповнене надії, чекає Золотого Віку, що
незабаром має бути впроваджений. Святе Письмо дає нам думку, що Рай викуплений
для людини смертю нашого Господа Ісуса, і що надалі частиною Його славетної
реституційної діяльності буде повернення цього Раю - того, "що загинуло",
куплену власність (Мт. 18: 11; Еф. 1: 14; Об. 2: 7).
Та чи маємо ми право переносити розділові знаки? Напевно пунктуація в Біблії
не є річчю натхненною. Писарі Біблії не вживали жодних розділових знаків, їх
запроваджено близько чотирьохсот років тому. Це досить новий винахід, який вживається
для більш ясного представлення думки і в згоді з іншими місцями Святого Письма.
"Тому я наказую тобі про цю річ сьогодні" (5 М. 15: 15); "Дивись:
сьогодні я дав перед тобою життя та добро, і смерть та зло" (5 М. 30: 15);
"Бо наказую тобі сьогодні любити Господа, Бога свого" (5 М. 30: 16);
"Благав би я Бога, щоб чи мало, чи багато, - не тільки но ти, але й усі,
хто чує мене сьогодні, зробились такими, як і я, крім оцих ланцюгів" (Дії
26: 29).
Не тільки зміст речення вимагає відповідних розділових знаків, цього вимагає
сама відповідність речення цілісності Св. Письма, і тому не може бути достатнього
доказу, щоб цю річ не розглядати. Припустимо, що наш Господь одразу пішов до
Раю. Таке припущення було б неправдою, оскільки Рай ще не був повернений. Далі
ясно написано, що тіло Господа покладено до гробу Йосифа і що Його душа або
істота була в гробі (sheol, hades), в стані небуття, що Він був мертвим (Об.
1: 18), а не жив в Раю, чи в якомусь іншому місці. Св. Письмо ясно запевняє
нас, що Господь при Своєму воскресінні не зійшов з Неба, з Раю на Землю, але
що Він воскрес третього дня згідно Писання (1 Кор. 15: 4). Слова нашого Господа
після Його воскресіння були наступними: "Так написано і так мусів Христос
терпіти і третього дня воскреснути" (Лк. 24: 26). Також Господь промовив
до Марії: "Бо Я ще не зійшов до Отця. Але йди до братів Моїх та їм розповіж:
Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!" (Ів.
20: 17).
ЧИМ Є ДУХ, ЩО ВЕРТАЄТЬСЯ ДО БОГА?
Читаємо слова, записані
в книзі Еклезіяста: "І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться
знову до Бога, що дав був його!" (Екл. 12: 7).
Є багато біблійних інтерпретаторів, котрі посилаються на цей вірш, твердячи,
що після смерті тіла душа переноситься в небесну країну і там живе вічно. Біблійний
коментар Кларка уміщає таке формулювання: "В цьому місці мудрець робить
цілком явне розділення між тілом та душею". Англіканський коментар "Віble
Commentary" стверджує: "Адже мова тут йде про доктрину життя після
смерті". В "Scott`s ВіbІе Соmmentагу" читаємо: "А так тіло
вертається до землі, а душа до Бога, Творця, щоб зайняти стан блаженства або
страждання - залежно від вчинків, які людина чинила в житті". Деякі єврейські
коментатори пишуть в такому ж дусі. Текст з книги Еклезіяста в перекладі Кнокса
має відносник, який при поясненні слова "дух" пише: "можливо,
дихання" (Екл. 12: 7). Коментар "Тhе Іпterpreter ВіbІе" каже:
"Дух є диханням життя, яке відходить до того джерела, з якого вийшло"
(Пс. 104: 29; Йов 34: 14, 15).
Яке ж тоді властиве значення цього тексту? Котра з цих інтерпретацій погоджується
з рештою текстів Св. Письма?
Потрібно підкреслити, по-перше, що дух, який вертається до Бога, жодним чином
не може бути душею, оскільки Святе Письмо - Слово Боже - кладе великий натиск
на різницю між ДУШЕЮ (євр. nehрhesh; грец. рsyche) і ДУХОМ (євр. ruach; грец.
рneuma). Цей поділ підтверджується написаним в Книзі Буття: "І створив
Господь Бог людину з пороху земного. І дихання [nеshamah - віддих] життя вдихнув
у ніздрі її, - і стала людина живою душею [пеhрhesh]" (1 М. 2: 7).
Коли Бог створив організм людини з пороху землі, то мертвий порох землі не був
душею, ані теж дихання (віддих) не було душею. Лише поєднання цих двох елементів
утворило живу істоту, тобто душу. Отже Бог, Котрий створив людину на Свій власний
образ, в випадку непослуху цієї людини може занапастити її життя, і людина після
того, як в неї забрано життя, не знає про себе нічого. Св. Письмо говорить,
що: "Та душа, що грішить, вона помре [чоловік Адам, його дружина померли,
і їхнє потомство, їх діти теж вмирають]. Син не понесе кари за батькову провину,
а батько не понесе за провину синову - справедливість справедливого буде на
ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде" (Єз. 18: 20).
Також слова ап. Павла чинять цілком чіткий поділ між поняттями "душа"
і "дух": "Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого
меча обосічного, - проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків,
і здатне судити думки та наміри серця" (Євр. 4: 12).
Звідси бачимо, що душа є створінням, окремою особою, особистістю або, інакше
кажучи, людською істотою. Знаємо також, чим є людське тіло. Це конгломерат,
який підлягає зіпсуттю, відходить до пороху землі, з якого був взятий. Таке
тіло, перед поверненням до землі, функціонує з допомогою харчів, котрі - прямо
чи посередньо - також були взяті з землі. Однак, як бути з "духом",
що вертається до Бога (віддихом життя, даним Адамові)? Чому Святе Письмо говорить,
що дух вертається до Бога?
Незважаючи на те, що? біблійні коментатори говорять на цю тему, дух не може
бути душею (створінням з відчуттям та диханням), бо душа є поєднанням тіла і
духа (тіла і дихання життя), є живою істотою. Одночасно дух життя не є віддихом,
вітром (повітрям). Дух життя - це активна сила життя або "основа життя",
що походить від Бога. Отож про людину сказано, що Бог приготував людський організм
з пороху землі, з хімічних елементів: "Створив Господь Бог людину з пороху
земного. І дихання життя вдихнув в ніздрі її, - і стала людина живою душею"
(1 М. 2: 7).
Бог є джерелом життя, і такою є думка в Псалмі, який говорить: "Ховаєш
обличчя Своє - то вони перелякані, забираєш їм духа - вмирають вони, та й вертаються
до свого пороху. Посилаєш Ти духа [ruach] Свого - вони творяться" (Пс.
104: 29-30). Так само, як Бог створив Адама і дав йому життя, так і після гріха
та невірності Адама Бог забрав життя назад, тобто після гріхопадіння згасаюче
життя Адама вже не відповідало найвищим критеріям досконалості - було вмиранням,
що тривало довгий період часу. Тому написано, що "дух вертається до Бога,
Котрий його дав". Як Адам перебував в несвідомості перед створенням, так
перебуває в несвідомості і після смерті. Пророк Йов говорить, що "коли
б Він до Себе забрав Серце Своє, Свій дух і Свій подих до Себе забрав, - всяке
тіло погинуло б вмить, а людина повернулась би на порох!" (Йов 34: 14-15).
Складова життя, що вертається до Бога, є названа в Св. Письмі словом "дух",
і це цілком логічно, оскільки дух володіє двома характерними рисами дихання
(вітру) - невидимістю та силою. Чому ж тоді сказано, що дух (діюча сила життя)
вертається до Бога? Очевидно, що ані дихання (повітря), яким померлий дихав
при житті, ані порох його тіла до Бога не вертаються. Вертається сила життя.
Є це сила, що виходить від Бога, і є "джерелом життя". В якому розумінні?
В розумінні енергії, потенціальної сили, яка має здатність утримувати душу при
житті - завдяки порядку, улаштованому Богом для підтримання життя, існування.
Отже ці дивовижні сили перебувають виключно в Бозі, Котрий неодноразово давав
їх Своїх слугам з метою збудження померлих душ. Власне засобами тієї енергії
(сили життя) Ісус Христос, Божий Син і наш великий Спаситель, звернеться до
мільярдів людей, які знаходяться в поросі землі. Ось слова Спасителя світу:
"Не дивуйтесь цьому, бо надходить година, коли всі, хто в гробах, - Його
[Господа Христа] голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресіння
життя, а котрі зло чинили, на воскресіння Суду" (Ів. 5: 28, 29).
З вищенаведених міркувань зрозуміло, що дух, який вертається до Бога, не є душею,
ані якою-небудь чуттєвою істотою, але це діюча сила життя, якою володіє Бог.
Св. Письмо говорить: "Все, що в силі чинити рука твоя, те роби, бо немає
в шеолі [стані небуття, гробі], куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знань,
ані мудрості!" (Екл. 9: 10). "Бо знають живі, що помруть, а померлі
нічого не знають, і заплати немає вже їм, - бо забута і пам'ять про них"
(Екл. 9: 5).